Фумінорі з харківської Салтівки

Фумінорі Цучіко приїхав в Україну вперше в січні 2022 року, як звичайний турист. У минулому він – викладач японської історії в університеті. Після виходу на пенсію не втратив професійного інтересу, продав будинок і почав подорожувати. Відвідував місця, пов’язані з Другою світовою війною, цей період історії людства цікавить його найбільше. Турист-дослідник побував у багатьох країнах, останнім часом їздив Польщею, аби побачити місця нацистських концтаборів. До Києва Цучіко приїхав, щоб відвідати Бабин Яр.

На момент вторгнення 24 лютого Фумінорі був у Варшаві, на вокзалі він побачив тисячі біженців із України та те, як поляки їм допомагають. Японець був вражений і вирішив теж якось підтримати українців. Повернувся до Києва, а згодом, у травні, поїхав до Харкова, де побачив, що люди продовжують переховуватися від обстрілів у підземці метро. Тоді й вирішив їм допомагати…

«ТО Й ЩО, ЩО МИ МОВИ НЕ РОЗУМІЄМО! ОЧІ ВСЕ КАЖУТЬ»

Із Фумінорі Цучіко ми зустрічаємося біля одного з великих ТРЦ на Салтівці. Наразі тут працює лише кілька торгових точок і великий супермаркет на першому поверсі, другий і третій, із бутіками, кінотеатром, фуд-кортом – повністю закриті. Японець і дві його українські помічниці закупляють продукти – макарони, молоко, сосиски, сік, хліб, апельсини, яйця, заповнюючи кілька великих візків.

Фумінорі проходить касу. Тут його, вже практично місцеву знаменитість, історія якого поширилася в соцмережах, пізнає інший покупець маркету. Чоловік підходить, вітається, потискає руку і, намагаючись говорити англійською, дякує за допомогу харків’янам. Японець посміхається. Тим часом біля входу в торговий центр потроху збираються його знайомці по життю в підземці.

Люди підходять, вітаються, обмінюються новинами. Виходить Фумінорі – починаються щирі обійми. Його вони називають скороченим ласкавим ім’ям Фумі. На станції «Героїв праці» (кінцевій на Салтівській лінії) і ближчій до найбільш обстрілюваного району – Північної Салтівки – вони жили чи приходили на ночівлю практично до кінця минулого року.

«Я вдома не могла жити – вікон не було після «прильотів». А головне, що дуже страшно було. Будинок у такому місці, що постійно весною був під обстрілами. Ракети летіли. Та я й зараз боюся. Цей страх постійний. Оце послухаю посадовців, військових начальників по телевізору – трохи заспокоюся. А так… Чую тривогу, вже потім не можу заснути», – розповідає пенсіонерка Тамара Падуча.

Допомозі від японського товариша вона радіє: говорить, на мінімальну пенсію важко прожити.

«Я й субсидію отримую на комунальні послуги, але все одно не вистачає. Він надає хороші продукти харчування і найнеобхідніші – і масло, й олію, крупи. Це вагома підтримка. Ціни ж зростають. Він хороша та щира людина. А головне – любить нашу Україну! Бог бачить наші сльози, а цю русню буде давити, давити!.. У Харкові дуже змінилося відношення до всього російського. Ми їх зневажаємо! Коли дивлюся ролики про наші Збройні сили – ридаю. Стільки поваги відчуваю до наших хлопців. А дивитися кадри зі зруйнованими будинками просто не можу – нерви не витримують», – ділиться пані Тамара.

Пенсіонерка Антоніна Пешко, сміючись, міцно-міцно обнімає Фумінорі, намагається йому пояснити, що рада бачити.

«Ну, і що ж, що ми мови не розуміємо!? Ми жестами, мімікою. Очі все кажуть. Ми йому дуже вдячні. Він людина чудова. Великої душі. Безстрашний. І оптиміст», – заявляє пані Тоня.

ЯПОНЦІ ВІДГУКНУЛИСЯ НА ЦЮ ІСТОРІЮ

Одна з помічниць Фумінорі Наталія Шапошник розповідає: швидко потоваришувала з японцем, бо говорить англійською, легко було порозумітися. Тепер вона займається організаційними питаннями: тримає контакт із колишніми мешканцями підземки, складає список необхідних покупок, допомагає робити самі закупівлі. Згадує, як під обстрілами бігали в супермаркет, і Фумінорі заявляв, що ніякі бомби та ракети біля нього не впадуть, а вона падала на землю, накриваючи голову.

«Він же спершу витрачав усю свою пенсію на допомогу, розумієте! Ми вже йому почали казати, що так не можна. Згодом приїздив його приятель, вони зняли ролик, почали розміщувати інформацію в соціальних мережах, створили краудфандингову платформу для благодійної допомоги. І японці відгукнулися на цю історію. Тож коли люди вже покинули метро, Фумі продовжив їм допомагати. В когось із цих людей зовсім нема житла, воно зруйноване, в когось – пошкоджене. І так вийшло, що ці люди, які жили в метро, практично не охоплені гуманітарною допомогою, бо всі списки складалися благодійними організаціями на початку вторгнення, тож для них підтримка Фумінорі дуже вагома», – зазначає Наталія.

Наразі завдяки коштам, які перераховують із Японії, Цучіко може кожні чотири дні купляти продукти для своїх друзів із підземки. Крім того, раз на місяць люди отримують набір побутової хімії – шампуні, гелі, мило, засоби для прибирання. Також за потребою періодично закупляються і медикаменти.

За словами Наталії Шапошник, під опікою японця наразі пів сотні харків’ян, у тому числі родина, де є хлопець з інвалідністю.

Свою маленьку гуманітарну місію Фумінорі згортати не планує.

«Я ЗАЛИШАЮСЯ, ЩОБ ДОПОМАГАТИ»

…Коли Фумінорі у травні приїхав до Харкова, метрополітен уже готували до відновлення пасажирських перевезень. Більшість містян, які переховувалися в підземці, роз’їхалися або ж пристали на пропозицію міської ради перебратися в гуртожитки, якщо їхнє житло зруйноване. На станції «Героїв праці» тоді ще фактично жили чи приходили на ночівлю біля 150 мешканців. Цю станцію запустили для пасажирів улітку, але один із вестибюлів так і був закритий – там залишалися облаштовані спальні місця.

Про життя у підземці Фумінорі багато не говорить, скаржитися він не звик. Констатує, що найважче було без душу та взагалі теплої води з крану. «Але no problem («не проблема», - англ.)», – сміючись, повторює японець.

Натомість виказує рішучість. Наразі він орендує житло на Салтівці й повертатися на Батьківщину поки не планує.

«путін напав на вашу країну. Українці борються, не здаються. Японці дуже підтримують українців. Я теж не здаюся, я допомагатиму українцям, допоки зможу. Японія – маленька країна, чотири острови, але поруч нас також є росія. Ми розуміємо, з яким сусідом маємо справу», – зазначає Фумінорі.

В Японії на нього чекають дві доньки, які намагаються з розумінням сприймати рішення батька.

«Доньки живуть щасливо, в них усе добре. А дружина померла 15 років тому. Мені 75 років. Залишилося ще ось так, трішки, – показує Фумінорі, зводячи великий і вказівний палець. – Я так вирішив. Я залишаюся, щоб допомагати».

Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського