На початку окупації Енергодара, 19 березня 2022 року, російськими загарбниками було викрадено першого заступника міського голови Івана Самойдюка. До війни він займався питаннями економіки, життєдіяльності міста (медицина, соціальна сфера, освіта). Коли почалося повномасштабне вторгнення, замкнув на собі всі гуманітарні питання, зокрема організацію та доставку гуманітарних вантажів в Енергодар. Того дня також передавав вантаж і просто зник. 333 дні про нього нічого не було відомо.

Хоча… одна інформація за цей час все ж вигулькнула, щоправда – фейкова. У квітні минулого року загарбники спробували переконати енергодарців та мешканців Запорізької області, що Самойдюк нібито полишив країну. В мережі навіть виклали фото, але обман було викрито одразу. Після цього знов запанувала повна тиша щодо місцезнаходження та стану полоненого.

На підконтрольну Україні територію він потрапив 16 лютого 2023 року. Тоді разом із ним додому повернулись сто українських військовополонених.

Що відбувалося з окупованим містом і з ним, зокрема, Іван Гнатович розповів кореспонденту Укрінформу.

МИ ДУМАЛИ, ЩО ДОЛЯ АТОМНОЇ СТАНЦІЇ БУДЕ ВИРІШУВАТИСЯ НА МІЖНАРОДНИХ ПЕРЕМОВИНАХ

- Пане Іване, чи могли ви тоді припустити, що ворог так швидко захопить Енергодар?

- Навіть уявити не міг такої можливості. У перші дні в місті був хаос, ніхто нічого не розумів, не було плану, як працювати і що далі робити. Тож напрацьовували рішення в міру того, як розгорталися події, підтримували зв'язок з обласною адміністрацією, Енергоатомом тощо.

Батальйон територіальної оборони на той час не був до кінця сформований, він знаходився в Запоріжжі й не встиг повернутися в Енергодар.

28 лютого навкруги Енергодара вже ходили ворожі танки і виїхати за межі міста було проблематично, навіть за продуктами.

При цьому ми гуртувалися в одну команду, моніторили, що відбувається. Всі дзвонили рідним, знайомим. До 10 тисяч мешканців міста виходили на акції протесту, коли колона танків підійшла до в'їзду в місто.

- І ніхто не думав тоді, що ті танки будуть гатити по місту?

- Десь три дні місто захищалося силами жителів. Без зброї. Танки в місто не пускали, місцеве населення демонструвало, що ніхто не чекає тут "освобожденіє" та "освободітєлєй". Окупанти хотіли встановити контроль над містом, усі це розуміли. Але ми думали, що доля станції буде вирішуватись у міжнародних перемовинах… Потім росіяни застосували зброю під час акції у селі Водяне, в мирних беззбройних людей вони кинули гранату. 3-4 березня величезна колона зайшла в промислову зону.

Те, що будуть стріляти по ядерних блоках, нікому в голову не могло б прийти. Ми до останнього вважали, що буде якась процедура перемовин на рівні уряду. Це ж найбільший ядерний об'єкт Європи. Але побачили те, що побачили.

- Можливо, треба було тоді органам влади виїхати?

- Питання про від'їзд із міста, поки там перебуває більшість містян, ми не піднімали і не могли подумати, що це можливо. Якби були раніше підготовлені до цього, якби ми напрацювали таку можливість, то напевно я б сказав, що це було б правильно: підготувати евакуацію, вивезти максимально за межі міста його керівництво. Ми не встигли навіть архівування документів зробити та вивезти їх. Ніхто не був готовий до такого перебігу подій.

- Енергодар – не просте місто, це місто енергетиків і кожен п'ятий мешканець – працівник найбільшої в Європі атомної станції. Люди також не могли дозволити собі виїхати?

- Так. Ну, як можна залишити працюючі ядерні блоки? Це ж світова екологічна катастрофа. Питання про те, що можна всім виїхати і залишити блоки, взагалі не стояло. Я й сьогодні не розумію, як можна, навіть якби знали, полишити, кинути, передати в руки окупантів атомну станцію. Можливо, хтось сьогодні вже напрацював алгоритм дій, як бути в тому випадку, коли під атомною станцією стоять танки і коли нема за спинами захисників, зброї й можливості її захистити. Так, є бачення, що треба терміново АЕС виводити в холодний простій, але це півміри. Навіть у режимі холодного простою не можна говорити, що блоки в безпеці. Я впевнений, що й сьогодні немає чіткої відповіді, як треба було правильно вчинити.

- 19 березня вас взяли в полон. Як і де це сталося?

- Мене взяли в полон у промисловій зоні, після передачі гуманітарного вантажу. Мене явно там чекали, щоб затримати і викрасти, тому це було там, а не на блокпосту.

Я знав, що викрадення могло бути будь-якої хвилини, тож коли мене зупинили військові, зрозумів, що буде арешт.

- Як це було?

- Група озброєних людей зупинила мій автомобіль, мене під автоматами підвели до свого автомобіля, примусили сісти в нього. Це військова машина, не легкова і не вантажівка. Мішок на голову вдягли, руки зв'язали скотчем… 138 днів я провів в одиночній камері в мелітопольському відділку поліції, як потім дізнався.

- Мені страшно навіть уявити, як це...

- Як це... Це коли ти розумієш, що навкруги тебе одна катівня, навкруги постійні допити, і ти сидиш і чекаєш, коли тебе будуть допитувати. Як це… Я не можу цього передати словами, це не передається і краще про це не питати у тих, то там сидів.

- Чого від вас хотіли? Домовитись? Грошей?

- Я не можу сьогодні зробити висновки, що вони хотіли. Були тільки допити, хотіли покори, щоб пішов на співпрацю. Вони чекали цього від усіх.

НІХТО З НАШОЇ КОМАНДИ НЕ ПІШОВ НА СПІВПРАЦЮ З ОКУПАНТАМИ

- Але про це ж мови не могло бути?

- Ніхто з нашої команди до них не доєднався і не пішов на співпрацю. Тоді почалися тортури. Місто Енергодар серед окупованих міст Запорізької області було і лишається найбільш потерпілим від тортур і постійних заходів так званої фільтрації.

- Знаю, що в липні, перебуваючи в полоні, ви потрапили в лікарню.

- Так, у липні в мене стався серцевий напад. Відвезли в реанімацію, бо лікар, якого привезли тюремщики, не знав, що робити в даному випадку. Відвезли мене в кардіореанімацію, в лікарню Мелітополя. 5 днів там був. Нормалізували тиск, ліки дали – і все, назад.

- Чи була можливість поспілкуватися з кимось із персоналу в лікарні?

- Я був під постійним контролем озброєних людей і ніякої можливості не було. Взагалі. Не міг нічого бачити ні дорогою в лікарню, ні назад. Везли знову ж із мішком на голові.

- Ви не знали, яка ситуація в області? Чи була можливість новини дізнаватись?

- Я ситуацію зрозумів, коли мене перевезли в гаражі Василівського району, які називають "ями". Там були інші в'язні, які пізніше туди поступали, у нас була комунікація, був обмін інформацією.

- Хто були ті люди? Військові чи цивільні?

- Цивільні люди.

- Сьогодні відомо про звірства, які чинять у тих катівнях. Там, де вас тримали, вони теж відбувались?

- Основне завдання окупантів – провести людей через катівні, залякати, аби інші боялися потрапити туди. Деяких людей катували до смерті, комусь давали вийти звідти ледь живими. Мене не катували, на щастя.

- Які умови були там?

- Ніякого виводу на вулицю, ніяких прогулянок, ніякого повітря, ніякої можливості передати будь яку інформацію чи отримати її, ніяких питань по ліках. Мені їх привозили лише тоді, коли зрозуміли, що без них буде летальний фінал. Для чогось було потрібно лишити мене живим все-таки. Це умови повної ізоляції. Годували тим, чим військові вважали за потрібне. Під час ротації офіцери фсб, які приїздили в катівні до затриманих людей, самі були шоковані умовами утримання арештантів.

Усі окупанти ведуть себе однаково – росіяни, кавказці, буряти, немає різниці. Скрізь є ті, хто отримує величезне задоволення від катувань.

- На перших фото, які були зроблені під час обміну, видно, що ви сильно схудли. Скільки втратили?

- 30 кг. Це третина моєї ваги. Але то нічого, відновиться. Були б кості, як кажуть.

- Бачила у вас в Фейсбуці допис, де ви згадували, як ваш дядько був засланий до Сибіру. Готувалися, що полон затягнеться на роки?

- Думки були, як у кожної людини, яка розуміє, що може попрощатися з життям. У такому стані постійно думаєш – що не так зробив, що не встиг, кому не додав уваги. Такі затяжні тортури. І от із цими думками мене залишили на понад 130 днів.

- Коли зрозуміли, що буде обмін?

- Сподівався з першої хвилини, як мене закинули в автомобіль і повезли. Навіть коли посадили в літак, я теж надіявся, що везуть на обмін. Надія втрачалася, коли бачив, що літак сідає на засніжених територіях і знов злітає. Тільки коли вже в автобусі російські військові почали інструктувати наших військовополонених – "не думайте еще раз в армию вернуться. Второй раз на обмен не выпустим", – я зрозумів, що це все-таки обмін.

- Поки ви були в полоні, окупанти запускали фейки, що Самойдюк то до Іспанії летить, то ще кудись. Навіщо це робилося?

- Настрій у більшості енергодарців був і залишається патріотичний, і будь-який доказ того, що очільники міста втекли, а їх залишили, впливає на моральну стійкість. Напевно, таке завдання стояло.

- Ми говорили з мером Енергодара, і Дмитро Орлов сказав, що окупанти відкинули місто на 30 років назад. А ви як думаєте?

- Ми не знаємо, на скільки років відкинули, ми не знаємо, в якому стані ми отримаємо місто назад. Проте я впевнений, що ми його відновимо і воно буде розвиватись. Так, відновлення – справа не одного року, але я впевнений, що Енергодар буде жити, процвітати, до Енергодара повернуться ті, хто виїхав. Ми зробимо все, аби було бажання повернутись навіть з інших країн, де зараз вимушені жити люди. Ми вже починаємо готувати команду для такої роботи.

- Хто вас здивував тим, що пішов на співпрацю?

- Шевчік (самопроголошений мер міста) не був для мене несподіванкою. Багато хто здивував у кращу сторону, я не розраховував на таку стійкість. Я, на жаль, не можу назвати зараз імена, бо це буде загрожувати їм та їхнім родинам. Дуже багато людей пройшли через катівні. Сьогодні вони під ще більшою загрозою. Там не так діє "система", що із затриманим відпрацювали, випустили – і люди можуть вільно дихати. Є такі, яких по три-чотири рази кидають для повторних допитів та катувань.

ВИЖИТИ ЗА БУДЬ-ЯКИХ ОБСТАВИН І НЕ ВТРАТИТИ ПОВАГИ ДО СЕБЕ

- Ви майже рік були в полоні. Не лише пори року пропустили, а й звільнення територій. Важко було інформаційно надолужити?

- На "ямах" нові люди в катівні поступали, і тому якісь об'єми інформації ми отримували і їх аналізували. Було певне розуміння – що робиться в світі, хто друзі України, а хто – навпаки. Багато речей, які ми прогнозували, і їх розраховував побачити. Але є над чим думати.

- Хто надавав сили триматись у полоні?

- Мої близькі лишились без мене, і якби я не вижив, це було б несправедливо по відношенню до них.

- Якщо можна, поділіться, якою була перша зустріч з рідними?

- Не хочу ділитися… це важко. Зараз ми разом – це головне.

- Чи плануєте повернутися до роботи?

- Я проходжу лікування в Києві, але ми вже працюємо "на повну катушку". Міська влада Енергодара в робочому стані, вона підтримує зв'язок з містянами, виконує певні завдання, які стоять перед нею, і готується до якісного проведення деокупації, відновлення міста. Я не лише планую, а вже повернувся до роботи.

- Наостанок розмови, зверніться до тих, хто лишається в окупації.

- Я хочу, щоб усі люди були впевнені, що Україна обов'язково повернеться і відновить владу в Енергодарі. Хотів би побажати, перш за все, терпіння та розуміння того, що їм потрібно вижити за будь-яких обставин. На жаль, не всім це вдається… І головне – не втратити поваги до себе.

Ольга Звонарьова

Фото: Геннадій Мінченко