До річниці деокупації Чернігівщини Укрінформ поспілкувався з секретарем Менської міської ради Юрієм Стальниченком. Він розповів про те, як місто, яке межує з росієї і білоруссю, стало прихистком від війни для багатьох людей, про стійкість та взаємодопомогу жителів Менщини на «острові» в період окупації.

МИ ЩОДНЯ МОЛИЛИСЬ, АБИ ВИСТОЯВ ЧЕРНІГІВ

- Як почалося 24 лютого для прикордонної Мени?

- Міський голова Геннадій Примаков о 6 ранку зібрав актив громади у міській раді. Прийшли всі небайдужі, долучились представники місцевого бізнесу та депутати. До війни не готувались, але на випадок загроз чи провокацій, за місяць до вторгнення, було доручення запастися паливно-мастильними матеріалами для комунальних та екстрених служб, і продуктами харчування у закладах освіти. Об 11 годині в Мені, крім міської влади, нікого не залишилось: поліція й військові відступили та підірвали мости. Таким чином, Менщина опинилась «на острові»: на півдні – річка Десна, а з інших сторін – тисячі орків, які 24 лютого після обіду зайшли на територію громади. Вони шукали можливість переправитися через Десну, щоб далі йти на Київ і Чернігів. Ми щодня молились, аби вистояв Чернігів, щоб не опинитись у реальному кільці.

- Які виклики постали перед громадою, адже 40 днів облоги без підготовки – це випробування для всіх сфер життя?

- З перших днів долучились аграрні підприємства, оскільки тваринництво і молочна галузь у нас розвинені досить непогано. Один із фермерів, це фермерське господарство Бутенка, щодня роздавав мешканцям безкоштовно по 5 тонн молока. Тож люди більше 30 днів отримували молоко. Крім того, відновили пекарні у всіх населених пунктах. Навіть у селі Киселівка запустили кам’яні жорна початку ХХ ст. Зерном допомагали аграрні підприємства. Хліб роздавали безкоштовно.

На третій день у громаді закінчилися дріжджі, і коли люди йшли отримувати продукти, по всіх каналах писали прохання взяти дріжджі – їх зносили 3-грамовими пакетиками. Але потім закінчилися й ці дріжджі, тоді допоміг народний депутат, який погодився передати їх у районі Сосниці. Та забрати виявилось непросто – на дорозі стояли блокпости орків, і хлопцям довелось подолати ці 16 км в темряві при швидкості 15-20 км. Дріжджів вистачило до завершення окупації!

Пізніше, за наявності зайвого молока, на місцевому сирзаводі зробили 4 тонни сиру, а завдяки Березнянській птахофабриці запустили виробництво тушонки. Щодня, коли хлопці евакуювали мешканців з Чернігова, крім паливно-мастильних матеріалів, брали з собою й продукти харчування.

В кінці березня в магазинах з’явилось морозиво (сміється), і запрацював магазин АТБ – перша поставка. Хоча це були загальні продукти (цукор, крупи), але в інших не було нічого, тому це було новиною.

Лікарня також працювала постійно. В перші дні окупації нашого захисника було поранено, і після одужання – він підбив у Сумській області батарею “Іскандерів” та отримав звання Героя України.

Тому є приємні спогади, коли праця окремої людини допомогла спільній Перемозі.

МЕНА ВИЯВИЛАСЯ ТИМ ХАБОМ, КУДИ ЛЮДИ ТІКАЛИ ВІД ВІЙНИ

- Розкажіть про евакуацію і труднощі переправи через Десну.

- Окремо була налаштована робота по евакуації, оскільки, на наш подив, Мена виявилась тим хабом, куди люди тікали від війни. На 1 квітня 2022 року в громаді офіційно зареєстрували 7 тисяч ВПО, тобто для 25-тисячної громади – це значна кількість мешканців, яких необхідно було забезпечити одягом і місцем проживання. Знаходили старі будівлі, люди зносили необхідні речі, об’єднувались у волонтерські центри, бо перша гуманітарна допомога дійшла лише 25-го березня – тож за рахунок міцної самоорганізації вдалося допомогти всім. З Чернігова трьома човнами за день переправлялось до 800 чоловік. На сьогодні в нас лишилось ще 3200 ВПО – це люди, які не мають куди повертатись. До роботи з ВПО долучились усі соціальні служби. З ними проводили психологічні тренінги, заклади освіти не припиняли навчальний процес. На 1 січня 2022 року в нашій громаді було 2500 дітей, і на кінець навчального року додалось ще 500 дітей.

- У місті є зоопарк. Як тварини пережили окупацію, де брали корм?

- Так, звірі також хотіли їсти. Це була підтримка всіх небайдужих. Люди зносили буквально все – від буряків до кісток. Підприємці допомагали з м’ясом та хлібобулочними виробами. Допомогу надавали й волонтери з Києва, які привозили корм і медикаменти. Всі тварини вижили. Зоопарк вистояв – і досі залишається нашою перлиною.

НАШІ ЛЮДИ ДАВАЛИ БІЙ БЕЗ ЗБРОЇ

- Яким був місцевий супротив населення, чи вдавалося партизанити?

- З першого дня люди почали створювати загони самооборони, влаштовувати блокпости. Нас координували військові, які в разі можливого загострення рекомендували прибирати блокпости. Ми й танки підбили. Деякі потім витягнули з Десни, відновили – і пішли вони бити орків на Херсонському напрямку. Підбивали “Гради” і чимало техніки. Згадується факт, як за день до відходу з нашої громади орки перекинули 6 одиниць техніки через Десну, і вся армада (870 одиниць техніки) ринулась у «вдале» місце для переправи. Під час цієї концентрації ЗСУ дали спочатку байрактаром, потім літаком, що викликало паніку – і орки швидко пішли в обхід, залишивши нас у прямому кільці. Далі обійшли Славутич і вийшли під Ірпенем, де їх розбили. Танки були без повного комплекту – певно, вони дійсно сподівались пройти тут парадом і швидко взяти Чернігівщину. Але не вийшло – наші люди давали бій без зброї. У 2022 році на підтримку ЗСУ було спрямовано близько 4 млн грн. Але провівши відповідні заходи, ми знайшли можливість у 2023 році збільшити цю суму до 17 млн грн., тобто в 4 рази.

МИ ПОВІРИЛИ ЗСУ, ВЛАДІ ТА У СВОЇ СИЛИ

- Які висновки на майбутнє допомогла зробити окупація?

- Українці навчилися за час війни вирішувати такі проблеми, які інші європейські країни, мабуть, вирішують роками – ми розвиваємо інтернет, мобільний зв'язок, запроваджуємо системи електронного документообігу, залучаємо мешканців до спілкування невластивими засобами (для села). Завершили розробку плану відновлення, не в сенсі відбудови, а в плані відновлення економіки з орієнтиром на покращення рівня життя. Так, для Мени, яка знаходиться за 60 км від кордону з росією, і за 60 км від кордону з білоруссю, є ризики, але окупація показала, що ми можемо бути хабом і прихистком. Зараз нема жодного українця, який би не вірив, що Україна переможе цю нечисть. Все завдяки тому, що ми повірили ЗСУ, владі та у свої сили. Це три кити, які нас тримають. Стовідсотково – Україна завжди буде Україною, і жодна країна світу нас не здолає!

Ірина Любімова, Ірпінь
Фото – Євген Любімов