Леонід Кравчук очима земляків, або Чому у Великому Житині немає музею експрезидента
Великий Житин Шпанівської громади - це село кілометрів за дев’ять від Рівного, п'ятнадцять хвилин їзди автобусом. Уздовж вулиці, по якій йде траса, – сільська рада, школа, дитсадок, будинок культури. Село розташоване на річці Вуж, поряд пасовиська для худоби, мальовничі краєвиди. Це батьківщина Леоніда Кравчука - першого Президента України після відновлення нею Незалежності.
У селі про найвідомішого свого земляка пам’ятають - хтось йому вдячний, хтось ображається, є ті, хто пишається, і ті, що мали питання до нього. У селі, як і скрізь по Україні, певне, згадають і про ядерну зброю, яку віддали, і про відновлення Незалежності за його президентства.
То як це - мати президента у земляках? Кореспондент Укрінформу походила по селу і поспілкувалася з великожитинцями.
МАМА ХИМА І ВІТЧИМ “СОЛОВЕЙ”
Валентина Мельничук - керуюча справами виконавчого комітету Шпанівської сільської ради, працює у сільраді вже 30 років. А ще її сім’я, як виявилося, пов’язана з Кравчуками – у родині її свекра жила в юності мама Леоніда Макаровича – Хима Іванівна.
- Батько мого свекра, ще коли той дитиною був, поїхав у Канаду на заробітки. Багато житинців тоді виїжджали. Його дружина залишилася сама з малими дітьми. А мама Леоніда Макаровича - з багатодітної родини. Тоді матір мого свекра і взяла Химу до себе. Та постійно у неї жила, допомагала по господарству, за дітьми дивилася. І вже заміж її видавали звідти, подушки їй зробили. Так жили тоді люди, - каже Валентина Петрівна.
Батько Леоніда Макаровича, Макар Олексійович, загинув у 1944 році, під час Другої світової війни, на території Білорусі. Овдовіла Хима вийшла згодом заміж вдруге, вітчима звали Сельвестр (інколи пишуть Сильвестр). Кажуть, що в селі його називали Соловей. Чому? Цього Валентина Петрівна не знає – може, співав гарно, а може, складно людям було вимовляти Сельвестр, то таке вигадали. Жили як всі люди, небагато, мама працювала в ланці.
Як підкреслюють місцеві люди, Хима була дуже мудрою жінкою. Вам розкажуть історію про те, що жінка не вимовляла «р» і тому будувала так свої речення, щоб у словах не було тої літери. Тобто тут вам і словниковий запас, і вміння швидко орієнтуватися, і самоконтроль. Можливо, то все і передалося сину?
На місцевому кладовищі у старому секторі знаходжу пам’ятник Химі Іванівні. Неподалік і пам’ятник Макару Олексійовичу – тут перепоховали капсулу з землею з братської могили. Вітчим Леоніда Макаровича і брат по матері – Михайло спочивають трохи далі. Розповідають, що колись приїхав Кравчук у село, подивився на пам’ятник вітчиму і лишився невдоволеним. Попросив племінника встановити новий, грошей дав на це.
Валентина Петрівна ділиться, що коли вперше мала зустрітися з Кравчуком, то дуже переживала, як то все буде. Він приїжджав у село після Провідної неділі, тому зустрілися саме на кладовищі.
- Він іде, а ми назустріч, кажемо йому: “Христос воскрес”, - він відповідає: “Воістину воскрес”. Почали обійматися. Я його питала, чи він кого з сусідів пам’ятає, от, мовляв, Каленики поряд жили. Він усіх пам’ятав, всіх згадував. До розмови був приємний, - каже пані Валентина.
Каже, що вона помічала у Кравчука у розмові і коли він виступав по телевізору, що той вживає слова по-житненськи: не “сьогодні”, а “сьодні”, не “зараз”, а “зара”.
Чи пишаються у селі відомим земляком? Валентина Петрівна каже, що різне ставлення до нього. Є люди, які кажуть, що мало зробив для села. Але, на її думку, він зробив що міг. Наприклад, допоміг зробити дорогу на кладовище, провести газ у селі, встановити покрівлю на будинок культури.
- Але ж він не мав відокремити одне село, зробити його гарним, а села ближні залишити як є? - каже пані Валентина.
Її підтримує пані Людмила Хома, яка була головою сільської ради 8 років. За її словами, немає чого землякам ображатися на Леоніда Макаровича. Він як президент мав дбати про всю країну, а не про одне село. Та й чи має хтось моральне право пред’являти такі претензії? Чи підтримував хтось із земляків майбутнього президента, коли той навчався у технікумі і жив упроголодь, ділив одну булочку на два дні? Хто тоді допомагав йому стати на ноги?
- Що скажу: старайтеся самі, бо добре за чиєюсь спиною щось робити, - каже пані Людмила.
Проте вона розповідає, що Кравчук пам’ятав про рідне село і цікавився земляками. У його кабінеті на Грушевського, 10 залишався подарований йому прапорець Великого Житина.
Ще згадує, що возили йому гостинці при зустрічах у столиці. Так, нічого особливого: він дуже любив яблука, то кошик яблук якось завезли - з дерева, що росло на вулиці, де колись був будинок його батьків. А ще меду, цукерок дубенських. До 80-річчя Кравчука земляки приготували фотоальбом з унікальними світлинами, які знайшли та відновили, – там і його батьки, і він сам, і друзі, і родичі.
НЕ ХОТІВ МУЗЕЮ, ХОТІВ БІБЛІОТЕКУ
Колись була ідея обладнати музей у хаті, де народився Кравчук. Нині цієї будівлі вже немає, як і будинку, де виріс Президент. Потім хотіли зробити історико-меморіальний комплекс в колишній сільраді. Але все так і лишилося на папері.
Справа в тому, що сам Кравчук не хотів, щоб на його честь у селі був музей.
- Леонід Макарович був категорично проти музею на його честь. Йому подобалася традиція США, коли у населеному пункті, де народився президент країни, створюють публічну президентську бібліотеку, - каже Людмила Хома.
Розповідає, що їздили до нього, обговорювали питання про таку бібліотеку, але на перешкоді стали війна, коронавірус. Проте бібліотека у селі є. Звісно, не така, як могла б бути президентська, напевне, але приміщення відремонтоване. Тут вам запропонують і книги про Леоніда Макаровича.
У селі з будівель, пов’язаних з Кравчуком, залишилася колишня початкова школа. Ще є церква Архистратига Михаїла, збудована у 1767 році. Церква зараз УПЦ (московського патріархату). Тому, як кажуть у сільраді, у іншому кінці села, до речі, з того краю, де жила колись на хуторі родина Кравчука, будують церкву українську.
Йду вулицею, на пасовищі розпитую дорогу у пані поважного віку, що глядить корів. Звати її Лідія Григорівна. Розповідаю, що цікавлюся Кравчуком.
- Він за мене на п’ять років старший був. Ми жили отут, а вони на хуторі. Поряд з їх хатою була домівка моєї хресної, то я туди на Паску ходила, носила волочильне (традиційне пригощання. - ред.). Жвавий був, дівчата за ним бігали. Пам’ятаю, як він ходив у церкву, з мамою спочатку, і прислужував там, - каже.
Зустрілася я і з хрещеницею Леоніда Макаровича, Раїсою Антонівною. Тоді кумами брали родичів, він був ще й двоюрідним братом її мами. Хрестив, коли йому було 16 років. Волочильне носила його матері, бо хресний вже подався з села на навчання. Згадує, що коли приїжджав на похорон свого меншого брата у село, то вона підступитися боялася – слідом за ним ходила охорона. А вже коли був у селі років 7-8 тому, то наважилася підійти і сказати, що вона його хресниця, - він згадав.
- Знаєте, люди є люди, всім не вгодиш. Дехто обурювався, щось не подобалося їм. А я його поважала і любила, - каже пані Раїса. І відзначає, що говорив Кравчук мудро і хитро.
Валентина Мельничук згадує, як той самий її свекор, в домі якого жила мама Леоніда Макаровича, дивився телевізор, коли виступав Кравчук, і «сперечався» з ним, якщо був з чимось незгоден.
- Сидить Борисович біля телевізора, у старшому віці вже, а Леонід Макарович виступає по телевізору. Борисович «спілкується» з ним: мовляв, Макарович, оте неправильно говориш, - каже вона.
І додає, що свекру було про що посперечатися і що сказати: він як член УПА відбув заслання свого часу.
Ще кілька історій розказали мені земляки Кравчука про членів його родини, які загинули через репресії радянської влади.
Пані Ольга, яку я зустріла у Великому Житині, живе у Рівному, але історію рідного села вивчає. Її родина колись мала господарство на одному з місцевих хуторів - Скоморохах. З хутору того радянська влада людей вижила, керували усім в той час росіяни. Каже, що також родичка Кравчуку – троюрідна сестра.
- Він був справжнім українцем, не вірте, що він міг зрадити. Він тут виріс, він бачив те все, що відбувалося, - каже вона.
СЕЛО РОСТЕ, АЛЕ З ВІЙНОЮ “ПРИТИХЛО”
Музею Кравчука немає, але вчителі у місцевому ліцеї створили музей села. До речі, перша згадка про Великий Житин зафіксована в 1507 році. Як розповіли у сільській раді, це дослідили не так давно, мають на руках відповідні документи, а раніше село вважалося молодшим на 90 років.
У музеї села вам покажуть фотографії з родинних альбомів, розкажуть, як жили тут за Польщі, за радянської влади, про пам’ятний знак на честь перебування на території села Северина Наливайка.
Під час Другої світової житинців мобілізували в Червону армію. Але в ліцеї є і стенд про земляків, які були в ОУН-УПА і потрапили під репресії радянської влади. На цих землях активно діяв рух опору. У сільській раді також зазначають, що у сусідньому Малому Житині чи не в кожній хаті був учасник ОУН-УПА. Пам’ятають тут про закатованих, вбитих та вивезених на заслання.
А ще місцеві люди згадують, яку розправу учинили радянські «освободітєлі» у 1946 році – спалили 23 селянських господарства. У вогні згоріли і кілька місцевих мешканців, велика кількість хліба та худоби. Радянські солдати під час пожежі грабували майно, ґвалтували жінок, били та вбивали селян. Серед жертв були інваліди війни, жінки, чиї чоловіки служили у Червоній Армії.
З відомих земляків вам ще згадають колишнього бранця кремля Миколу Карпюка (у вересні 2019 року між Україною і росією відбувся обмін у форматі 35 на 35, Карпюк був серед тих, кого повернули додому.
Окремий стенд - про Кравчука. Проте нічого з речей Леоніда Макаровича немає в експозиції, хоч, кажуть, зверталися до його рідних з проханням хоч щось передати.
- Він вчився у школі в Городищі, по сусідству. І в початковій школі у Великому Житині. Старожили кажуть - ми з дітками записували їх спогади, - що був дуже розумним хлопчиком, - каже вчителька історії Валентина Овчарук.
Показує мені з вікна, де колись на Хуторі був будинок родини Кравчуків.
Історія громади пишеться і далі. У рамці стоїть фото загиблого на війні випускника ліцею, 23-річного Петра Новицького, якого поховали у квітні. Учителька, яка проводить для мене екскурсію музеєм, плаче. Згадує, що хлопець обожнював грати у футбол, був непосидючим, життєрадісним, гарно вчився.
У селі зараз багато тих, хто захищає Україну, кажуть у сільській раді.
- Війна, село наче притихло все... Хлопці були в АТО, повернулися всі, а зараз багато пішло в ЗСУ, - ділиться Валентина Мельничук.
За її словами, попри все Великий Житин розростається, дуже багато новобудов. У селі загалом 41 вулиця. Зараз тут фактично, якщо рахувати і незареєстрованих, проживає близько 2 тисяч людей. Відкрилася данська меблева фабрика, працює підприємство «Галафрут», де виробляють смакоароматичні наповнювачі, так що є і робота, і надходження у бюджет. Дороги будуються, освітлення повністю по селу зроблене.
Великий Житин, принаймні його центральна вулиця і ті шляхи, що ведуть до кладовища, вражають чистотою: ніде не побачиш кинутої пластикової пляшки, таке відчуття, що хтось гарненько пропилососив територію. Приємні деталі: маленький пішохідний місточок через річку Вуж від пасовиська до хат, біля зупинки - з любов’ю зроблена клумба, поблизу дитячого майданчика днями діти висаджували дерева.
Хоч Людмила Хома не дуже вірить, що село колись зможе «заробити» на імені Леоніда Кравчука, проте, як здалося, десь у глибині душі вона ще надію має. І справді, тут гарне місце для туристичного центру: історія, працелюбні люди, поряд обласний центр, через село йде жвава траса, а ще можна помилуватися на лелек, що раз-у-раз злітають біля річки.
Ірина Староселець, Рівне
Фото автора
