Поглянути в очі переселенцям
Ти приходиш на виставку, дивишся в очі людей на світлинах і думаєш: як це – бути мігрантом усередині своєї країни? Хтось кардинально змінює життя, розпочинає власне справу, йде на роботу, знаходить нових друзів – а хтось, навпаки, довго сидить на валізах і попри все прагне повернутися додому... Вперше фотовиставку показали в Ужгороді на одній із центральних площ міста, аби зачепити якомога більше людей. Днями презентувати її в Мукачеві в палаці мистецтв, далі вона поїде іншими містами Закарпаття. Ці фотоісторії впродовж першого року великої війни відзняли провідні фотографи Наталія Боднар, Сергій Ваганов, Сергій Гудак, Сергій Денисенко, Влада Мазур, Аня Семенюк, Євген Смірнов, Володимир Хила.
ІСТОРІЇ ЗБИРАЛИ П'ЯТЬ МІСЯЦІВ
- У нас була схожа виставка про переселенців першої хвилі – це люди, які тікали від війни на Закарпаття у 2014-15 роках, – каже під час відкриття мандрівної виставки в Мукачеві голова Ужгородського прес-клубу Ірина Бреза.
Тоді переселенців було близько 4 тис. Зараз, як відомо, ця цифра коливається в межах 400 тис. людей. За даними соціологічного дослідження Ужгородського національного університету, найбільше на Закарпатті вимушених переселенців із Харківщини, Донецької та Запорізької областей. Основна кількість осіла в Ужгороді та Мукачеві: кількість жителів обласного центру зросла за рахунок переселенців на понад 10%. Також примітно, що більшість переселенців живуть у приватному секторі Закарпаття – 90% орендують житло у містечках та селах регіону. Але тисячі людей, що втратили дім, живуть у притулках, хостелах, модульних містечках та комунальних шелтерах...
- Ми збирали ці історії місяців п’ять, знаходили людей через знайомих, через повідомлення адміністрацій, у соцмережах... Це дуже різні люди, дехто з героїв медійний – про них бачили сюжети чи читали статті в інтернеті, дехто маловідомий. Хтось знайшов собі роботу на Закарпатті, дехто не працює... Частина з них повернеться додому, але, напевно, багато хто залишиться тут. Люди знаходять тут нових друзів, знайомих, створюють родини. Ці люди стають невід'ємною частиною Закарпаття, – каже Ірина Бреза.
Дивлюся виставку – тут багато героїв моїх матеріалів або сюжетів та текстів колег. Маріуполець Сергій Ваганов, з яким нещодавно виходило інтерв'ю на Укрінформі, навпаки, є автором кількох фото. Згадую його історію евакуації з розстріляного росіянами міста та фразу: “Я не віруюча людина, тому під час безкінечних обстрілів постійно повторював: “Вірю в ЗСУ”. Тут, на виставці, крім робіт Ваганова, також і портрет лікарів, які вивезли їх з дружиною на своєму авто.
Зі світлин на мене дивляться стусівці із Маріуполя – актори релокованої Маріупольської драми Дмитро Муранцев, Віра Лебединська та Анатолій Шевченко. Згадую переказану історію Дмитра про те, як він пережив те саме страшне бомбардування театру росіянами 16 березня, а тоді пішки тікав з міста в піжамі Спайдермена.
Тут також учитель із Ірпіня Олексій Дашковський, який евакуювався з оточеного та розбитого міста на початку березня, а тоді на Закарпатті записався в театр переселенців та грав короля Ліра...
Антон Бондарєв – харків'янин, історик, дослідник генеалогії. Укрінформ писав про нього восени. Він евакуювався з міста-залізобетону, яке щодня руйнують росіяни вже понад упродовж року, пробувши із сім’єю під обстрілами понад 100 днів. На Закарпатті він принципово не реєструється як ВПО, працює та донатить на армію, а ще – читає публічні лекції про Першу світову та про рідний Харків.
Також на виставці – ресторатори, волонтери, звичайні жінки й чоловіки, незвичайні діти, як Ілля з Маріуполя, котрий став першою дитиною, яку бабусі вдалося повернути в Україну після вивезення в росію. І немовля, народжене вже тут, на Закарпатті, батьками, які втекли від війни...
Кожна із цих фотоісторій – це голлівудське кіно.
ХТОСЬ ІЗ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ СТАНЕ ЧАСТИНКОЮ ЗАКАРПАТТЯ
Прошу колегу журналістку та фотографку Аню Семенюк показати свої світлини та розказати про героїв. Йдемо з нею до фото двох старших жінок, які тікали з-під обстрілів на евакуаційних потягах та зустрілись в Ужгороді на вокзалі без найменшого поняття, куди ж рухатись далі. Але це їх здружило, і так вони разом знайшли прихисток у Перечині. Там, у переоблаштованому дитсадку, Аня з бабусями й познайомилась.
- Під час нашої поїздки в Перечин влітку минулого року ми зустріли дуже різних людей. У процесі спілкування дізналися історію двох басусь, які стали подругами вже в цьому прихистку. Вони випадково одна одну спитали на вокзалі: “Куди ти?” – а потім сіли на маршрутку і поїхали в Перечин. У притулку, де їх розмістили разом, вони дуже здружилися і були для інших жителів прихистку прикладом життєрадісності в складні часи.
- Аню, ти бувала в багатьох шелтерах області. Як тобі знімати цих людей, працювати з їхніми історіями – адже це щоразу поламані долі?.. – питаю мисткиню.
- Так, мене завжди прориває на емоції, й я не скажу, що люблю робити історії про переселенців, бо це непросто. Історії, з одного боку, дуже схожі, але все одно – в кожного своя... Щоразу повертаючись із цих поїздок, я думаю, що я порушую своєю камерою їхній особистий простір, якого у них і так нема. Бо прихисток – це не дім, тут у тебе своє лише ліжко і якась тумбочка, ти постійно з кимось в одному просторі, не маєш особистих меж... І мені щоразу здається, що я приходжу з камерою в цей єдиний їхній куток, який вони зараз мають, і порушую навіть оту приватність.
Є люди, які звикли до журналістів і сприймають це нормально. Іншим – боляче, їм це не подобається, але вони не можуть сказати “ні”, бо розуміють, що це важливо, що їм так хтось, можливо, допоможе – побачивши це фото чи прочитавши їхню історію... Деякі, навпаки, дуже хочуть ділитися своїми історіями – люди аж туляться до тебе, і ти не можеш зупинити ці переповідання...
Але я завжди ставлюся до переселенців дуже тепло. Пам'ятаю першу хвилю на Закарпатті 2014-15 рр. – тоді людей було менше, але ми з таким викликом стикнулися вперше, і насторожені настрої були з обох сторін. Я тоді багато працювала з ними, багато писала про них – і мені було приємно, що потім ті люди з першої хвилі стали моїми друзями. Зараз я собі Ужгорода без них не уявляю. Впевнена, що після Перемоги деякі з цих людей теж стануть частинкою Закарпаття. Хтось уже себе знайшов, інші продовжують шукати, і я впевнена, що знайдуть, – каже Аня Семенюк.
ЗАВДАННЯ ВИСТАВКИ – "ТРИГЕРНУТИ" ЛЮДЕЙ, ЩОБ ВОЛОНТЕРИЛИ ТА ДОНАТИЛИ
На виставці зустрічаю радника міського голови з питань туризму, історика, гіда Олександра Шершуна. Питаю про враження.
- З персонажів на виставці точно знаю двох, це Сергій Летучий та Антон Бондарєв, – каже Сашко.
Сергій Летучий – зі Старобільська на Луганщині. Там вони з командою мистецького об'єднання "Bet On Art" малювали мурали. Під час повномасштабного вторгнення росіяни знищили стінописи, утім, в листопаді 2022-го Сергій Летучий відтворив один із них в Ужгороді – алюзію на творчість Сергія Жадана з його віршем “Пливи, рибо, пливи”.
- Сергій бував на Закарпатті до війни, презентував тут свої творчі проєкти. Але величезна повага до нього – що маючи нагоду творити тут, він постійно повертався в Старобільськ та реалізовував свої творчі задуми там. Антон Бондарєв також був пов'язаний із Закарпаттям до війни, це історик, дослідник генеалогії. Я розумію, наскільки цій людині важко зараз, бо він дуже енергетично вкладався в Харківщину, історію, дослідження минулого цього регіону. Зараз він намагається реалізувати себе тут – працює, має творчі вечори та лекції, однак усюди це все закручено на Харкові. Всюди звучить оце “Харків – залізобетон”, у його лекціях, інтерв'ю, публікаціях. Видно, що переживає за свою малу батьківщину та впевнений, що буде її відбудовувати, – каже Шершун.
Він зауважує, що особисто не знайомий з іншими героями світлин, але впізнає більшість із них – через зустрічі на якихось заходах, чи публікації в мережі.
- Таке враження, що я з ними усіма знайомий – за минулий 2022 рік вони стали рідними. Я знаю ще багато інших історій переселенців – але коли проглядаю ці фото, мене тригерить. Це, по-моєму, одне із основних завдань цієї виставки: тригернути, щоб люди включалися в реальне життя, де треба підтримувати, допомагати та волонтерити, – вважає Олександр.
У БАГАТЬОХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ – ЗАГОСТРЕНЕ ВІДЧУТТЯ УКРАЇНСЬКОСТІ
Режисер Мукачівського драматичного театру, де переселенці грають у виставах та ставлять спектаклі, Юрій Крилівець каже, що такі виставки треба робити частіше і показувати їх більшій кількості людей.
- Емоції від цих фото найбурхливіші, бо це – доля людська, це життя. У мене дружина горлівчанка, хоча виїхала звідти дуже давно. І от недавно в театрі її знайшла якась жінка – виявилося, що колись у Горлівці займалася в народному театрі з її батьком. Тепер вона потрапила в Мукачево і знайшла нас, то була така тепла зустріч. Допомагаємо їй зараз тут. А взагалі це страшно – долі, які, як ножем, порізав хтось по живому. Таких виставок треба більше, їх мають бачити, люди мають знати про цих героїв.
Крилівець каже, що часом оцінює місцевих очима переселенців. За його словами, маріупольці, які дають вистави в Ужгородському театрі, ходять у вишиванках, дуже сильно підкреслюють свою українськість – це відчуття загострене через те, що вони пережили. І їм, мабуть, часом незрозуміло, чому на Закарпатті багато інертних по духу людей.
- А взагалі, – каже режисер, – я дуже мрію, щоб цей жах завершився. Щоб отак завтра прокинувся зранку – а кошмар минув, можна видихати і починати якось жити. Усім.
Що ж, це найбільша мрія усіх українців. Віримо, що вона таки здійсниться. А поки – підтримуємо одне одного та донатимо на ЗСУ.
Тетяна Когутич, Мукачево
Фото автора
