Садять городи під обстрілами. Будні зраненого Гуляйполя
Кореспондентам Укрінформу вдалося побувати на батьківщині Нестора Махна – в Гуляйполі у День вишиванки.
ВИШИВАНКА ДЛЯ МАХНА
Запорізькі рятувальники вирішили в цей день одягти пам'ятник Махну в символічну вишиванку. Як вони самі тоді пояснили, акцію провели, щоби мотивувати особовий склад, додати віри місцевому населенню, яке ще залишилось, і показати, що Україна єдина.
Пам'ятник стоїть у самому центрі міста поряд із будинком культури. Власне Махно – єдина вціліла скульптура у тому районі.
Біля пам'ятника ми були хвилин 5. Цього виявилося більш ніж достатньо, щоби нас помітила ворожа розвідка – прогримів вибух. Один із рятувальників дав команду заховатись – і зовсім поруч вибухнуло знову, але вже значно гучніше.
"Працювала розвідка противника, за допомогою безпілотників вони визначили наше місце перебування і почали працювати по тому квадрату", – пояснив заступник начальника Пологівського районного управління ДСНС України у Запорізькій області Віталій Хоменко.
Перечекавши обстріл, ми швидко виїхали в інший район. За словами рятувальників, які вже другий рік несуть тут службу під обстрілами, ситуація в місті не змінилась і залишається складною.
"Обстріли постійно і з різних видів озброєння: починаючи від мінометів, РСЗВ і закінчуючи КАБами (керованими авіаційними бомбами – авт.). Від останніх – дуже великі руйнування, на жаль", – сказав Хоменко.
ЩО ТРИМАЄ ЛЮДЕЙ?
За день до нашого приїзду, в Гуляйполі внаслідок ворожої атаки загинула 68-річна жінка. Як розповіли місцеві мешканці, вона поїхала отримувати «гуманітарний» хліб, а коли поверталась додому, потрапила під обстріл. Поранення виявилось несумісним з життям. Такі історії у прифронтових містах, на жаль, уже нікого не дивують. Люди розповідають їх одне одному й кажуть, що заховатись просто не встигають.
«Немає такого дня, щоб не гриміло. Ну, нічого, ми вже звикли. Раніше, ще на початку, "часов до восьми" не стріляли – і ми могли в магазин піти, скупитися. А тепер – починаючи з п'ятої ранку, а іноді й з четвертої. Чи ховаємось? Я – в квартирі, бо у мене алергія, й я в підвалі бути просто не можу», – розповідає 74-річна Ніна.
Її ми зустріли у дворі багатоповерхівки, вона якраз прала речі. Каже, дякуючи рятувальникам, вода і технічна, і питна в них є. Їжу готують на газових балонах. Тут цей "гаджет" є у кожного мешканця. Загалом, у будинках, що поруч із пані Ніною, залишається 11 людей.
«У мене 7 котів і три собаки, у нашої голови ОСББ – більш як 20 котів, у Юлі – 8. Люди, коли виїжджали, то тварин залишали. Тепер ми за ними доглядаємо. Магазин є, але купляти там корм для них – дорого. Гуманітарну допомогу отримуємо і каші варимо. От ви питаєте, а чого я не виїхала? А як "бросить" усіх цих тварин? Вони ж пропадуть», – говорить жінка.
Тим часом до нас вийшла ще одна місцева мешканка, на ім'я Юлія. З нею ми вже бачилися, коли приїжджали в Гуляйполе напередодні Нового року. Тоді Юлія прикрасила ялинку у дворі багатоповерхівки.
ГУЛЯЙПІЛЬСЬКА ГОРОДИНА
З моменту тієї нашої зустрічі пройшло п'ять місяців. Бажання, яке на Новий рік загадували всі українці, зокрема й Юлія, поки що не здійснилось, але віра не згасла. Як доказ – гуляйпільці посадили городи.
Прошу Юлію показати, що вже зійшло. Говорить, що йти недалеко і погоджується провести "екскурсію". Вона показує вулицю, яку однією з перших почали обстрілювати окупанти. Приватний сектор – геть порожній і побитий.
"Люди з будинків одразу почали бігти до нас у підвал. Тоді 60 чоловік у підвалі було. Не було можливості лягти, всі сиділи", – згадує.
Дорога на город, який вони посадили, пролягає через одне з приватних подвір'їв. У дворі стоїть посічена уламками снарядів старенька машина, в будинку побило вікна. Тут жила родина з малою дитиною. Нині вони тимчасово виїхали, бо дитині треба було вчитись, а в місті – ні світла, ні умов.
"Зараз вони хочуть повернутися, але ще трошки бояться", – говорить Юлія.
У городі посадили цибулю, моркву, горох, редиску, огірки, кабачки і 9 рядів картоплі.
«Місяць "пошти" наводили порядки на городі. Дощ трошки завадив. Садили таке, що поливати не дуже треба… Ми садили огород, а над нами літали снаряди. Тож ми швидко тут. Хоча вже чуєш, чи до тебе летить, чи далі. Навчились. "Клубніка" буде своя, черешня теж", – говорить Юлія.
Вона згадує, що на Новий рік було дуже страшно. Снаряд влучив у сусідній будинок і той згорів ущент.
"Ми з дванадцятої години сиділи в підвалі", – говорить.
У середині травня в Гуляйполі волонтери відкрили Пункт Незламності. Там можна речі випрати, висушити, душ прийняти, телефон зарядити та новини почитати.
ЖИТТЯ ЗРАНЕНОГО МІСТА
У місті майже щодня буває і міський голова Сергій Ярмак. Каже, що в Гуляйполі нині залишається близько 3 тис. населення із 20 тис., які були до повномасштабного вторгнення.
«Щодня йдуть обстріли: арта б'є по Гуляйполю, по приватних будинках, і літаки, гелікоптери. Понад рік нема води, світла, газу. Комунікації всі перебиті, навіть ті, що під землею – каналізаційні, водопровідні мережі. Всі школи та садочки пошкоджені, об'єкти критичної інфраструктури, лікарні всі побиті, всі до одної. Тільки одні сильно пошкоджені, інші – частково», – говорить мер.
За його інформацією, у громаді досі залишаються родини з дітьми. Мова йде приблизно про 30 дітей. Представники влади, правоохоронці розмовляють із батьками, аби вивозили дітей, просять виїхали хоча б до Запоріжжя. Запевняють, що там нададуть житло, безкоштовне харчування і всіляко допомагатимуть. Дехто погоджується, але є й ті, хто тримаються за свої будинки.
Поки в місті залишаються цивільні люди, там працюють поліціянти, медики та рятувальники, які допомагають ліквідовувати наслідки обстрілів, доставляють хліб, розвозять технічну й питну воду.
Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
