Прифронтовий Очаків: жага до життя і ненависть до російських загарбників

Невелике містечко Очаків, яке знаходиться за 60 кілометрів від Миколаєва, потерпає від щоденних обстрілів російських загарбників. З території тимчасово окупованої Кінбурнської коси по місту кілька разів на день гатять з артилерії та мінометів. Місцеві кажуть, що з початку повномасштабного вторгнення майже не пам’ятають днів, коли б по Очакову «не прилітало». Невелику паузу росіяни взяли після підриву Каховської ГЕС, але зараз обстріли поновилися з новою силою. В місті важко знайти будинки з цілими вікнами – майже всі вони забиті фанерою. В Очакові пошкоджено 70% житлового фонду, 30% будинків не підлягають відновленню. Але попри це, багато очаківців не залишають своїх домівок, місто живе своїм нелегким життям, а комунальники наводять красу – саджають квіти та асфальтують зруйновані вибухами дороги.

Кореспонденти Укрінформу побували в Очакові та дізналися про нагальні потреби міста і про те, як живуть у ньому найстійкіші мешканці.

КОЖЕН, ХТО ЗАЛИШИВСЯ В МІСТІ – ГЕРОЙ

Як розповів нам заступник міського голови Олексій Васьков, до війни в Очакові жили близько 16 тисяч людей. Ще до 700 осіб проживало на території Кінбурнської коси. З початком бойових дій місто одразу залишила половина населення. Друга «хвиля» від’їздів почалася у 2023 році, коли окупанти поцілили у сховище радянських протикорабельних мін. Після потужного вибуху в місті майже не залишилося цілих будинків.

- Коли почалося повномасштабне вторгнення, нас залишилися близько 12 тисяч, ми це відстежуємо по спожитих комунальних послугах та по отриманню гуманітарних наборів жителями міста. Найбільша страшна подія відбулася у нас 9 січня вже цього року, це був дуже потужний вибух. Тоді було зруйновано близько 70% наших помешкань. Пошкоджені загальноосвітні школи, музична школа, вибиті вікна в лікарні. Значних руйнувань зазнав місцевий палац культури, який відкрили після капітального ремонту напередодні війни. Найбільше постраждала, звичайно, берегова смуга. Після 9 січня залишалося близько 6000 населення, – розповідає Олексій Васьков.

За словами заступника мера, на сьогодні в Очакові спостерігається поступове збільшення чисельності населення. Не всі люди мешкають безпосередньо в місті: деякі приїжджають сюди працювати вдень, а ввечері їдуть у села – туди не дістає ворожа арта.

- Зараз по спожитих гуманітарних наборах і по спожитих комунальних послугах ми так підраховуємо, що кількість населення сягає 10-11 тисяч, – додав Олексій Васьков.

В Очакові живуть переважно люди похилого віку, але є й діти.

- Звичайно, що здебільшого мами з дітьми повиїжджали, але все ж таки на сьогодні близько 300 дітей знаходяться в місті, – каже заступник мера.

Місто обстрілюється майже щодня. Й неодноразово.

- Нас обстрілюють з мінометів, з градів і з усіх видів озброєння, що є у росіян. Навіть діти у нас розуміють – що й куди прилетіло і який саме снаряд. Це, з одного боку, може, і не погано, а з іншого – дуже жахливо… Найстрашніше – артилерія, бо ми не знаємо, коли вона прийде. Тривога відбувається вже по факту обстрілу. Це не ракетний обстріл, який можна простежити за певний час до «прильотів». Артобстріл – то буквально три-п'ять секунд від виходу до приходу. Тому для мене всі, хто залишається й працює в місті – герої, – розповідає Олексій Васьков.

БУДІВЕЛЬНІ МАТЕРІАЛИ Є, АЛЕ РОБОЧИХ РУК НЕ ВИСТАЧАЄ

Попри те, що місто знаходиться під постійним вогнем, комунальні служби працюють та намагаються відновлювати зруйновані споруди. Ходові будівельні матеріали – профнастил, шифер та плівка для тимчасового ремонту вікон – у бригад комунальників є.

- Нам допомагають волонтери, нам допомагає обласна адміністрація, нам багато людей допомагає. Але все ж таки, основна проблема – робочі руки. Не вистачає бригад будівельників. І навіть за кошти, які ми платимо, не всі готові працювати під обстрілами. Людей катастрофічно не вистачає. Більшість населення Очакова – похилого віку, навіть якщо ми надаємо їм матеріали для ремонту будинку, вони просто фізично не зможуть зробити це власноруч. Звісно, якщо люди здатні ремонтувати будинок самі, ми надаємо їм усе необхідне для оперативного ремонту даху й вікон, – пояснив Васьков.

Також місто співпрацює з закордонними організаціями щодо розроблення програм відновлення всієї громади. За словами віце-мера, проєкт планують затвердити на наступній сесії міськради.

- Але головна проблема, чому ми не можемо почати повноцінне відновлення – активні бойові дії. Тож основна допомога буде надходити, напевно, після їх завершення, – додав посадовець.

Окрім робочих рук, місту не вистачає й фахівців в інших сферах, починаючи від тракториста і закінчуючи керівниками департаментів.

- Ще одна проблема – «активна» частина місцевого населення, яка поводить себе так, ніби ми живемо у мирний час. Люди жваво дискутують у соцмережах та розказують комунальникам, що і як саме треба робити. Де пофарбувати, а де зробити дорогу, – всміхається Олексій Васьков.

Взагалі робота комунальних служб у місті налагоджена. В Очакові оперативно проводиться ремонт пошкоджень газових та електромереж, у місті є вода і світло.

- Комунальна служба благоустрою теж працює. Ми намагаємось ремонтувати той самий асфальт, тротуари, відновлювати зелені насадження, квіти і таке інше, щоб люди все ж якось розуміли, що вони живуть в місті, й хоч частково могли відволіктися від війни, – додав Васьков.

ЖИТТЯ ПІД ОБСТРІЛАМИ

Дійсно, коли ми йшли вулицями Очакова, звернули увагу на квітучі клумби троянд. Тоді ж зустріли бригаду комунальників, які прибирали свіже скло з тротуару – наслідки вранішнього обстрілу. Питаємо, чи не страшно їм працювати та жити в таких умовах.

- Страшно. Але ми вже звикли, що робити. Зараз трояндочки поливаємо, он, скло вже прибрали. Якщо десь бабахне – одразу прибираємо, щоб усе було чисто та акуратно. Живемо в самому Очакові, не виїжджаємо. А куди їхати? Тут свій дім, у мене багато тварин і я їх не покину. Коли сильно бахкає, ховаємося. Й у під’їздах ховаємося, й у підвалах, і під стінами – хто де. Ховаємося, щоб уламками не поранило. Попадали багато разів під обстріл і під час роботи. Ми тікали, а воно у спину доганяло… Ми звикли… Вже за свистом відрізняємо, чим обстрілюють та чи потрібно ховатися. Якщо РСЗВ – то спочатку жахне, а потім дають тривогу. То ми знаємо, що вже прилетіло. А коли ракети, то це не по нашу душу. Містечко маленьке, ракети дорого коштують, на нас їх витрачати не будуть. Так і працюємо. Вчора он цілий день бахкало, набридло так! – розповідає працівниця комунальної служби Ірина Анатоліївна.

МИ МОЖЕМО ЇХ ТІЛЬКИ НЕНАВИДІТИ

Нашу розмову з пані Іриною перервав сигнал повітряної тривоги – над містом було зафіксовано ворожий дрон. Тож ми вирішили не випробовувати долю та хутко попрямували до найближчого сховища – підвалу п’ятиповерхівки. Комунальників тривога, навпаки, не налякала – жінки знов взялися до роботи.

Попри те, що сховище знаходилося біля місцевого ринку, де перебувало досить багато людей, у підвал спустилися одиниці. Складається враження, що місцеві дійсно вже звикли до війни та їх ніщо не лякає. В укритті до нас підійшла пані поважного віку, її здивували люди з камерами. Пояснили жінці, що ми журналісти з Одеси та знімаємо репортаж про життя Очакова.

- Одеса…, – протягнула вона, смакуючи кожну літеру в слові.

- У мене в Одесі донька. Вона живе на Балківській. Обожнюю Одесу! А я тут залишилася, в Очакові. В мене собачки, а ще я безпритульних тварин підгодовую. Донька мене кличе до себе, але як я поїду? – бідкається жінка.

Олена Сергіївна не покидала місто з перших днів війни. Каже, в її під’їзді залишилося 4 людини. Жінка товаришує з сусідами, разом вони зустрічають усі свята.

- Взимку було дуже холодно. Як перезимували – не знаю… Закладала все ковдрами, подушками. А крижаний вітер все одно гуляє по квартирі, вікна та двері давно винесло вибуховими хвилями. Яке життя стало? Коли це скінчиться? Це така страшна війна… У молодості я з чоловіком жила в Криму, він був військовим льотчиком. І ось тепер вони на тих літаках, на яких літав мій чоловік, бомблять нас! Боїмося - не боїмося, а що нам залишається робити? Мені 70 років, а я ще хочу пожити! Розгромили увесь Кінбурн! А яка там була краса! Ліси, море… усе знищили! Як ми можемо їх любити? За що? Тільки ненавидіти, – розказує пані Олена та витирає сльози.

Тим часом система сповіщення дає відбій тривоги. Виходимо з підвалу. Олена Сергіївна йде на пошту, отримати грошовий переказ від доньки. А ми, засмучені переживаннями жінки, повертаємося на ринок – треба купити води в дорогу до дому… Тут ми розговорилися з місцевим жителем Олександром. Чоловік живе у квартирі на 4 поверсі у будинку за базаром. Він розказує, що його сусідам знизу одного разу «прилетіло». Наразі величезну вибоїну в стіні вже відремонтували. Про приліт нагадує лише інший колір цегли на місті руйнувань.

- Ми дивом тоді вціліли. Я думав, кінець. Будинок здригався, мені здавалося, що зараз він просто складеться. З того дня мій собака дуже нервує. Він боїться гучних звуків, боїться сигналу тривоги. Ветеринар виписав йому заспокійливе, але воно мало допомагає, – розказує про пережите Олександр.

Чоловік також не хоче покидати місто. Тут у нього є робота.

Дорогою до автостанції проїжджаємо повз напівзруйнований будинок. Питаємо у нашого військового супроводу, чи вижили господарі. Виявилося, влітку минулого року сюди потрапив ворожий снаряд. Загинули троє мешканців будинку, серед яких мати з 6-річною донькою. Удар прийшовся на п’яту ранку, коли люди спали.

Нам дозволили зняти місце трагедії. Ми йшли по уламках стін, по уламках життів. Дитячі іграшки, фен, розбитий посуд та книжки. Назва однієї впадає в око: «Сказки русских писателей». Дитина, яка жила в цьому будинку, більше не почує жодних казок. У голові лунають слова нашої недавньої знайомої з укриття пані Олени: «Ми можемо їх тільки ненавидіти»…

Р.S. Загалом, за словами віце-мера, з початку війни на території Очакова загинули понад 20 цивільних, троє з них – діти.

Ганна Бодрова, Одеса
Фото – Ніни Ляшонок