Із головою Закарпатської ОВА Віктором Микитою розмовляємо про проблеми та перспективи регіону на другому році повномасштабної війни. Під час першого область стала глибоким тилом і прихистком для жителів та бізнесу, які змушені були виїхати з рідних міст і сіл. Зараз переселенців набагато менше, та й малий і середній бізнес, що масово релокувався у 2022-му, потроху повертається додому. За цей час Закарпаттю додалося й позитиву (насамперед, в економіці), і негативу: перенаселення загострило давні місцеві проблеми з дорогами, школами й дитсадками, сміттям і кладовищами; у містах, де людей побільшало на 20%, це особливо відчутно. Ну а релоковані бізнес-гіганти сколихнули гірський край ідеєю розміщувати вітряки в горах та міні-ГЕС на річках.

ЗА РАХУНОК ВПО НАСЕЛЕННЯ ОБЛАСТІ ЗРОСЛО НА ТРЕТИНУ

- Давайте почнемо з найважливішого: з лютого 2022-го Закарпаття стало глибоким тилом, а отже прихистком для сотень тисяч переселенців. У перші місяці великої війни у нас перебувало понад півмільйона ВПО – зокрема, не могли працювати дитсадки та школи, бо там жили люди. Зараз очевидно, що кількість переселенців набагато менша. Скільки людей лишається на Закарпатті?

- 141 тис. осіб – це офіційно зареєстровані ВПО. За даними мобільних операторів, які фіксують зареєстровані не в Закарпатті номери, – 445 тис. Але більшість із цих 445 тис. – туристи. Цьогоріч приїхало справді багато людей на короткий відпочинок з інших регіонів України, адже в нас немає комендантської години, а за кордон фактично неможливо виїжджати. Навіть ті готелі, які простоювали роками, заповнені. Стала цифра в некурортний сезон – порядка 300 тис. внутрішньо переміщених осіб.

- Тобто по факту маємо плюс третину населення? (До 2022 р. на Закарпатті проживало трохи більше мільйона осіб – авт.)

- Так, на Закарпатті за рахунок переселенців стало на третину більше людей.

В УЖГОРОДІ В КЛАСАХ – ПО 40-45 ДІТЕЙ, ЦЕ НЕМОЖЛИВА СИТУАЦІЯ

- 300 тис. – цифра не така вже й велика. Чому люди повертаються із Закарпаття додому або ж, наприклад, у Київ, де дешевше житло і більше роботи?

- По-перше, впливають відстань і ментальність, хочеться ближче до дому. Друге – так, це вартість житла, яка з війною на Закарпатті миттєво піднялася в два рази, в той час як рівень місцевих зарплат лишився на тому ж рівні.

- Де найбільше зосереджено людей наразі?

- Найбільше переселенців – в Ужгороді. В обласному центрі Закарпаття зареєстровано до 35 тис. внутрішніх переселенців, і така ж кількість незареєстрованих, тобто загалом – близько 70 тис. людей. Це левова частка внутрішньо переміщених осіб у розрахунку по області й це, фактично, плюс більше ніж половина до населення Ужгорода (до війни в обласному центрі жило понад 100 тис. людей, – авт.). Також багато в Мукачеві, Хусті, ще відчутна кількість переселенців – у санаторній Полянській громаді.

- Чи відчувається те, що міста перенаселені?

- В Ужгороді – дуже сильно. Це корки на дорогах, переповнені школи і садочки (зараз в класах вчаться по 40-45 дітей), є також проблеми з водою, зі сміттям, з кладовищем. Загалом, для навчання в школах склалася неможлива ситуація. Потрібні оперативні рішення.

- Які? І наскільки вони можуть бути оперативні – не чула, аби за останні півтора року, та й у попередні, в Ужгороді додалося садочків та шкіл?

- Найперше зараз потрібно перенаправити потоки людей з Ужгорода. Сьогодні неподалік облцентру будується два заводи-гіганти: один – в Перечині на 1,5 тис. працівників та в Батьові – на 3 тис. Це є магнітом для населення, і нам сьогодні важливо відселити людей, які там працюватимуть, від Ужгорода і розвантажити місто: перенаправити потоки переселенців, щоб вони жили там, де працюють. А в Ужгороді – створити відповідну інфраструктуру, щоб ці люди, які будуть мати зарплату від 20 тис. грн, могли тут витрачати гроші на послуги та розваги.

ЗАГОСТРЕННЯ “ВІЧНИХ” ПРОБЛЕМ З ВОДОЮ ТА СМІТТЯМ

- Ну, але ж це “вічні” ужгородські проблеми: вода і сміття. Ще два роки тому йшлося про те, що полігон ТПВ в Ужгороді, куди вивозять сміття з громади, заповнений на 99,9%. Виходить, як показали півтора останні роки, місце ще є, як добре пошукати, – даруйте за тролінг?

- Так, ситуація зі сміттям – це давня проблема Закарпаття, і зараз вона ускладнилася. У нас немає сміттєпереробного заводу, й інвестор не розуміє, як йому сюди заходити працювати. Він не розуміє, чи достатньо сировинної бази, як діяльність регулюватиметься законом. Наразі ситуація така, що, маючи певні надходження до бюджету від релокації, ми самі будуватимемо цей завод. В Ужгороді в першу чергу. Зараз пишемо відповідні проєкти і будемо подаватися на фінансування в грантових проєктах ЄС. Готуємо цю роботу на базі нашої Агенції регіонального розвитку (АРР Закарпаття). Ми 30 років чекаємо інвестора, і ще 30 можна чекати. Тож треба робити самим.

- Щодо шкіл – це ж теж питання не останніх років, бо в Ужгороді класи й до війни були переповнені... Чи хтось це вирішує?

- Я не бачу ні в Ужгороді, ні в інших містах, аби це хтось вирішував з місцевої влади. І узагалі не бачу стратегії – чи збираються вони вирішувати це в наступні роки. Хоча думаю, що батьки дитини, котру записують сороковою чи сорок п'ятою в класі, це би оцінили.

Усе, що робили останні роки в Ужгороді, – це будували нові квартали багатоповерхівок, без шкіл та садків, тому що не було генплану і тому що будувати школу невигідно. Район Боздош в Ужгороді – це пам'ятник безглуздому містобудуванню, але ситуацію можна виправити.

Узагалі питання і до мешканців Ужгорода – наскільки вони готові розвантажувати місто, зокрема, дороги. У нас люди звикли їхати машиною на роботу навіть 500 метрів від дому. Працівники ОВА їдуть на роботу 5 хвилин, хоча можна пройти пішки півгодини або приїхати на велосипеді за 10 хвилин. Ні, вони кружляють на автах навколо будівлі адміністрації в ранкову годину пік, шукаючи місця для парковки, потім лишають машини на зелених зонах – але все одно їздять.

- Словом, якщо підсумувати: проблема з перенаселенням може нарешті підштовхнути Ужгород до вирішення нагальних проблем?

- Вона вже підштовхнула, бо ці проблеми зараз стали нестерпними.

ЦІНИ НА ЖИТЛО ФОРМУЄ РИНОК, ЇХ НЕ МОЖНА РЕГУЛЮВАТИ

- Закарпатцям часто закидають ціни на оренду житла в регіоні, які наразі одні з найбільших по країні разом зі львівськими: мов, як так можна під час війни, це мародерство. Скажіть, чи можна якось це регулювати – бо ж пам'ятаємо, що на початку війни й першої хвилі біженців при ОВА працювала гаряча лінія, на яку просили дзвонити, якщо з людей вимагали умовних 5 тис. гривень за ніч?

- Якщо ми говоримо про європейські цінності, то ні: ринок формується сам, і формується він через попит. Відповідний попит створює дефіцит, і тому росте ціна.

- Тобто Ужгород зараз акумулював, так би мовити, “наймажорніших” переселенців країни – якщо вони можуть собі дозволити знімати житло за такими цінами?

- Та частина людей, яка орендує житло за такими цінами й формує ринок, – їх важко назвати вимушеними переселенцями. Це люди з високим достатком, які просто змінили місце проживання. Ринок житла Закарпаття, яке доти не мало клієнтів з такими доходами, це простимулювало – і він відреагував. Чи можемо ми регулювати ціни на ньому зараз? Ні. На перших порах, коли була велика хвиля переселенців і людям загрожувало опинитися на вулиці без даху, ми могли за скаргами реагувати на випадки завищеної ціни на ночівлю чи проживання. Бо це був здоровий глузд. Сьогодні це – ринок.

- Чи можна його “заспокоїти”? Адже парадоксально, коли вартість квартири в Ужгороді вдвічі більша за столичну – при зарплатах у рази менших ?

- Це війна, вона створює такі парадокси. До слова, це завдає багатьох проблем закарпатцям також – хоча місцевих жителів і звинувачують у безпідставному завищенні цін на житло. Я десь сам вважав, що для місцевих це добре: якщо, умовно, до війни твій будинок коштував 20 тис. доларів, то зараз – від 40-ка. Але якось мій колега сказав: у мене немає житла, і якщо раніше я міг купити дім за 20 тис., то зараз за 40 не можу, бо моя зарплата не змінилася. Зараз в області потрібно підтягати рівень зарплат під ринок – капіталізація відбулась, а тепер потрібно підняти доходи людей.

ЕПОХА СОЦІАЛЬНИХ ПРИТУЛКІВ У ШКОЛАХ ТА САДКАХ ЗАКІНЧИЛАСЯ

- Чи закінчилася на Закарпатті з відтоком переселенців епоха соціальних шелтерів на комунальних об'єктах та об'єктах соціальної інфраструктури?

- Фактично так. Ми на 50 млн грн створили близько 7 тис. місць для довготривалого проживання ВПО. Це кімната із санвузлом та спільна кухня. Є 103 такі шелтери на Закарпатті – до цього підключилися ПРООН, МОМ, інші європейські партнери. За рахунок обласного бюджету було створено 27 шелтерів. Тобто потреба в соціальних притулках у садках, технікумах, школах тощо відпала, їх наразі немає на Закарпатті. До останнього часу там проживала певна категорія людей, які не працювали, а просто жили на допомогу держави та міжнародних партнерів. Це викликало соціальне напруження в громадах.

- Чи стимулюють в області переселенців інтегруватися в громаду: йти на роботу, брати участь у соціальному житті?

- У нас є багато організацій та проєктів, де переселенців стимулюють до роботи. Від шкіл, садочків, лікарень у місцевих громадах до релокованих підприємств. Я особисто вважаю: якщо ти не обмежений у можливостях – не людина з інвалідністю, не пенсіонер, не багатодітна мати чи мати з малими дітьми без чоловіка, – і не хочеш працювати, живучи в тилу, та й узагалі, в Україні, тобі нема що робити у цій країні. Бо якщо ти не воюєш на фронті, то маєш підсилювати економічний фронт. Саме тому на Закарпатті майже не лишилося шелтерів, де безплатно харчують, – я вважаю, що це правильно, це стимулює ВПО до інтеграції в соціум.

НАЙУСПІШНІШІ КЕЙСИ РЕЛОКАЦІЇ

- Про релокацію: які, на вашу думку, п’ять найуспішніших кейсів релокації на Закарпаття та чому?

- Перший найпотужніший – це виробник систем захисту “Аякс”. Другий – “Фурлендер Віндтехнолоджі”, який будуватиме у Перечині завод із виробництва вітрових турбін до вітряків. Це підприємство з Краматорська, там для спеціалістів буде зарплата 45 тис. грн. “Сентравіс” в Ужгороді – це завод, релокований з Нікополя, унікальна технологія, яку BMW тільки у них купує. Батівська релокація – завод із виробництва МДФ, вони зареєстрували нову компанію, але це фактично бізнес із Коростеня. Ну й “Зібрано” – проєкт модульних будинків з Бучі. Він нині фігурує майже у всіх наших обласних проєктах, бо вони будують житло за найнижчими цінами: 500 доларів за квадратний метр із наповненням, при тому, що в Закарпатті на ринку таке житло зараз – від 1100 доларів/квадратний метр.

- Дражливе питання: чи достатньо працівників на усіх цих релокованих заводах та фірмах? Адже постійні рекрутингові кампанії закарпатських центрів комплектації (назвімо це так, а не як народ у Фейсбуці – “облавами”) додають проблем бізнесу: по-перше, чоловіки не ходять на роботу, по-друге – ти взяв працівника, витратив ресурс та навчив, але за якийсь місяць його рекрутують до армії, й ти знову маєш вакансію на виробництві...

- Так, ця проблема в області відчутна, і ми зараз підбираємо перелік фахівців із з/п вище 16-20 тис. грн, яких будемо бронювати від служби у війську. На податки, сплачені від цих зарплат, ми будемо підтримувати військових – це користь і війську, й економіці.

ЗАКАРПАТСЬКУ ДЕРЕВООБРОБКУ НІХТО НЕ ВБИВАТИМЕ

- Давайте від плюсів релокацій – до проблем, пов'язаних із ними. Маю на увазі два кейси – це Перечин і вітряки та Батьово. У Батьові, зокрема, ви анонсували будівництво індустріального парку, в якому запустять деревообробне виробництво на 3 тис. робочих місць. Місцеві деревообробники несміливо протестують, кажучи, що, запустивши цього гіганта в область, влада тим самим доб'є тих підприємців, котрих не добили в попередні роки ковід та війна. Скажіть, чому й навіщо, приймаючи цю релокацію, ви збираєтесь добивати місцевий бізнес – або ж це не так?

- А що у нас узагалі з деревобробкою? Це – мегакорумпована схема, суперуспішний бізнес, який має пилорами, пиляє дошку та успішно конкурує з нею на ринках Європи, притому платячи офіційно мінімальну заробітну платню своїм робітникам, в межах 6,5 тис. грн. Звісно, коли платиш зарплату в конвертах – готовий конкурувати хоч із ким, бо європейці собі такого дозволити не можуть.

Чи потрібно сьогодні захищати такий “місцевий бізнес” від релокації конкурентів? Та, мабуть, ні. Поясню чому. Дошка МДФ, яку будуть виготовляти в Батьові, робиться із щепи, трісок і тирси. Тобто зрізається дерево, обрізаються гілки, верхівка – стовбур іде на ділову деревину, а відходи цей завод перероблятиме на МДФ. Вони не конкуренти закарпатським деревообробникам, вони забиратимуть їхні відходи і перероблятимуть, можливо, навіть платитимуть за це. Тобто нема проблем насправді.

Ми боролися за цей проєкт чотири місяці, він міг бути у Львові. Звісно, якби цей завод стояв десь у Мохнатому (село на Львівщині – авт.) і працював там, закарпатським деревообробникам було би легше (говорить із сарказмом, – авт.). Але ми зробили все, аби він був тут, і він ніяким чином не “давитиме” місцевий бізнес.

НА ЗАКАРПАТТІ НАСТАЄ ЕПОХА ВІТРЯКІВ?

- Щодо вітряків і заводу з Краматорська, який вироблятиме в Перечині турбіни до них. Це, напевно, був єдиний випадок релокації на Закарпаття, де частина місцевої громади не хотіла приймати бізнес, що рятувався від війни. Та завод зайшов і будівництво йде. Але далі виникає багато питань: якщо на Закарпатті ставлять завод з виробництва турбін на вітряки, то очевидно, що ці вітряки ставитимуть в області, на горах та полонинах. І ми бачимо, що на полонині Руній поблизу Перечина вже починають бетонувати майданчики під ці вітряки – попри приписи Держекоінспекції. То що – у нас починається епоха вітряків?

- Почнемо із того, що цей завод – дуже потужний бізнес, який підніме Перечинську громаду на рівень, мабуть, крутіший Ужгородської: це інфраструктура, садочки, школи, високі зарплати і так далі. Втратити цей шанс нам як області й відмовити краматорському заводу релокуватися – ну, це навіть не буду коментувати. Далі: чи будуть ставити вітряки? У нас триває децентралізація, це – про суб'єктність громад, і ми бачимо багато прикладів, по тому ж кейсу Свидівця, де громада має певну свою позицію (мова про те, що попри протести екологів, місцеві громади дали зелене світло будівництву скандального курорту-гіганту на Свидовці. – Авт.). Щодо вітряків: на громадських слуханнях громада має зібратися і вирішити, як вони хочуть далі жити і чим займатися. Якщо вони вирішать в Тур’ї Реметі (саме в цій громаді готуються до встановлення перших вітряків на Закарпатті, – авт.), що ті вітряки дадуть їм певне фінансування до бюджету і можливість розвитку – вони приймають рішення та дозволяють вітряки на своїх полонинах.

Справа в тому, що раніше інвестор, який хотів будувати вітряки, сплачував громаді податок за користування землею лише за той майданчик, на якому стояв вітряк – це 10 метрів квадратних. Це копійки.

- Така була схема на Боржаві, коли турки хотіли там ставити вітряки. Хіба зараз не так?

- Ні, зараз бізнес 3-5% від свого прибутку від продажу електроенергії віддаватиме громаді. Це порядка 70-80 млн грн до бюджету. Ну, а далі громада має визначитися, чи це потрібно їм, чи ні.

- Тобто бізнес, що кладе вітряки на полонинах, зараз пішов за іншою схемою і готовий віддати громаді частину свого прибутку за користування, грубо кажучи, їхньою землею та вітром, який переробили тут на електрику та продали державі?

- Зараз це працює так. Це наша умова. Ми наголошували на цьому і казали, що ми проти, якщо ви пропонуєте громаді просто одну дорогу, один дитсадок та податок з десяти квадратів землі під кожен вітряк. Таке не пройде, бо має бути системне наповнення бюджету. Але в кінцевому випадку громада сама повинна визначатися.

У СЕЛАХ ПОТРІБНІ ВІТРЯКИ ТА МІНІ-ГЕС – ДЛЯ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

- Вітряки – це також про енергетичну децентралізацію. Ми нікуди не дінемося від Росії, вони продовжуватимуть обстрілювати нашу енергетичну систему – ми ж бачимо, що вони будують заводи з виробництва дронів, ці дрони летітимуть восени на наші електропідстанції. Добре, минулого року їхні атаки були не завжди успішними, але у нас попереду ще одна зима. Громади мають думати про енергетичну незалежність уже зараз.

- Але чекайте: по факту, у селах, де працюють міні-ГЕС, так само відключали світло на 20 годин, як і в інших, під час зимових блекаутів. Тобто, по суті, наявність міні-ГЕС не дає жодної енергетичної незалежності, ця електроенергія не йшла в село, – просто на лінії, де стояла міні-ГЕС, не вимикали електроенергію.

- Ні, тут мова йде про те, що оця міні-ГЕС виробляла один мегават – і вона не підтримувала громаду, а лише частково населений пункт, де знаходилася. Лінію не вирубали, щоб був обмін і щоб єдина енергетична система отримувала цей мегават, вироблений однією міні-ГЕС. А якщо в цьому селі поставити чотири міні-ГЕС, то це дало би повну автономію громаді. 4-5 мегават вистачить на село.

- Ну, але чотири міні-ГЕС вб'ють річку в тому селі, де їх поставлять, – це також факт. Тобто громада або має світло, енергетичну незалежність – і не має річки, або має річку, але сидить без світла в блекаути?

- Тут поясню. Навпаки: саме встановлення міні-ГЕС має стати частиною загальної стратегії водозбереження. Ставляться гідробар’єрні споруди, які накопичують воду під час водопілля і дозують її подачу на літо. Ми ж бачимо, що не тільки в селах річки влітку пересихають – гляньте на Уж у липні-серпні, він без води. Так не має бути, потрібно ставити греблю і набирати певний басейн води в час повноводдя, і після цього дозувати та підтримувати рівень води в річці. Так діють в усіх цивілізованих країнах. Друге питання – коли на цих дамбах встановлювати мінітурбіни та отримувати від цього ще й енергію. Це є в Швейцарії, Австрії, це працює.

- Іще питання по вітряках: чи можливе через відкриття цього “вікна можливостей” поновлення аналогічного проєкту з будівництва вітропарку на Боржавському хребті?

- “Зелене світло” турецьким вітрякам на Боржаві давала тодішня ОДА під керівництвом Геннадія Москаля. Громада могла сказати “ні” і нічого не було б, але вони тоді погодились. Наше завдання зараз роз'яснити громаді, щоб не вийшло, що їх обманули. Головна умова – це те, що громада отримуватиме кошти від прибутку компанії, яка до них заходить, і друга – проєкт повинен пройти оцінку впливу на екологію та громадські слухання. От зараз, щодо Руної, забудовника звинувачують у тому, що знищиться яфина (чорниця – ред.). Вони мають компенсувати витрати: якщо поставили дорогу до вітряка і знищили яфинник, мають за це заплатити. Має бути предметна домовленість між громадою та бізнесом. Щодо “Вітрових парків України”, наскільки мені відомо, ця домовленість є.

РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ЦЕНТРУ “ЧОВЕН” НЕ БУДЕ, ЙОГО НЕ ПРОФІНАНСУВАЛИ

- Про військових і Закарпаття: регіон пропонувався іще минулого року як плацдарм для реабілітації військових під час війни та після неї. Проєкт центру реабілітації в санаторії “Човен” презентували в Лугано, ви говорили, що початок будівництва – це питання 2023-го року, утім, ми бачимо, що центру нема. В чому справа?

- Так дійсно, “Човен” – це був державний бюджет, і цей проєкт не профінансували. Ми можемо створити тут сотню таких проєктів, але якщо нема фінансування, жоден з них не відбудеться. Щодо “Човна” зараз нема про що говорити, цей шлях пройдений, “Човна” не буде. Ми сьогодні сформували більш приземлений проєкт в Ужгороді на базі старих корпусів міської лікарні, думали частково профінансувати його за рахунок ПРООН, інших міжнародних організацій – але там лише виготовлення документації та затвердження фінансування йтиме 2 роки. У нас немає цих двох років. Тому ми сьогодні маємо інше бачення реалізації цього проєкту: в тій будівлі є 7 поверхів, плануємо, що кожен поверх візьме якась країна ЄС з партнерів регіону і буде його облаштовувати.

- Це вже третій чи четвертий проєкт реабілітаціійного центру для військових...

- І сподіваємося, що остаточний. Ми за обласні кошти зараз робимо на нього проєктно-кошторисну документацію – це 10 млн грн, триває стадія проєктування. Розуміємо, що український бюджет грошей на Центр не дасть, бо їх немає. Тому пішли в бік європейського бюджету. Паралельно проводимо перемовини з різними країнами, які допоможуть побудувати реабілітаційний центр.

- Це питання року? Двох?

- Ми хотіли би вийти до кінця 2024 року на рівень, коли туди заноситимуть медичне обладнання.

- Чи працює зараз обласний штаб реабілітації?

- Так, сотні військових проходять реабілітацію – але вона психоемоційна, це більше про відпочинок, а не професійне лікування. Військові в санаторіях проживають безкоштовно, харчуються. Але нам потрібен інший рівень допомоги бійцям.

У БРЮССЕЛІ РОЗКАЗУЄМО ЄВРОДЕПУТАТАМ, ЩО “УГОРСЬКОГО ПИТАННЯ” НА ЗАКАРПАТТІ НЕМАЄ

- Ви останнім часом часто перебуваєте в міжнародних відрядженнях у Брюсселі. Скажіть, яка прикладна користь від цих візитів до Європарламенту?

- Це – оглядини, які ми сьогодні проходимо як регіон. Інші області, як Львівщина, Харківщина, ці оглядини вже давно пройшли, і в ЄС добре знають, що є Львів, Франківськ, Харків... Зараз дізнаються і про нас, ми приносимо їм на столи наші брошурки і чуємо: так це ж Швейцарія! Відповідаємо: допоможіть нам зробити її справжньою Швейцарією! Нам заявляти про себе треба було років 20 тому. Ми зустрічаємо в Брюсселі колег з регіонів, які туди їздять роками і спілкуються з євродепутатами. А ми лише зараз показуємо їм себе як суб'єктний регіон.

На високих рівнях в ЄС досі ще звучить: Україна корумпована; якщо ми вам дамо гроші – ви вкрадете. Нам просто необхідно зараз руйнувати той негативний імідж, це нас убиває! Я проводив перемовини з підприємцями в Брюселі, зараз запрошуємо на Закарпаття бізнес, який займається виробництвом сонячних панелей – це потужна компанія з оборотом в 400 млн доларів на рік.

Мене іноді тут питають колеги, мов, ну чого ти так за них вчепився, у нас є компанії з більшим капіталом тут. Я наголошую, що потрібно залучати саме європейський бізнес і руйнувати їхні стереотипи про корупцію. Хай вони зайдуть, за три місяці запустять виробництво, зароблять грошей – і далі своїм перекажуть, що насправді тут не корупція.

- Тобто щоб спрацювало європейське “сарафанне радіо”?

- Саме так. Щоб вони побачили, що є успішний досвід, і розказали іншим, що в Україні є індустріальні парки, не потрібно платити податки з прибутків, тільки ПДФО, що середня зарплата тут набагато менша, ніж у них, – тобто це з усіх боків вигідно європейцям. Тож ми хочемо це сарафанне радіо запустити, бо воно в бізнесі працює дуже круто – треба затягнути першого, щоб пішли інші. Зараз готуємо проєкт, покажемо Закарпаття, познайомимо європейський бізнес з головами тергромад.

- Про що іще йде мова в Брюсселі, крім бізнес-проєктів?

- Про те ж саме “угорське питання” – у нас нарешті з'явилася нагода розказати євродепутатам, що насправді такого “питання” немає, й угорську меншину на Закарпатті ніхто не притісняє. Бо досі вони чули про це лише від угорських політиків. А зараз євродепутати уже розуміють, що ситуація не така, як про неї розказують угорці, що переслідування нацменшини немає і це надумана історія та неправдива риторика.

Також – це участь у грантових проєктах ЄС. Тут ми самі собі відкриваємо двері в ЄС, і нас приймають. Це розвіює міф про нашу корумпованість та безсуб'єктність, створений російською пропагандою. Ми – повноцінна демократична країна, яка фактично уже в ЄС.

- Ця співпраця на рівні регіонів – наших та європейських країн – де вона відчутна?

- От коли у нас критична ситуація і ми кажемо колегам в Австрії: треба терміново вивезти 700 дітей із Запоріжжя, зможете прийняти? Вони кажуть: везіть, ми приймемо тисячу. Також у разі необхідності вони надають “швидкі”, пожежні авта, ми передаємо їх у регіони, де ця техніка необхідна. Тобто це оперативна підтримка добрих друзів.

Але ми б хотіли розвивати іншу роботу. Ми говоримо з європейцями про вітряки і “зелений водень”. “Зелена” енергетика в ЄС – це галузь, яка дає надприбутки до бюджету. Вітряки генерують у них 300% енергії й її нема куди дівати, тому вони будують водневі заводи, де переробляють цю енергію на водень. Водень – це пальне майбутнього.

Ми зараз зустрічалися й отримали консультації від європейських партнерів: якщо у нас буде розвиватися зелена енергетика, тобто вітер, сонце і міні-ГЕС, то ми заходимо в загальну європейську інфраструктуру з виробництва водню. Якщо Закарпаття зможе розвинути таку мережу у себе за наступні 5-10 років, то це – наша дорога в майбутнє. Для Закарпаття це означає інтегруватися в інфраструктуру ЄС. Ми стаємо суб'єктними на сто років уперед.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото: пресслужба Закарпатської ОВА, Сергій Гудак