Серпнева Августина з Гуляйполя: день народження в підвалі

Гуляйполе – прифронтове місто у Запорізькій області. Звідси до захоплених росіянами населених пунктів менше 10 км. На початку повномасштабної війни ворожа армія спробувала сунути до міста, але, мовою військових зведень, успіху не мала.

Тож спочатку загарбники позбавили людей газу, води, електрики, а потім почали обстрілювати. Останні кілька місяців місто бомблять керованими авіаційними бомбами (КАБ). Проте в побитих будинках та підвалах все ще є життя. В Гуляйполі залишається близько двох тисяч людей – 10% від довоєнної кількості.

Заїхати в місто нині можна лише у супроводі поліції, рятувальників або ж якщо є місцева прописка.

Кореспонденти Укрінформу приїхали напередодні Дня Незалежності. Побували в гостях у бійців ДСНС, вдягнули нову вишиванку на одного з найвідоміших українських революціонерів – батька Махна, памʼятник якому стоїть в самісінькому центрі міста. А ще – привітали з днем народження мешканку Гуляйполя: рятувальники запропонували разом з ними зробити для жінки свято.

ТОРТ ДЛЯ АВГУСТИНИ

З тортом, подарунком та прапором Гуляйполя замість квітів – з таким «святковим набором» заїхали до багатоповерхівки, у підвалі якої вже понад рік живуть люди.

За час повномасштабної війни ми сюди приїздили вже не раз. Були зимою, перед Новим роком, потім весною, коли городи садять. Тепер приїхали на День народження.

Червона пожежна машина рятувальників заїжджає у двір, кілька разів сигналить – це такий знак для місцевих. Зазвичай бійці ДСНС привозять людям воду та гуманітарну допомогу.

Пані Августина порається на вулиці. Побачивши гостей, жінка усміхається, трохи ніяковіє.

Рятувальники вітають з новим роком життям, вручають торт, велику ікону та прапор із зображенням Махна. Останньому Августина рада найбільше, давно мріяла про такий. Каже, повісить його в підвалі, на стіні, поруч із прапором України.

- Це ж Гуляйполе, Махно тут народився, і хочеться, щоб у нас висів такий прапор, – каже жінка та запрошує до своєї «оселі».

В укритті все так само, як і під час нашого попереднього приїзду: грає українське радіо, стоять 6 чи 7 засланих ліжок – така собі «квартира-студія», де всі кімнати поєднані. На столі свіжоналіплені вареники з картоплею і ваза з квітами.

- Всьо перед вами, у нас нічого не змінилось. Стріляють коли як: іноді менше, іноді більше, – говорить Августина.

- Багато привітань на день народження отримали, поділіться? – питаю.

- Ой, да. Телефонували діти, онуки, друзі, знайомі. У мене дуже багато подруг і знайомих, всі вітали… Одне бажання на день народження загадала – Перемогу. Дуже хочеться, щоб була перемога, щоб поверталися всі люди…. Ну, не буду засмучуватись, – говорить жінка і ледь стримується, аби не почати плакати.

- Сьогодні у вас людно, ми приїхали в гості. А як зазвичай?

- Як Чорнобиль – мертвий город. Ну нічого. Тут головне, аби не стріляли. Нікуди виїжджати не хочу. Ми вже звикли. Шумно не завжди, але буває і так, що аж все тремтить, наче Змій Горинич летить.

Августині виповнилось 68 років. Це перший день народження, який вона зустрічає без чоловіка. Він помер взимку. Памʼятаю, що жінка дуже важко пережила втрату, тож цього разу жодного слова, жодного питання про це не ставлю.

Вона намагається усміхатись і зберігати добрий гумор, але коли ми збираємося їхати, просить:

- Не забувайте нас. Приїжджайте. Це дуже важливо.

СНАРЯДИ, ВІД ЯКИХ “СКЛАДАЮТЬСЯ” БУДИНКИ

Їдемо далі. Рятувальники мають відвезти в місцеву лікарню ліки, які передали волонтери.

Начальник караулу пожежної частини Сергій Васецький розповідає, що зранку росіяни обстріляли центр міста. Мовляв, нам пощастило, приїхали трошки пізніше.

- Місто кожен день потерпає. Гатять по всьому: лікарні, будинкам. Людей тут 1,5-2 тисячі залишилось, ми воду їм підвозимо, гуманітарну допомогу. Є ті, хто повертаються, але вони глянуть, що та як удома, й їдуть, бо ситуація погіршилась в місті. Авіаударів побільшало, – каже рятувальник.

Йому 25 років, вісім із яких служить в ДСНС. Чоловік сам родом з Гуляйполя. Каже, що його будинок вже кілька разів «латали» після влучання ракет. В місті залишаються його батьки.

- Не хочуть нікуди їхати, кажуть, що тут їхній дім. Хоча мені було б спокійніше, якби вони виїхали, але…

Рятувальникам кожного дня доводиться працювати під обстрілами: витягають потерпілих з-під завалів, надають допомогу пораненим – турнікети накладають, роблять перев'язки, – пожежі гасять.

- Страшно? – питаю.

- Конєшно, страшно. Все страшно: і артилерія, і авіація. Від С-300, від КАБів найбільші руйнування. П’ятиповерхові будівлі просто під «нуль» складаються. Зараз будемо їхати і все побачите, – говорить.

ЛІКАРНЯ У ШРАМАХ

Тим часом машина рятувальників заїжджає до двору лікарні. На вулиці вже чекають місцеві, які прийшли, аби набрати воду в пластикові бутилі.

- Коли летять КАБи, то страшно. Ховаємось, якщо встигаємо. Іноді до коридора тільки добігти вспінеш, і все – вибухи, – ділиться одна з жінок.

«Медичну гуманітарку» вийшла отримувати медична сестра приймального відділення на імʼя Олена. Вона уважно переглянула зміст коробок. Каже, що речі привезли потрібні.

Сама будівля лікарні теж має «шрами». Ворог гатив по ній з різної зброї, скидав навіть авіаційні бомби.

- Тут в грудні був перший КАБ, скло посипалося. Стоїш, свистить … ага, далі полетіло, побачили, де впало. Та ракета, що поруч прилетіла… той свист я буду пам'ятати, мабуть, все життя. Я стояла на ґанку якраз, бачила вибух. Страшно. Але мені спокійніше тут, ніж у Запоріжжі. Ми ночуємо в підвалі. Вечір настає, і всьо – йдемо. Кішка у нас є – Ася. Я її винянчила, тож її кличу та йдемо, – розповідає Олена.

Лікарня працює цілодобово. Люди приходять і по таблетки, і по памперси (для дорослих, дітей тут немає), і якщо поранення отримують. Медики кажуть, що вже звикли.

- А як можна звикнути до такого? – питаю в Олени.

- Не знаю навіть…. Квартири немає, квартира розбита. Її розбивали в три заходи. Батьки, сестра, донька – всі виїхали. В дім до батьків ракета прилетіла, батько був поранений. Склом дуже посікло лице, руки. Ми їх в квітні вивезли. Донька кожного дня мозги виносе: "мам, виїжджай", – а я не можу це кинути… людей, лікарню. Такий, навєрноє, я патріот. Ну а як людей бросить?

Люди кажуть, що на їх рідне Гуляйполе летіло, мабуть, все. Найстрашніше – бомби. Та попри це вони варять разом борщі, пиляють дрова та роблять запаси на зиму. Кажуть, зимуватимуть тут, і перемогу також зустрічатимуть тут, у себе вдома.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Відео автора, фото Дмитра Смольєнка