Не син пішов моїми стопами в армію, а я його

Вадим Дружина – прикордонник із Закарпаття, на війні з 2015 року. Цьогоріч за особисту мужність і самовіддані дії, проявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі штаб-сержанта Вадима Дружину Президент нагородив орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Про мужнього прикордонника – у матеріалі Укрінформу.

ПРИКОРДОННИКОМ СТАВ «ПОЗАПЛАНОВО»

Перше, що питаю у Вадима Дружини, – із якого він прикордонного загону Закарпаття. Адже область має два великі підрозділи ДПСУ, розосереджені по всій ділянці кордону з чотирма країнами ЄС. Сміємось одразу, бо виявляється, що герой не належить до жодного з них. Хоча живе в Ужгороді, проте служить у Львівському прикордонзагоні, а захищає державу від росіян переважно на Луганщині.

- Прикордонником я став, так би мовити, позапланово – у 2015 році. Доти працював у зовсім іншій сфері, не дотичній до війська. За рік до того мій син завершив службу на контракті, потім вступив у Національну академію Держприкордонслужби. Коли почалася війна, він мобілізувався. А згодом, 10 лютого 2015 року, я також став до лав ДПСУ, – розповідає військовий.

Тобто, каже пан Вадим, у військо не син пішов його слідами, а він – синовими.

- Пішли до армії, щоб бути поруч із сином? – питаю.

- Навіть якби він не служив, я все одно пішов би захищати країну, – відповідає військовий. – Я на той час уже розумів, що воно так швидко не закінчиться, це не той випадок, коли постріляли й розійшлися.

У сім'ї його вчинок усі зрозуміли. Коли прийшла біда, каже Дружина, рідну землю треба захищати, інакше не можна.

ЯК ДРУЖИНА СТАВ «АЛАДІНИЧЕМ»

Перший виїзд із підрозділом на східну ділянку фронту у військового був у січні 2016 року. Згодом бував там на ротаціях і в 2017-му, і щороку аж до 2021-го. Ще з того часу за Вадимом Дружиною причепився позивний «Аладінич». Тролю військового: мовляв, має чарівну лампу чи, може, свій килим-літак?

- Килим, килим, – відповідає сміючись, – позивний причепився через килим! Навіть через килими. То давня історія, ще з 16-го року. Ми тоді були на невеличкому завданні й довелося ночувати взимку в дуже холодному місці. Ми розбазувалися з хлопцями, і я пішов у сусідню хату пошукати щось, чим можна було би вкритися вночі, утеплитись. Знайшов два килими, згорнув їх і несу хлопцям. Вони мене як побачили: «О, гляньте, Аладінич з килимами прийшов!»

Ну а лампа, додає «Аладінич», у нього з'явилася вже пізніше, коли їхній підрозділ отримав гармату.

Цікаво, що з позивним та з армією узагалі Вадим Дружина розпрощався перед самим початком повномасштабної війни.

- 21 грудня 2021 року я звільнився з армії – пішов на пенсію. Ну але моя пенсія тривала недовго, бо в лютому розпочалося повномасштабне вторгнення росіян, – каже він.

Вадим розповідає, що повномасштабна війна застала його на Закарпатті. Далі було комплектування підрозділу та білоруська ділянка фронту. Трохи пізніше – перша ротація на Схід, знову Луганщина. Перший виїзд у 2022-му – під Слов'янськ, другий – на Білогорівку.

- Те саме Серебрянське лісництво, – багатозначно додає Вадим.

Як відомо, Білогорівка – останній український форпост у Луганській області. На цій ділянці фронту Серебрянське лісництво – важлива лінія оборони, плацдарм для майбутньої деокупації Кремінної. Торік у Серебрянському лісі українські захисники зайняли оборону, цьогоріч росіяни робили відчайдушні спроби її прорвати, штурмуючи наші позиції та використовуючи свою улюблену техніку «вогняного валу». Для ворогів вибити з цього лісу наших військових означає отримати шлях до Білогорівки – останнього населеного пункту, взяття якого дасть змогу заявити, що вони вийшли на кордони Луганської області.

НАГОРОДУ ОТРИМАВ ЗА БІЙ, ЩО ТРИВАВ 4 ГОДИНИ ПОСПІЛЬ

У війську Вадим Дружина – штаб-сержант, воює у складі артилерійського розрахунку. Підрозділ прикордонників працює по ворожих цілях, також відбиває ворожі штурми на позиції ЗСУ.

- Фактично те, що ми робимо, і є оборона кордонів у чистому вигляді, – жартує Вадим.

Хоча деколи прикордонники відходять від класики жанру. Власне, саме за це потім і дають державні нагороди.

Про нагороди Вадим Дружина розказувати не надто любить, каже, та вам, журналістам, тільки щось розкажи – одразу почнете з мене героя ліпити. Але все ж питаю, за що отримав від Президента орден Богдана Хмельницького.

- Якщо в двох словах, то це було відбиття ворожої атаки росіян у Серебрянському лісництві. Якщо деталізувати, то ми мали чотири години безперервного бою і потім ще кілька боїв протягом тієї ж доби, – каже він.

ВІЙНА – ЦЕ ЛАЙНО, СКАЖУ Я ВАМ

Цікавлюся, чи були ці бої також найважчими для їхнього підрозділу.

- Найважчий період був для нас іншого разу, також під Білогорівкою, коли ми дві години сиділи в ямі.  Вона мала розміри всього 4х4, передбачалася для двох людей, ми там помістилися удев'ятьох. Тоді росіяни крили вогнем дуже сильно й щільно, але ми вижили. Дякувати тим, хто ту яму вирив, – пригадує Вадим Дружина.

Іще цікавлюся, чи мали безпосередні сутички з ворогом.

- Переважно свого ворога ми бачимо з коптера. Ну що вам про них сказати – сумнівні «кадри». Перед нами на ворожих позиціях були і росармія, і вагнери. Кого там тільки не було! Ми дивувалися, що часом вони тупо ходили на своїх «еспешках», цигарки курили. Ну ми й давали їм прикурити. Як хлопці кажуть, «найкраща робота у світі», – іронізує Вадим Дружина.

Після секундної паузи військовий додає:

- Хоча насправді, знаєте, я не вважаю це «найкращою роботою у світі». Так, знищувати ворога – достойно. Але загалом убивати людей – таке собі задоволення, знаєте. І, якщо вдуматися, наша робота, по суті, це – одна людина вбиває іншу... Словом, війна – це лайно, скажу я вам, – закінчує Вадим Дружина.

- Найбільше, яке тільки може бути у світі, – кажу у відповідь.

ІЗ СИНОМ СЛУЖАТЬ НАРІЗНО

Військовий зазначає, що тепер і в нього, і в сина, і в побратимів єдине бажання – вигнати ворога зі своєї землі, щоб це все нарешті закінчилося. Та й повернутися додому.

- Я просто, знаєте, коли виходив на пенсію і звільнявся з війська, ішов на заслужений відпочинок із думками, що нарешті зможу пожити для себе. Мав плани, мрії, ми хотіли поїхати у відпустку на море – так, щоб усією родиною. Ну що ж, два місяці я таки відпочив, – говорить із сарказмом. – Хоча на море росіяни мені так і не дали з'їздити. Словом, я на них злий і маю, так би мовити, особисті рахунки.

За весь час повномасштабної війни Дружина у відпустці був двічі, із сином бачилися також два рази за півтора року.

Син Вадима Євген поки що служить на південному напрямку, вони весь час нарізно. Батько каже, що, звісно, було би добре служити пліч-о-пліч. Утім, цього не практикують у ЗСУ, а у прикордонників – і поготів.

- У нас регламентується, що близькі родичі не можуть бути в підпорядкуванні одне одного, бо це вважають корупційним складником. Хоча який корупційний складник може бути на фронті? – каже Вадим.

У них із сином різні не тільки напрямки фронту, а й специфіка роботи.

- Він – то офіцерський склад, а я – виконавчий, – жартує військовий.

ВИСОКО ГОЛОВУ НЕ ПІДІЙМАЙ

Євген Дружина, з яким мені також вдається поговорити, своїм батьком надзвичайно пишається.

- Коли він пішов до війська, та ще й у прикордонники, мені це, певною мірою, додало сил. Це велика підтримка – бути з батьком у одних військах. Хоча ми й на різних напрямках, але виконуємо такі ж завдання, – говорить він.

Євген пригадує, що про рішення батька піти до війська родина дізналася вже постфактум.

- Розмов та обговорення не було, ми всі просто прийняли його рішення. Так, це було несподівано. Але, знаючи його ставлення як громадянина до армії, держави, його патріотизм, ми не були здивовані. Це природно для нього, – каже Євген Дружина.

Син «Аладінича» також сумує з приводу того, що під час повномасштабної війни рідко бачиться з батьком.

- Намагаємося планувати разом відпустки, але не завжди виходить, бо бувають позапланові ситуації на фронті, які впливають на наші плани та бажання. Зате миті, проведені разом із родиною, – найдорожче, що може бути. Після вторгнення особливо цінуєш такі моменти, бо відбулося переосмислення дуже багатьох речей у житті, – каже Євген.

За батька часом доводиться багато переживати – зважаючи на напрямок, на якому він воює.

- У нас із ним є така фраза: «Високо голову не підіймай». Завжди, коли розмовляємо, кажемо її один одному й розуміємо, про що мова. Я довіряю йому, знаю, що він досвідчений військовий та з побратимами найліпше виконують  свою роботу на фронті. Коли довго немає зв'язку, коротенька смс від батька «усе ок» – на вагу золота, – говорить Євген Дружина.

Прикордонник каже, що батьком надзвичайно пишається.

- Він для мене і батько, і товариш, і приклад, і кумир. Коли чуєш його ім'я у вечірній промові Президента, – це до мурах, – зізнається Євген Дружина. – Прізвище в нас одне на двох, і це велика честь, що воно звучить на всю країну.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото надали Львівський прикордонний загін ДПСУ, Вадим та Євген Дружини