Незламна Віра з Дементіївки

Дементіївка Харківського району розташована за п’ять кілометрів від російського кордону, між двома автошляхами: Дергачі–Козача Лопань і Харків–Бєлгород. За цей населений пункт, що на узвишші, точилися важкі бої наприкінці весни та впродовж літа 2022-го. Про звільнення села Міноборони повідомило 18 травня минулого року, та в липні ЗСУ змушені були відійти. Нині в Дементіївці живуть лише двоє людей та ще кілька безпритульних тварин.

БЕЗ ДОМУ, СВІТЛА ТА СУСІДІВ

До вторгнення в селі проживало не більше 35 осіб, частина з них – дачники. Місцевість тут красива: пагорби, з одного боку прилягає лісок, що радував грибами.

ЗСУ вдалося остаточно вигнати окупантів із Дементіївки вже під час масштабного контрнаступу у вересні 2022-го року. Тепер на село боляче дивитися: розбиті будинки потопають у заростях, з уцілілих електричних стовпів звисають обірвані проводи, тріщини та вирви в асфальті поросли бур’янами. Ходити тут треба вкрай обережно: населений пункт розмінували лише частково.

- Нас, виходить, звільняли тричі, – каже жителька села Віра Чернуха, яку ми зустріли, коли вона йшла до колодязя.

У підвалі будинку пані Віри, який повністю зруйновано, та в льосі на подвір’ї ховалися то окупанти, то українські військові. Неподалік двору на пагорбі – пам’ятник, який установила Державна прикордонна служба України як пам’ять про прикордонників, що виконували в селі бойове завдання і, на жаль, загинули.

- Нещодавно знову покосила, щоб не заростало, – зазначає жінка. – Хотіла посадити квіти, але коли приїздили прикордонники, то сказали, що поки що не треба, бо будуть пам’ятник на плиту ставити. Ось із клумби принесла букет, поставила нашим хлопчикам... Шкода, що троянд у мене не лишилося.

Троянди, як і фруктові дерева та кущі, не пережили бойових дій. Жінка розповідає, як було облаштоване її господарство до приходу росіян. Показує руїни будинку, голі місця від сараю, сінника, саду.

Живе пані Віра в літній кухні, готує їжу на газовому балоні. Адміністрація Дергачівської громади дала їй генератор, а ще раніше – буржуйку. Довелося купити всі господарські речі: каструлі, сковорідки тощо, бо після окупантів не залишилося нічого. У Дементіївці пані Віра мешкає з 1999-го року, усе в господі будувала з чоловіком, якого не стало за рік до повномасштабної війни.

Розповідає: у день вторгнення її намагався забрати син із родиною.

- Вони їхали, а вже танки йшли на Харків, техніка росіян рухалася  окружною дорогою. Їх би, може, сюди пропустили, а назад із села –  точно ні. Вони з маленькою дитиною. Телефоном, тоді ще був зв’язок, кажу їм: «Ні, виїздіть самі! А мені – що Бог дасть, я вже життя прожила».     

Перші обстріли переживали разом із сусідом Сашею. Було таке, що накидали в погріб ломів, лопат, якщо завалить. А потім подумали: та як ми з нього самі виберемося, коли прилетить? Вирішили пересиджувати в хаті, між стінами. Разом харчувалися, ділилися всім, що мали. Ми з ним ще й картоплю садили. Хоча й розуміли, що копати її, напевно, не доведеться,  – зазначає пенсіонерка.

З перших днів окупанти почали «трусити» жителів. У будинку пані Віри зберігалися дві гвинтівки та набої – залишилися від чоловіка-мисливця.

- Дивлюся з вікна – п’ятеро в масках прийшли, автомат наставили. Я і впала на підлогу, – розповідає пані Віра. – Гепають у двері. Відчинила. Побігли по хаті, здерлися по драбині. А зброя – за дверима, вони й не побачили. Я потім її закопала.

Загарбники одразу забрали в жінки планшет, із двох телефонів витягли сім-карти. Усе допитувалися, чому труба в дворі помальована жовтою і блакитною фарбами.

- Я їм кажу: «Я в Україні живу. Що хочу, те і роблю на своєму подвір’ї», –  розповідає пенсіонерка.

Згадує також, що окупанти часто забороняли готувати їжу, бо боялися, що буде видно стовп диму.

- Ходили та розповідали, що Терехов уже втік (мер Харкова Ігор Терехов, – ред.), а 9 травня вони святкуватимуть день перемоги в місті. Та, кажу, ще не відомо, що і де ви будете святкувати, – переповідає пані Віра. – Деякі все не могли запам’ятати та виговорити назву нашого села. На їхніх картах його взагалі не було.

За словами Чернухи, більшість її односельців раділи такому приходові «русского мира». Жінка пояснює це тим, що люди мають російське коріння чи рідню в РФ, дивилися російське телебачення. Нині ці колишні дементіївці, імовірно, на території любої їм країни.

ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ ПРОКИНУЛАСЯ В БЄЛГОРОДСЬКІЙ ЛІКАРНІ

На початку травня минулого року пані Віра отримала поранення: унаслідок обстрілу вибило двері в кухні, уламок зачепив ногу.

- Опритомніла я після наркозу в лікарні. Питаю в жінки з сусіднього ліжка: «Де я?» Каже: «У Бєлгороді». Боже мій! Я роздягнена, безпомічна… Глянула на свої руки – брудні, у крові. Я прошу, щоб дали хоч щось витертися, обмити це все. У перші дні морально мені було дуже важко, я в штики сприймала те, що перебуваю в Росії. Це злило персонал. Потім зрозуміла, що ліпше мовчати. Так минув місяць. Ближче до виписки сказали, що мене відправлять у Ростов, у табір для біженців. А я кажу, що мені треба тільки в Україну. Просто пощастило, що через волонтерів мене знайшла невістка. Вони з сином перерахували гроші, мені придбали телефон і все, що треба. Організували виїзд у Європу. Я вдячна лікарю: він – українець, нормально поставився, притримав на день виписку, і все склалося, – розповідає жінка.

За сім днів пенсіонерка, виїхавши з Росії, перетнула Латвію, Литву, Польщу. Дісталася до Львова, потім приїхала до дітей і онуків у Вінницю.

14 жовтня минулого року, через місяць після початку контрнаступу на Харківщині, жінка наважилася приїхати в Дементіївку.

- Якби заздалегідь не напилася ліків, заспокійливого, то, мабуть, умерла би отут перед ворітьми. Коли ти сам по цеглинці зводив… Господарство з чоловіком тримали велике: корову, свиней, гусей, качок, за цей кошт і будувалися. Все побите.

Із 8 травня цього року пані Віра живе в селі. Каже, що кожного дня вставала о четвертій ранку з планом: скільки тачок сміття вивезти, які завали розібрати, де знайти цілу цеглу, яку вирву на городі засипати, де боротися з бур’янами.

«ПОВЕРНУСЯ НАВЕСНІ, БУДУ САДИТИ ГОРОД»

Подеколи жінці доводиться ганяти мародерів.

- Пораюся надворі, коли бачу – машина, написано «Волонтер». З причепом. Зупинилася біля сусідського двору, вилізли двоє, роздивляються та обговорюють, що їм узяти. Мене не бачать. Ех, я як вискочила! Якими тільки матюками їх не крила – таких і зроду не говорила. Вони від несподіванки оторопіли. Давай тікати. Потім уже думаю: чого я? Ще приб’ють. Поліція час від часу в нас тут проїздить. Але пару останніх тижнів щось не було, – розповідає жінка.

У середині жовтня Чернуха збирається їхати в Харків на зимівлю. 

- Син із невісткою ще не знають, скільки я зробила консервації! Казали, щоб не товклася, мовляв, не треба цих банок. Та як же без них? Нічого, заберемо. Машина велика, – усміхається пані Віра.

Додає: коли б мала справну пічку, безсумнівно залишилася б у селі.

- Кухню ж теж трусило, он тріщини йдуть. Пічку пошкодило, я її сама підправила, цеглу поклала, замазала, прочистила. Але дим іде і з труби, і в кімнату, – ділиться жінка. – Треба гарного пічника. Та де його знайти такого, щоб сюди приїхав? Але навесні, як потепліє та як не помру, повернуся. Буду город садити. Курей куплю чи качок.

Юлія Байрачна, Харків–Дементіївка
Фото В’ячеслава Мадієвського