Мала Олександрівка: херсонське село, яке відроджується серед троянд, винограду та айви

До Малої Олександрівки на Херсонщині кореспондентка Укрінформу завітала, щоб написати про відбудову в рамках програми «Пліч-о-пліч», за якою це село відновлює Кіровоградщина. Але зустріли першими тут не відремонтовані дахи чи вставлені вікна. Біля воріт чекали херсонці – засмаглі та усміхнені. І якби не сліди від снарядів та куль на воротах та стінах, якби не глухі відлуння вибухів десь вдалечині, цілком би можна було уявити, що це звичайнісіньке українське село зі завжди щирими українцями, які раді бачити гостей у будь-яку хвилину. І наче не було семи місяців окупації, обстрілів, страху та смертей.

ПОКИ ТРИВАЄ ВІЙНА, СКЛАДНО РАДІТИ ВІДНОВЛЕНОМУ

Садиби – ніби пані в мереживах: у винограді, яблуках, айві, трояндах та айстрах. Коти гріються на сонці, песики вибігають зустрічати гостей поперед хазяїв. А їхні власники розповідають про те, скільки їм горя довелося пережити та як вдається не просто відновлювати те, що зруйнували росіяни, а й розбудовувати нове.

Перша господа, до якої потрапляємо, – Сергія. Зводили будинок ще його батьки.

- Хаті багато років, вона у 60-х роках побудована. Вікна були дерев’яні. Тепер поставили все нове туди. Вікна, дах. Живу тут поки що сам. Окупація була з 10 березня приблизно, прийшли й встановлювали свої закони. Ми змогли виїхати у травні. Повернулися… Які відчуття можуть бути, коли твоя хата зруйнована? Звичайно, шкода, це батьки будували. Про програму «Пліч-о-пліч» розповіла староста. Залишили заявку, прийшли працівники, почали робити. Вікна одна бригада ставила, дах – інша. Швидко зробили, дах буквально за пару днів розібрали й новий зробили. Тепер живеться по-різному, вдалечині лунають вибухи. Фронт не так далеко. Весь час на взводі, як то кажуть, – розповідає чоловік.

Сергій додає, що очікує перемоги й миру, бо поки триває війна, складно радіти відновленому на повну.

Ніна живе на іншій вулиці. Зустрічає біля хвіртки. Одразу розповідає і про те, що будинок, на щастя, не зруйновано повністю, і про новий дах, і про своїх курочок. І про окупантів, звісно.

- Ходили їхні по дворах. У них була спочатку одна причина – перевіряли документи. Потім друга – оглядали гаражі, щоб розставляти свою техніку. Потім третя – шукали, куди заселять своїх солдатів. Ми старалися не дуже попадати їм на очі. Тільки вечір – одразу світло вимкнули, сидимо в темноті. Виживали, як могли. Зразу голодно було, кожен обходився тим, що в нього було, не було можливості піти в магазин і купити все, що необхідно. Закрилося все. Консервацію діставали, добре, якщо у кого яка курочка залишалася, то яйце несла. Будинок нам побило касетою (касетний снаряд, – авт.) – залетіло і пошкодило веранду, її завалило повністю, а на хаті побило шифер осколками. А сама касета ще й із даху стирчала потім, – розповідає жінка.

Ніна говорить, що десь півтора місяця тому працівники перекрили все повністю. Самі вони з чоловіком цю роботу б не зробили, бо не мають стільки коштів. Тепер вже побутові справи налагодилися, є хазяйство: дві корівки, курочки, качечки.

- Оці курочки – то наша квочка вивела, а цих називаю жартома «дєтдомівські» – то куплені, – демонструє господиня.

ЖІНКА ПРОСИЛА БУТИ ТИХІШИМ, А Я КАЖУ: ВБʼЮТЬ, ТО ВБʼЮТЬ

Неподалік Ніни живе Юрій, привітно зустрічає та проситься перевдягнути футболку на сорочку, бо ж несолідно перед журналістами в домашньому, сміється дідусь. Але починає розповідати, й на очах одразу виступають сльози. Розповідь свою веде не з моменту окупації, а, навпаки, зі звільнення.

- Коли наші прийшли, і сміялись, і плакали всі, й безперестанку дякували їм за те, що вони зробили. Ми якраз із жінкою дома були, а тоді нам хтось сказав, що танки якісь їдуть. Ми вискочили, побігли на куток. Коли дивимося, а то з прапорами наші солдати йдуть. У мене навіть подяки є від наших хлопців, подарували мені годинник, берці й ліхтарик хороший, як шахтарський. За те, що я їм допомагав, – говорить Юрій.

Чоловік розповідає, що під час окупації велося непросто, бо його дружина має проблеми зі здоров'ям. Не було де купити не лише продуктів, а й ліків. Хазяйство невеличке тримали, але недовго, бо швидко закінчилося зерно, щоб годувати птицю, а купити не було ні де, ні за що. Деякий час із продуктами допомагав чоловік із сусіднього села, але закінчилося це трагічно.

- Один хлопець, він не звідси, з Новодмитрівки, він їжу з Кривого Рогу возив. Ми потім до нього добирались і продукти у нього забирали. То його розстріляли прямо в машині кацапи, хтось здав його. Отоді нам геть важко прийшлося. Пізніше відкрився магазин у районі, їхній, але що там? Вони ж хотіли руські гроші. А продукти були наші. Де що накрали, те й продавали, – згадує Юрій.

Небезпечно для чоловіка було й просто залишатися у селі, довелося навіть ховати речі рідних, говорить він.

- Діло в тому, що в мене онук слідчим робив тут, тепер він у Дніпрі. І зять з 2014 року на війні був. Його тут піймали, забрали, тримали з вечора й до ранку, а потім випустили. І він на другий день зміг виїхати у Кривий Ріг. Через день був уже у своїй часті, де він з 2014 року був з хлопцями, й досі він на війні. То всі речі сховані у мене були за тим сараєм. Закопав, накидав ще зверху всякої чепухи й запалив. Сім місяців мене трусило, звісно. Руки досі трусяться. Вони ж ходили і з міношукачами, і з усім.

На запитання, чи не боявся дідусь росіян, той навіть дивується такому формулюванню.

- Я приходжу якось, а вони стоять тут втрьох. Питаюся, хто їм дозволив ходити до мене у двір. Вони на мене дивляться: «А ви хто?» Кажу їм, що я хазяїн, знову перепитую, хто їм дозволяв тут ходити. Та, кажуть, там запустили літак і якраз у мене у дворі точка, де їм треба щось там ловити. А я їм говорю: «Хлопці, не робіть з мене дурачка, у мене тут аеродрому немає». А сам стою, дивлюся – дрон сідає недалеко.

Трактор і машина були у старшої дочки, я приглядав. Приїхали, їм трактор знадобився. Питаю, чи хто з них у тракторах розбирається, бо я не розбираюся. Зять, кажу, поїхав до матері, мати заболіла. А я ж тут живу. Розповідаю, що їхні три чоловіки приїхали, щось витягли з трактора, а що вони повитягали – я не знаю. Один з них заглянув, говорить, що правда, й того немає, й цього немає… Через два дні інші приїхали, я їм те саме кажу...

А ті запчастини всі я заховав. Так що я їх не боявся.

Жінка мене теж просила, щоб тихіший був, а я казав, що ну вб'ють, то вб'ють. Я з ними балакав знаєте як? Посилав їх далі, ніж бачили. А чого мені їх боятися? Мені 77 років, я прожив своє життя, мені боятися немає чого. Я у себе вдома. Не боявся, не боюся і не буду боятися, – говорить Юрій.

Про те, що будинок постраждав унаслідок обстрілів, чоловік розповідає наприкінці бесіди. Він показує, де побило дах та вікна. Говорить, що й не розраховував на допомогу, бо вважав, що його будинок не так сильно постраждав:

- Я спочатку й говорив, що, може, кому потрібніше. А хлопцям я тепер вдячний аж до крику, і людям тим, хто це організував. Кришу мені перекрили й на веранді, і на хаті, і вікна замінили. Самотужки я б не зміг, звісно. Мені 77 років, я б його сам зробив?..

РОСІЯНИ ЗАРІЗАЛИ ОДИНАДЦЯТЬ СВИНЕЙ І ПІВ СОТНІ КУРЕЙ

До Валентини їдемо на іншу вулицю, але історія, яку розповідає жінка, подібна до попередніх: усе, що наживали роками та нелегкою працею, росіяни знищували за лічені дні.

- Чим стріляли – літало над нами все, бахкало, страшне. Було у нас дев’ять прильотів – і на городі, і за забором, і в електропередачу, і в господі, і потім один зовсім поруч. На городі хвіст снаряда досі стирчить. Військові обстежили, говорять, що він безпечний, але не чіпаємо. Розбило нам кришу, стеля посипалася, вікна вибило, – говорить Валентина.

Жінка додає, що з моменту окупації російські військові почали розселятися по хатах у селі. Вона ж у квітні 2022 року потрапила до лікарні, її садиба залишилася без нагляду.

- Я була в Бериславі тоді, у лікарні. І дід там був біля мене 12 днів. А тоді телефонує сестра 10 травня, говорить, щоб верталися, бо нашу хату заселили. Мене виписали, але я з ціпочком ходила. Приїхали, заходимо до хати, кажу: «Хлопці, вибирайтеся, ми повернулися. Ми не виїжджали, в мене є документ, що я в лікарні була». Пообіцяли вибратися. Вже вечір, підхожу, а вони й не думають вибиратися. Їх тут ціла куча зібралася. Я вже б рада була тому, аби їх бебехнули у нас в хаті.

А воно, як виявилося, у них був якомусь їхньому старшому день народження, і вони оце зібралися, чоловік 30 тут було. Кажуть мені, щоб йшла до сусідів, ночувала там. І бачу, що столи у них там накриті так, що аж ломиться усе. І помідори, і огірки, і риба всяка, і компоти, і морква, і яйця начинені наші, і отакі куски м'яса, все що хочете. Кажу їм: «Що то ж ви ще й наших свиней поїли?» А один сміється, відповідає, що якщо нам так хочеться, то можуть і нам із собою наших свиней покласти, ось з картошкою.

На наступний день знову приходимо. А нам начальник їхній говорить, що як нам треба житло, то щоб ми собі й шукали щось. Або заходили і з ними жили. Я вже як не просила їх, пояснювала, що я хвора, і я ж жінка, з ними жити не можу. Потім вони вибралися зрештою. Недалеко так, в будинок навскоси.

Але як не день, так приїжджають нові по свиней. Забрали 11. Один приїжджає, випивший, каже: «Мне нужен поросенок». А я прошу: «Ну хлопці, побійтеся Бога, я хворію». А він, паразіт, хвіртку відкриває і як бехне мене в плече прикладом! Я носилась потім півтора місяця з тим, у мене така гематома була страшна! Вони все одно зайшли, застрелили свиню, відрізали їй горло, випустили кров, забрали. Ще було 60 курей, залишилося дев'ять. А закатки?..

Після таких розповідей дає віру у краще те, що Валентина показує: відновлений будинок, індиків, курей та повний саж свиней.

- Дуже вдячна всім, на цьому світі є добрі люди, які можуть допомогти. Зробили прекрасний дах. І дошки, і рейки, усе поміняли. Вікна нам поставили гарно. Були дерев'яні, а нам поставили ще й кращі, – з вдячністю говорить Валентина.

ОКУПАНТИ ЖИЛИ, ЯК ПАНИ, – ТЯГЛИ ЩО ХОТІЛИ

Останній із будинків, до якого навідуємося, ще до окупації встигли придбати діти Тетяни, та плани на життя в затишній оселі зруйнувало повномасштабне вторгнення Росії. Дім постраждав від обстрілів, військові ж собі житло облаштували у підвалі – знесли туди крадені у навколишніх будинках матраци та усе інше, що вони вважали комфортним для себе. Машину, яка стояла у дворі, теж забрали. Спочатку їздили по селу, попередньо перефарбувавши автівку та нанісши свою символіку, а згодом понівечили, Тетяна припускає, що просто роздавили військовою технікою.

- Вони тут як пани жили. Все сюди стащили, у кого що хотіли брали. Першим приїхав син, нам не дозволяли ще. З військовими заходив у підвал. Там були матраци, книги, навушники. Ми повернулися: у хаті ні подушок, ні ковдр, ні вилки, ні ложки... Де воно все? Кажуть, що вони туди трохи далі позносили й замінували. Може, сподівалися забрати, а може, то для нас спеціально, бо скільки потім людей там підірвалося… – розповідає жінка.

Як і її односельці, дякує за допомогу у відновленні будинку: «Кіровоградщина – молодці. На даху і дошки навіть були пробиті, то поміняли і їх, і шифер, і вікна. Від душі дякуємо!»

Статистика у цифрах, яку надала староста села Зоя Крамаренко, видається, на перший погляд, сухою: пошкоджений 101 будинок, сім із них вщент зруйновані. В окупації було 352 людини, з них 15 дітей. Станом на зараз в селі 1011 людей, але серед них і ВПО – 108 осіб. Переселенці теж переважно з Херсонщини. Та за цими цифрами стоять людські долі, побиті хати, горе та смерті, які принесла Росія. Але водночас, вже тепер, – плоди терпеливості, нелегкої праці, підтримки та сусідського плеча. Мала Олександрівка відроджується серед троянд, винограду та айви.

Мирослава Липа, Кропивницький
Фото автора