Поліцейський, воїн, спортсмен: Осколки з мене вилазили прямо на тренуваннях

Капітан поліції з Черкас 35-річний Максим Дмитраш воює з 2015 року. У травні 2022-го разом із черкаським спецпідрозділом “КОРД” потрапив під ракетний обстріл у Запорізькій області. Зазнав важких поранень, пережив дві клінічні смерті, зупинку легень і штучну кому, в яку його ввели лікарі. Попри це Максим через кілька місяців відновив спортивні тренування, а вже у вересні 2023 року виграв дві срібні медалі на “Іграх нескорених” у Дюссельдорфі. У жовтні цього року капітан поліції вперше в житті пробіг марафон морської піхоти в американському штаті Вірджинія.

“НА ЗАПОРІЖЖІ НАС ЗДАЛИ ЗА 500 ДОЛАРІВ”

З Максимом зустрічаємося в офісному приміщенні в центрі Черкас. Дмитраш одягнений у цивільне – світло-червоний светр, темні брюки. З-під рукавів видно накачані м’язи рук. На голові з правого боку – кілька видних шрамів.

Побачивши мій німий погляд, Максим пояснює: «Це сліди від уламків під час влучання ракети в Запорізькій області. Ще більше шрамів у мене на правій руці».

Прошу розказати про ту атаку, яка розділила його життя на дві частини.

- 22 травня нас накрили чотири ракети “Калібр”, які прилетіли з Чорного моря й далі по руслу Дніпра. Ми розташувалися в санаторії, що належав сумновідомому запорізькому заводу “Мотор-Січ”, – згадує Максим. – Готувалися до контрнаступу, який мав відбутися на оріхівському напрямку – саме там, де наша армія наступала влітку цього року. Відразу зіштовхнулися з нахабним і зверхнім ставленням персоналу. Всім своїм виглядом вони демонстрували глибоку зневагу до нас. Їх дратувала наша присутність, вони навіть хотіли гроші за наше перебування чи за приготування їжі. Досі не знаю, хто навів на нас ракети. Ходили різноманітні чутки – мовляв, за інформацію про наше перебування заплатили 500 доларів кухарці. Потім говорили про працівників військкомату й навіть місцевих жителів. Той день добре пам'ятаю: ми встановили цілодобове чергування і я, відчергувавши, пішов до своєї кімнати відпочивати. Ракети прилетіли орієнтовно о 2:50-2:55 ночі. Нас у кімнаті було шестеро. Почувся звук удару й на мене почало все сипатися згори. Слава Богу, не знепритомнів, а завдяки своїй тренованості почав вибиратися з-під завалів. Виборсався першим – все тіло було посічене уламками й осколками. Голову заливала кров і треба було її негайно спиняти. Я впав на коліна й поповз туди, де бачилося безпечнішим. Потім прибігли хлопці із буковинського “КОРДу” й надали першу допомогу. Їхня кімната взагалі залишилася цілою, – розповідає Максим.

Ракети прилетіли просто в середину санаторію, де були черкаські, вінницькі, рівненські поліцейські. Дорогою до станції “швидкої допомоги” він кілька разів непритомнів. До всіх нещасть ще й загорілася машина, яка везла поранених. Хлопці зупинилися на півдорозі й чекали на “швидку”.

- У лікарні я потрапив до реанімації. Через зупинку легень ввели у штучну кому. 24-го травня прийшов до тями й одразу зателефонував дружині. Це був єдиний номер, який я знав напам'ять. Дзвонив із чужого, бо телефон залишився в кімнаті. Мене взагалі привезли в капцях, майці й трусах. З речей залишилися обручка й натільний хрест.

“Я все знаю і вже лечу до тебе”, – сказала телефоном дружина. Спочатку її не хотіли пускати до реанімації, але Марія впросилася. ”Дайте зайти, це допоможе йому боротися!”, – казала вона.

“ДЛЯ МЕНЕ ВІЙНА ПОЧАЛАСЯ 23 ЛЮТОГО”

Після лікування, реабілітації й кількох пластичних операцій Максим Дмитраш повернувся до спортивних тренувань.

Він згадує, що спортом захопився у 8-9 класі школи. Подобалися силові види спорту – рукопашний бій, бокс, боротьба дзюдо. Після школи рік попрацював і пішов до армії, де служив у спортивній роті Прикордонних військ. У 2010 році товариш порекомендував іти працювати до поліції. Тоді ж захопився бігом, бо мав гарну генетику – батько Максима відмінно пробігав спринтерські дистанції.

У поліції Дмитраш служив у кількох спеціальних підрозділах, починав із сержанта, зараз має звання капітана. З 2015 року їздив на Донбас, де воював на Світлодарській дузі.

Нинішня війна розпочалася для чоловіка вже 23 лютого, коли їх підрозділу наказали перебувати в повній бойовій готовності. Сиділи на сумках і не знали, чи залишаться в Черкасах, чи кудись поїдуть. До 12 березня шукали диверсантів, навідників, перевіряли підозрілий транспорт. Потім у складі полку спецпризначення “Сафарі” відправилися на оборону Києва. Обороняли Ірпінь, давали змогу евакуюватися місцевому населенню, звільняли Бучу й Гостомель.

- Спочатку нам протистояли буряти, а потім добре навчені й тактично вишколені кавказці. В тому ж Ірпіні випадково зайшов на незнайому вулицю й побачив кількох загиблих мирних жителів. Затримували російських навідників і коригувальників із місцевих, які при затриманні “вмикали дурня” й заперечували співпрацю з ворогом, – згадує ті важкі дні Максим.

Після звільнення Київщини підрозділ Максима Дмитраша направили на Сумщину. Потім були спроби звільнити Козачу Лопань на Харківщині, але через брак важкої техніки та негоду операцію перенесли. Знову був короткостроковий відпочинок і доукомплектація на Київщині, а після неї – поїздка у Запорізьку область, де очікувався контрнаступ на Оріхівському напрямку, і де його наздогнала ракета.

- Після першого курсу лікування відправили в Дніпро, де був у лікарні імені Мечникова. Лікувався в опіковому відділенні. В іншій лікарні робили кілька пластичних операцій – пересаджували шкіру, зашивали. Зараз я сам собі не подобаюся, – посміхається. – Бо зашивали, як хлопці сміялися, лівою ногою. А вже після лікування направили в Ригу – столицю Латвії на реабілітацію. Ставлення латвійського уряду й латишів було дуже позитивним. Єдиний мінус – у Ризі повно російськомовних, які сплять і бачать повернення своїх. Кажуть, зараз ситуація почала виправлятися, росіян змушують складати екзамен на знання латиської мови й депортують тих, хто її не знає.

“ЯКЩО СУМНІВАЄШСЯ – ПЕРЕЧИТАЙ СВІЙ ДІАГНОЗ”

Коли минули чотири місяці лікування, капітан Дмитраш вирішив повернутися до спортивних тренувань попри заборону лікарів.

Медики казали, що максимум, який пацієнт може собі дозволити – це ходьба трохи швидше звичайної. Але він так не думав. Просто звик слухатися свого організму й відновив тренування. Доводилося заново вивчати своє тіло та його реакцію на навантаження.

Взимку отримали з хлопцями повідомлення про можливість змагатися в “Іграх нескорених”. Посміялися, пожартували та й забули.

- У лютому цього року я мав ще одну операцію. Однак тренер Олексій Назаренко наполягав. Я сказав йому, що мене стримує – мовляв, доведеться змагатися з людьми без ноги чи без руки. А я зовні виглядаю як здорова людина. Тренер одразу знайшов потрібні слова: “Якщо сумніваєшся – перечитай свій діагноз. Відпадуть усякі сумніви”. І це подіяло, згадує Максим.

На самі змагання, що проводилися в німецькому Дюссельдорфі у вересні цього року, хлопці ледь встигли. Можна сказати, що заскочили в останній вагон потяга, який відправлявся. Перед Іграми Дмитраш тяжко працював на зборах.

- Траплялося, осколки вилазили прямо на тренуваннях. Побачив на руці ледь помітну цятку крові. Придивився – уламок. Витягнув його самотужки, заклеїв рану пластирем – і продовжив заняття, – розповідає мій співбесідник.

Вже у Дюссельдорфі він виборов дві срібні медалі – в стрибках у довжину та греблі на тренажерах. В обох випадках дещицею поступався чемпіонам – британцю 5 сантиметрів у стрибках та поляку один метр у греблі. Мав ще змагатися в спринтерському бігу, але через неправильний укол знеболювального вимушений був пропустити змагання. Однак дві срібні медалі – дуже пристойний результат, каже хлопець.

Буквально через кілька днів після “Ігор нескорених” Максим отримав запрошення пробігти традиційний жовтневий марафон морської піхоти в штаті Вірджинія у США.

- До Америки добиралися складно – із двома пересадками в Кракові та Відні. У Вашингтоні нас дуже тепло зустріли колеги – полісмени США та представники діаспори. Саме вони провели на військову базу морських піхотинців, де все було, як в американських фільмах – двоярусні ліжка з металевими контейнерами для речей. Трохи непокоїв мовний бар'єр, але за допомогою певного набору слів та мови жестів ми прекрасно порозумілися. Наші найближчі сусіди – грузини, принципово не говорили російською. З поляками розмовляли кожен рідними мовами, які не дуже різняться. У самих змаганнях взяли участь представники 7 країн. Я уперше в житті біг 42 кілометри. До цього найбільшою дистанцією було 20 кілометрів. Саме після 20 кілометрів відчув себе зле – організм зневоднився украй. Наступні 4 кілометри мусив іти – пив воду й відновлював сили. Потім знову побіг і дістався фінішу. Мій результат – 5 годин 24 хвилини. Це був шостий час серед учасників змагань, які зазнали поранень. Вважаю, що пробіг дуже пристойно, – розповідає Максим.

Уже після змагань учасників марафону морської піхоти водили на Арлінгтонський військовий цвинтар, де показали знаменитий монумент із прапором з фото Джо Розенталя. На думку Максима, пам'ятник виглядає справді грандіозно.

У свої 35 років Максим пробігає 100 метрів за 11,2 секунди. Удвічі більшу дистанцію – за 25,2. У довжину стрибає на 5 метрів 40 сантиметрів. Свої медалі й кубки присвячує побратимам – чотирьом черкаським поліцейським спецпідрозділу “КОРД”, які загинули в ту страшну ніч 22 травня на Запоріжжі.

Зараз Максим Дмитраш працює в поліції й готується до наступних змагань.

Юрій Стригун. Черкаси