Ті, хто пізнав лихо війни, допомагають іншим

«Розумієте, я прийшла до вас, бо нам не вистачає їжі», – зізнається старша жінка у центрі «Спільноти Святого Егідія» в Івано-Франківську.

Нині тут роздають допомогу переселенцям – теплий одяг, продуктові набори, дитяче харчування, памперси, взуття, побутову хімію. Роботу координує журналіст Іван Харук. Він запевняє, що в центрі приділять увагу кожному, адже 80% волонтерів Спільноти – це люди, які теж пізнали гоніння війни, біль та втрати.

МІСЦЕ, ДЕ ЦІНУЮТЬ КОЖНОГО

- Міжнародна християнська організація«Спільнота Святого Егідія» працює в Івано-Франківську з 2005 року. До війни допомагали переважно бездомним, бідним, ромам, людям з геріатричних пансіонатів. З початком війни Спільнота відкрила центри у Франківську, Львові та у Києві, де переселенці й потребуючі раз на місяць можуть отримати необхідне для родини. У нашому центрі від початку війни таку допомогу отримали більше 20 тисяч людей, але насправді цей показник по Україні набагато більший. Ми цінуємо кожного, хто до нас приходить, і всі ці півтора року працюємо безперервно, – пояснює Іван Харук.

Усе необхідне збирають у Римі, де розташований головний центр «Спільноти святого Егідія». Українські переселенці про можливість отримати допомогу дізнаються через Телеграм-канали, у яких їм треба зареєструватися. Іван розповідає, що це не завжди зручно лише для людей похилого віку, які майже не користуються соціальними мережами. Про таких переселенців тут подбали окремо: раз на місяць їм повідомляють телефоном, коли і куди прийти за підтримкою.

- Ми не благодійний фонд, необхідні ресурси шукають звичайні люди. На початку великої війни було більше охочих нас підтримати. Зараз ініціатива згасає, але Спільнота в Італії, попри все, шукає можливості допомагати українцям. Ми навіть ліки передавали нашим медичним закладам, – говорить Іван.

За його словами, в Івано-Франківську «Спільнота святого Егідія» прагне не лише підтримати переселенців, а й почути їхні історії. Після щирих розмов люди стають відкритими, не замикаються в собі, а часто й самі зголошуються допомагати іншим.

- У нас, окрім центру допомоги, є дві роздачі харчів для бідних, куди приходять більше сотні людей. Багато переселенців готують для них їжу вдома, фасують її. Тобто у нас формується широке коло людей, які хочуть прислужитися іншим. В адміністраціях це називають підтримкою ментального здоров’я, а в нас простіше – дружба з людьми, які приходять по допомогу, – посміхається Іван.

КОЛИ В ЛЮДИНИ НІЧОГО НЕМАЄ, ЇЙ ПОТРІБНО УСЕ

В одній із кімнат Спільноти теплий одяг фасує Тетяна з Краматорська. Вона старається порадити кожному з розміром та фасоном. Здається, від її уваги людям справді стає тепліше, вони починають усміхатись.

Тетяна приїхала в Івано-Франківськ 8 березня 2022 року. Відтоді з родиною живе у знайомих.

- До нас у Краматорськ 23 лютого приїхала моя донька з чоловіком, а 24-го все почалось. Спершу думали, що пройде, а коли зрозуміли, що обстріли не припиняються, сіли в машину в чому були та й рушили. Добиралися сюди три доби. Кожний сантиметр дороги рахували. Дуже багато було авто… Дорога була важка, ми ледь доїхали, – розповідає Тетяна.

Жінка каже, що у Франківську їй усе подобається. У Краматорську залишилась її хвора подруга. В неї ноги не згинаються, тому не може виїхати.

- Я їй допомагаю. Вони удвох живуть у під’їзді: подруга пересувається з паличкою, а її сусідка – на ходунках. “Прилітає” часто. Хоча зараз, кажуть, затишшя, яке лише насторожує і лякає.

Донька Тетяни у 27 років змушена була перейти на інсулін. Тому жінка, щойно приїхала у Франківськ, у пошуках потрібних ліків зайшла у «Спільноту святого Егідія». Відтоді приходить сюди майже щодня.

- Спочатку по п’ятницях я ходила роздавати їжу безхатченкам. Потім стала двічі на тиждень допомагати у центрі Спільноти. Скільки я тут, стільки займаюсь волонтерством. Це дуже важливо. Сюди ж приходять навіть ті люди, які взагалі вже нічого не мають: ні одягу, ні домівок… Знаєте, коли в людини нічого немає, їй усе потрібно. Я ще ходжу в Церкву Христову. Виходить, що я двічі на тиждень тут допомагаю, два дні – у іншому центрі, а в неділю – у церкві. Тому мені ніколи дивитись новини. Та й не хочу їх дивитися, голова від того болить, а часом стає нестерпно… – зізнається Тетяна.

На Різдво вона залишиться у Івано-Франківську. Ні ялинки, ні інших святковостей не хоче. Мріє лише побачити онуку, яку востаннє тримала на руках ще маленькою, три роки тому.

НАШЕ ЖИТЛО ЗБЕРЕГЛОСЬ, АЛЕ БЕЗ ВІКОН

- Я приїхала сюди 7 квітня минулого року. Харків 1 березня потрапив під обстріл. Коли нас бомбили, повилітали всі вікна. Я з молодшими дітьми три тижні в метро просиділа. Тоді подруга, в якої тут була донька, порадила нам приїхати, – розповідає Тетяна з Харкова.

Пригадує, на вокзал із молодшим сином вони не йшли, а бігли. Але найважчі спогади – про те, як уже їхали потягом.

- Усе у вагонах було закрито, телефони мали бути вимкнуті… Особливо було страшно, коли проїжджали Київ. Все було вимкнено, і ми їхали тихо-тихо, – пригадує Тетяна.

У Харкові залишилися батьки і старший син жінки. Кілька місяців їй вдалося попрацювати в рідному місті, а тепер знов повернулася до Франківська. Тут вона майже півтора року допомагає переселенцям у центрі «Спільноти святого Егідія».

- Зараз я то тут, то там. Вимушена підробляти. Допомога у 2 тис. грн нічого не покриває. Різдво із сином зустрінемо тут… Наше житло збереглось, але воно без вікон. Вже й акти складали, і в «Дію» подавали, але ще нічого нам не зробили. А от подрузі взагалі нікуди повертатись, – говорить жінка.

ЛЮДЯМ ПОТРІБНО РОЗКАЗАТИ ПРО СВІЙ БІЛЬ

Нікуди повертатись й іншому волонтеру «Спільноти святого Егідія», Сергію. Він із дружиною й маленькою донечкою приїхали в Івано-Франківськ теж у 2022 році, щойно окупанти почали бомбити Оріхів Запорізької області.

- Біля нашого будинку впав снаряд, повилітали всі вікна. Але ми все прибрали і не поспішали, бо надіялись, що найстрашніше позаду. Минав тиждень-два, а обстріли не припинялись і небезпека лише наростала. А в нас півторарічна дитина. Тоді я почав наполягати на виїзді, щоб уберегти сім’ю. Бачив, що у багатьох знайомих під обстрілами руйнувались будинки, усе вигорало… Це було важко. Орки навмисно цілили у приватні будинки, – розповідає Сергій.

Нині, каже, Оріхів майже повністю зруйнований і обстріли не припиняються. Якщо до війни у місті проживали близько 21 тис. людей, то тепер – не більше 1,5 тис. Рідного дому в Сергія фактично не залишилось.

- Там мародери обікрали все, стоїть просто коробка, – констатує Сергій.

До Івано-Франківська їхали потягом 28 годин. Людей, які втікали від війни, було дуже багато.

- Ми їхали, сидячи впритул одне біля одного. Люди давали дружині на кілька годин прилягти, щоб відновити сили, аби знову на руках тримати дитину, – пригадує Сергій.

В Оріхові у нього залишились близькі. Мама дружини категорично не хоче залишати рідні стіни. Але Сергій із родиною уже планують життя у Франківську.

- У нас там розбита вся інфраструктура. Немає жодного дитсадка, школи. Там під час війни працював пункт, де волонтери допомагали людям та нашим хлопцям. Але орки про це дізнались і кинули на школу бомби, було багато травмованих, загиблих… Я не бачу можливостей для повернення. Дитині потрібен дитсадок. Тут вона вже його відвідує, дружина працює, і ми плануємо подальше життя тут, – говорить Сергій.

У спілкуванні з переселенцями волонтер бачить їхню потребу у психологічній допомозі.

- Люди замикаються у собі. Їм потрібно поговорити, розказати про свій біль. Ми такі ж переселенці, як і ті, що до нас приходять. І ми їх розуміємо, спілкуємось на рівних… Знаєте, у нас в громаді, коли лише почалась війна, окупанти захопили одразу три села. Кільком дівчатам звідти вдалося вирватись. Вони в мороз повзли 5-6 кілометрів, щоб рашисти їх не помітили і не розстріляли. Є й більш жахливі випадки – і як катували й знущалися, і як люди втікали по 10-15 кілометрів, щоб добратись до наших хлопців і знайти біля них порятунок... Від таких історій інколи волосся стає дибки. Ми тут як можемо цих людей підтримуємо, обмінюємося з ними спогадами, думками і допомагаємо їхнім родинам продуктами, одягом, харчами – усім, чим можемо, – каже Сергій.

НАША РОБОТА – БУТИ ТАМ, ДЕ БІДА

- Наша робота проста – бути там, де є потреба, де біда, де є люди, які залишились без надії, без дому, без рідних. Сюди кожен приходить з важкою історією. Часто непросто її слухати. Часто тут бувають сльози, – зауважує координатор центру допомоги Іван Харук.

Він додає: скрізь, де є «Спільнота святого Егідія», після таких зустрічей звучить молитва, яка об’єднує людей різної віри. Молитва, запевняє, не конфесійна, а радше така, що об’єднує у добрих справах.

Запитую у нього, хто ж так святий Егідій.

- Егідій – це грецький святий (його вважають покровителем людей з інвалідністю. – авт.). За легендою, він врятував косулю від мисливця, зупинивши стрілу рукою. Тобто він захищав тих, у кого для цього не вистачало власних сил. Колись у Римі школярі й студенти почали допомагати дітям біднішим, які жили у бараках, – робили з ними уроки, грались. Так з’явилась «Школа миру». Вона здобула популярність, розширилась і знайшла притулок у храмі Святого Егідія. Ось так Спільнота отримала цю назву.

Цікавлюся, як вдається поєднувати роботу журналіста і волонтерство у Спільноті.

- По-різному буває. У нас, координаторів, тут немає шкіряного крісла, – посміхається Іван. – Мій колега зі Спільноти працює на радіо, то він казав, що у перерві просто накривається всілякими покривалами і так записує звук. А я прошу колег про заміну, бо є різні ситуації. Але я й тут працюю як журналіст, адже у нас дуже багато історій про життя. Ми з оператором одразу тут знімаємо і відправляємо все на канал. Тепер наш центр допомоги готується до Різдва, очікуємо у Франківську до 300 людей на спільну трапезу. Важливо, коли люди знаходять годину-півтори на те, щоб працювати на волонтерських засадах. Думаю, це велика місія, яку б і Святий Егідій підтримав.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото автора