Очаків: життя за п’ять кілометрів від ворога

Напіврозбиті будинки із закритими фанерою вікнами та охайні клумби з першими пролісками, – таким зустрів нас Очаків у середині лютого. Життя тут зупиняється близько 14-ї години, коли починаються російські обстріли. Кореспонденти Укрінформу приїхали до міста на березі Чорного моря близько 12-ї та встигли поспілкуватися з його мешканцями.

ВІД «ВИХОДУ» ДО «ВХОДУ» – П’ЯТЬ-ДЕСЯТЬ СЕКУНД

Як розповів заступник міського голови Олексій Васьков, у Очаківській громаді з 15 тисяч  жителів нині залишається близько восьми тисяч. Це – з урахуванням тимчасово окупованої Кінбурнської коси. Посадовець каже: зв’язку з Кінбурном тепер майже немає, адже жителі ТОТ бояться контактувати.

- Коли обстріли посилюються, люди можуть виїжджати з Очакова до Миколаєва та Чорноморської громади, як трохи стихають – повертаються, – зауважує Олексій Васьков.

Він каже, що окупанти гатять по Очакову і вдень, і вночі, – прорахувати “графік обстрілів” неможливо.

- Місто маленьке, страждає цивільна інфраструктура. Я не розумію, навіщо нас обстрілювати, не бачу тут ані тактики, ані стратегії. Аби лише лякати населення. По нас били і “калібрами”, й “оніксами”, і дронами, й артою.  Від виходу до входу арти – п'ять-десять секунд. Повідомити про такий обстріл завчасно неможливо, це – не ракетна небезпека. Може прилетіти й зараз, на це місце, де ми з вами стоїмо, – зауважує Васьков.

Додає, що найстрашніший обстріл Очакова був 9 січня минулого року. Тоді окупанти влучили в склад протикорабельних мін часів Другої світової війни. Від страшного вибуху пошкоджень зазнало 90% житлового фонду міста. Про цей обстріл очаківці згадують із жахом.

“ПРИБИРАЄМО ВУЛИЦІ, ОБРІЗАЄМО ТРОЯНДИ – ЖИТТЯ ТРИВАЄ”

- Працюємо над відновленням дахів, адже багато розкритих. У нас закінчуються і матеріали, і кошти на ці роботи, – перекрити метр квадратний даху коштує близько 200 гривень. Не вистачає й робітників, бо не кожен захоче працювати під обстрілами, – розповідає Васьков.

Так, деякі дахи у місті вже довелося перекривати по кілька разів – будинки знову й знову обстрілюють.

Посадовець зауважує: про масштабне відновлення Очаківської громади  наразі не йдеться, адже вона – у зоні активних бойових дій.

- Проте спільно з Нідерландами розроблено план відновлення, який затвердили на сесії міськради. Від Нідерландів у рамках співпраці ми отримали бульдозер для розчищення завалів і впорядкування полігону для твердих побутових відходів, –  додає віцемер.

Попри небезпеку, за словами Васькова, охочих евакуюватися з Очакова тепер немає, хоча у місті є й родини з дітьми.

- В Очакові наразі близько 800 дітей, є й немовлята. Багато людей вдень приїжджають до міста на роботу, а ввечері повертаються до сіл, де щільність обстрілів менша. На сьогодні ми намагаємося частково організувати навчальний процес для дітей, чиї батьки обрали очну форму навчання. Уроки проводяться в укриттях, – каже він.

Питаємо посадовця, як в Очакові з роботою.

- Ну, наскільки я знаю, у військових є вакансії, – відповідає. – А якщо без жартів, то працює сфера обслуговування, магазини. Внаслідок мобілізації дуже не вистачає чоловічих рук. Тому, наприклад, у комунальних підприємствах багато посад обіймають чоловіки пенсійного віку.

Додає, що в Очакові працюють усі комунальні служби: є вода, світло та газ.

- Прибираємо вулиці, обрізаємо троянди, – життя триває, – каже він.

НОВИЙ СКВЕР НА ТЛІ РОЗБИТОГО АВТОВОКЗАЛУ

За словами віцемера, 2023 року бюджет міста на 90% складався з податку з доходів військовослужбовців.

- Цих податків у нас тепер немає, як будемо виживати – невідомо. Для виплати зарплатні комунальникам ще користуємося залишками торішнього бюджету. Заборгованість по комуналці у людей невелика – намагаються сплачувати. Але значно скоротилась кількість спожитих послуг і так само впали доходи комунальних підприємств, – зазначає Васьков.

Зауважує, що минулого року в місті вистачало коштів, аби класти асфальт, бруківку і навіть троянди висаджувати.

- Ми розуміємо, що по закінченню війни люди мають кудись повертатися. Так, ми в зоні бойових дій. Але коли кладемо асфальт – робимо це для людей, зокрема – військових, задля пересування транспорту. Ми кладемо нову бруківку замість радянської, щоби люди не спотикалися, тікаючи від обстрілів, – каже віцемер.

Проїжджаючи вулицями Очакова, ми побачили, що на дорогах, де ще влітку були ями від «прильотів», тепер – рівненький асфальт.

Звертає на себе увагу й новенький сквер із бруківкою та молодими хвойними деревами на тлі розбитого автовокзалу.

Місцеві у розмові з нами зауважували, що вважають такий “прояв турботи” недоцільним та рекомендують посадовцям витрачати гроші на важливіші потреби.

ЧИМ БЛИЖЧЕ ДО БЕРЕГА – ТИМ МАСШТАБНІШІ РУЙНУВАННЯ

Від уже згаданого потужного вибуху найбільше постраждали вулиці Очакова, що ближче до морського узбережжя. Тут узагалі не залишилося непошкоджених будинків. На перший погляд здається, що в цій частині міста давно ніхто не живе, але це – не так.

Ось зустрічаємо чоловіка – пана Миколу. Йому 74 роки і він мешкає тут усе своє життя. Під час великого вибуху його хату дуже пошкодило, але не розбило вщент. Загалом у його оселі вже двічі вибуховою хвилею зносило дах. Каже, що обидва рази мерія оперативно допомагала з ремонтом. Удруге покрівлю розбило восени минулого року, тоді пан Микола отримав важке поранення – у груди увійшов уламок та зупинився біля серця. Чоловіка дивом встигли врятувати. Дружина Миколи під час цього обстрілу отримала контузію.

Пан Микола розповідає: потроху із дружиною вилікувались, відремонтували пошкоджене, повернулися до звичного життя. Пенсіонери нині доглядають за квітами, отримують гумантірку й нікуди їхати не збираються.

- Не боїться лише дурень! Звісно, нам страшно. А де не страшно, де не літає? Ми нікуди не поїдемо, тут – наш дім. Нам тут і продукти дають: ковбасу, консерви, крупи. Всього вистачає, проживемо, скільки відведено, – каже пан Микола.

Питаємо, як зараз подружжя переживає атаки, та чи ховаються десь.

- Та де ховатися, – гірко посміхається він. – Підвал затоплений, по коліна води. Тут у всіх так, хто ближче до моря живе. Нас на вулиці четверо залишилися. Ще сусід Валерій та лежача бабця за 90 років.

Тим часом чуємо вдалині глухі «бахи». Розуміємо, що треба завершувати розмову з люб’язним господарем. На прощання він дарує нам букетик пролісків зі свого квітника.

Кількома вулицями вище вже можна побачити двоповерхові будинки. Залізні двері у під’їздах одного з них вирвані «з м’ясом», немає жодного вцілілого вікна, у дворі – тиша. Лише трохи далі, на одній із присадибних ділянок, поливає троянди жінка. Прямуємо до неї.

“СТРАШНО ЙТИ НАВІТЬ ДО ПОЛІКЛІНІКИ”

Знайомимося з пані Вірою. Жінка розповідає нам, що далі свого подвір’я зараз намагається не виходити, а єдина втіха у її житті – квіти.

- Робити нічого, нікуди не підеш, бо страшно. Так і сидимо біля під’їзду на лавці. Зараз уже тепло, хоч надвір можна вийти. Вдома – страхіття: вікна всі повилітали, як і у всіх тут… У нашому будинку живуть ще двоє людей, ну й у тому, що навпроти – четверо. Так і тримаємося, – зітхає пані Віра.

Розповідає, що минулоріч у січні, після страшного обстрілу, разом із чоловіком виїхали з Очакова. Спершу мешкали в Тернополі, потім – в Одесі у доньки. Але в липні повернулися додому.

- Де б не був, додому хочеться, а страшно – скрізь. Он в Одесі скільки руйнувань. Краще ми тут в коридорі посидимо, коли обстріли. Щоночі ховаємося у коридорі, буває, і по дві-три години сидимо, – каже пані Віра.

У підвал вони з чоловіком не йдуть, адже там – сирість і пліснява, а пані Віра страждає від астми.

Жінка розповідає, що до поліклініки не ходить, бо медзаклад – далеко від домівки, а маршрутки їздять лише до 13-ї години.

- Назад доведеться йти пішки, дуже страшно, можна потрапити під обстріл. Тільки відійдеш від дому, хай навіть недалеко, – а всередині щось немов обривається. Я так потрапила під обстріл на ринку, – не знаю, як і вціліла. І газ біля мене горів, і літало… Від страху в мене відняло ноги і я довго-довго лежала на асфальті. Потім якось встала та пішла, не розуміючи, куди... Для нас свято, коли зранку ще не обстріляли, коли сонечко світить – також свято. Як почнуть гатити – свято скінчиться. Я вам скажу, що коли тихо, теж страшно. Думаєш: а чого тихо, чи не задумали вони щось? – ділиться пані Віра.

Попри пережите, жінка впевнена, що “все буде добре”.

- Ми переможемо обов’язково! Треба триматися. От улітку розквітнуть мої троянди. Ось ця – червона, а ця – ніжно-кремова. Цвістимуть довго, аж до морозів, – з любов’ю торкається жінка колючих стебел.

МАГАЗИН ПРАЦЮЄ ДО ПЕРШОГО ПРИЛЬОТУ

В Очакові працюють базари та великі супермаркети, але чи не на кожній вулиці є маленька крамничка, де продають продукти першої необхідності.

Так, за 10 хвилин від будинку пані Віри – магазинчик «Мішаня». Тут можна придбати хліб, яйця, консерви, солодощі тощо. Його господар – привітний чоловік на ім’я Олег. Розповідає, що утримувати бізнес стало дуже складно: одна платіжка за світло «з’їдає» понад дев’ять тисяч гривень щомісяця. Покупців у «Мішаню» приходить небагато, полиці – напівпорожні, а частина холодильників – вимкнена. Будівля магазину неодноразово потрапляла під обстріл, вікна та двері не закріплені, а просто приставлені. Пан Олег жартує, що магазин – щасливчик, бо за весь час повномасштабної війни тут розбилася лише пляшка коньяку.

Олег теж згадує про вибух 9 січня.

- Я мешкаю в сусідньому будинку. Довго тривав артобстріл. А в нас як: коли стихне, то треба встигнути перекурити перед наступним обстрілом. От я вийшов на подвір’я, закурив – і як гахне! Вибуховою хвилею мене відкинуло. Не знаю, чи то контузія була, але три місяці потому ходив якийсь не такий, – розказує він.

З дня великого вибуху в Олега зберігається уламок, який пробив дах його крамниці.

Під прилавком господар також зберігає бронежилет і каску – одягає їх, коли обстріл застає його тут. А коли все минає, то зачиняє крамничку, адже знає: покупців все одно вже не буде.

- Куди тікати? Де зараз не стріляють? Від долі не втечеш, а тут я – вдома, – пояснює Олег, чому не хоче залишати Очаків.

Чим далі від берега ми підіймаємося, тим більше людей зустрічаємо. Хтось їде велосипедом, хтось купує пиріжки у вуличної продавчині, а ось мами ведуть дітей із портфелями додому. На годиннику близько 14-ї – у цей час, як кажуть місцеві, життя в Очакові має “зупинитися”.

Біля гіпермаркету бачимо дівчину з дитячим візочком. Її звати Катерина, а малечу – Соломійка, їй – 10 місяців. Катерина розповідає, що переїхала з родиною до Очакова ще на початку повномасштабної війни з села Дмитрівка, бо там – “ще гарячіше”. Її чоловік працює на пошті.

- Звісно, й тут страшно, постійні прильоти. Коли тривога, то краще сховатися: у нас вдома постіль у коридорі між стінами, там і ночуємо. Раніше не думали виїжджати, але останні два тижні так сильно почала гатити їхня арта, що думаємо про тимчасовий переїзд у Миколаїв, – каже Катерина.

Уже в автівці, прямуючи додому, ми відчули легкий квітковий запах пролісків, які подарував нам пан Микола. Ці ніжні квіти – символ перемоги тепла над зимовими морозами, коли вони зійшли – весні бути. Так само, як бути нашій перемозі, після якої Очаків знову стане однією з неповторних перлин українського півдня.

Ганна Бодрова, Одеса
Фото: Ніна Ляшонок