Як під російською окупацією Донбас втратив майбутнє
Те, що зараз відбувається в ОРДЛО, можна назвати “повільна смерть”. Немов цій землі, цим містам перерізали вени, й вони тихо й повільно мруть, роздивляючись, як з їхніх вен тече кров. А поруч з ними сидять, як круки, їх мешканці. На що вони чекають, чому не зупинять кров, чому не рятують свої міста, так і хочеться кричати, коли роздивляєшся фото з колись рідного краю. Але, замість того, щоб рятувати, люди раз за разом, чиркають гострим лезом по руках, жилах, венах своїх міст, не даючи їм шансу на життя.
Окуповані міста, нагадаю, що в ОРДЛО їх називають “освобожденные”, давно втратили жагу до життя. Вони більше не блищать свіжістю та красою, їх подих вже давно пахне тліном, а не вітром, який колись був настояний на степових травах. Цей край виглядає, як зомбі у фільмах жахів. Такий собі мрець, який вже нічого не відчуває, якось там пересувається, єдина його жага, це вбити, скалічити, перетворивши усе, до чого він торкнеться, на таких самих зомбі.
10 РОКІВ ВІЙНИ, 10 РОКІВ ОКУПАЦІЇ
20 лютого 2014 року, це початок російсько-української війни, але навряд чи Донбас зрозуміє цю дату. Це дата окупації Криму. Війна на Донбас прийшла трошки пізніше, 1 березня 2014 року. Це вже триколори, мітинги, відкриті виступи критичної більшості людей «Донбас-росія». А головне, 1 березня 2014 року Державна Дума рф проголосувала за введення російських військ в Україну. Рада російської федерації задовольнила прохання путіна про введення військ на територію сусідньої держави. Рішення було прийнято одноголосно, і воно набуло чинності. Пряму трансляцію із позачергового засідання верхньої палати парламенту вів телеканал «Росія 24». Це було свято.
Люди, нагадаю, не усі, а критична більшість мешканців Луганської та Донецької областей – обіймалися, вітали один одного з «освобождением», раділи, мріяли.
В цей час майже по усіх містах Донбасу пройшли мітинги за Україну, мітинги єднання, мітинги протесту проти окупації. Це було дуже небезпечно, бо ми були меншість. За жовто-блакитне, за мову, за Україну вже почали вбивати, розчищаючи дорогу триколору та мріям «пожить по-русски». Важко це згадувати. Неймовірно важко та боляче. Я досі пам’ятаю це відчуття безпорадності, коли ти заручник критичної більшості людей та їхніх мрій.
Тоді у своєму блозі «Все буде Україна» я описала цей стан, як «мені здається, що я живу у фільмі жахів, ти йдеш по місту, усіх вже вкусили, а тебе ще ні». Саме так я тоді себе й почувала. Усі щасливі, радіють, а в тебе течуть сльози, бо ти розумієш, що це початок кінця.
Не знаю чому, я чітко розуміла, що війна буде довго, я чітко розуміла, що Донбас росія знищить, а ось тилові прикордонні міста, які перші побачили російські танки й «освободителей», будуть вмирати дуже повільно. Їх росія не буде руйнувати аж до повного відступу з нашої території, але оте «пожить по-русски» про яке мріяла критична більшість мешканців українського прикордоння, буде отрутою, ножем, що переріже вени й випустить життя з цього приреченого краю.
Я помилилася лише у термінах, бо написала, що війна буде йти 10 років й Україна стане для росії другим Афганом, бо принесе росії велику кількість загиблих, санкції, знищення економіки та розпад російської федерації на незалежні суб’єкти. Ось 10 років вже йде війна, а на тлі росії тільки з’явилися перші ознаки занепаду, й то, лише у кількох соціальних секторах: фармацевтичний, сільгоспаграрний, текстильний, автомобільний. Але, кремль ніколи не переймався життям та соціалкою пересічних росіян, то усі кошти просто перенаправлено на військові потреби, а нарід і так звик жити у гноярці, то йому більше й не дають.
Оце читала, як обурюються мешканці російського міста Братськ, де встановили рекламу «россия – мировой лидер по добиче газа», бо ж місто замерзає, опалюється вугільною котельною та не має газифікації, як більшість міст на території росії. Отак і живуть росіяни, не потрібні своїй владі, бо ж та грається у світове панування.
Цікаво, що «угнетенные киевской хунтой» міста та селища Донбасу, а серед них є такі, що набагато менше Братська, газифіковані. Були. До того моменту, поки росія не прийшла їх «освобождать». Тепер у більшості міст та селищ ОРДЛО так, як на росії: ані світла, ані газу, ані вугілля, ані доріг, ані інтернету, ані лікарень. Зате усюди величезні купи сміття та сморід. Таргани у квартирах, лікарнях та школах. Клопи та воші, інфекційні хвороби та відсутність лікарів.
Й ось зараз, коли читаю новини з ОРДЛО про чергову закриту лікарню чи чергове закрите підприємство, то ось думаю, чому я знала, що так буде, а люди, які так само, як й я, прожили усе життя в прикордонні, мали на очах яскравий приклад життя російської глибинки, мали майже однакову зі мною освіту, але повірили у те, що хтось зробить їм життя, як у казці з молочними річками та берегами з киселю.
Цікаво, чи вийшли б так масово на мітинги «с россией в серце» мешканці Донбасу, якби знали – що зробить з ними росія? Я думаю, що вийшли б, бо не повірили. Нам, які казали, що саме так буде, – не вірили. Усе, що ми казали, попереджували, вангували та касандрили, критична більшість мешканців Донбасу у 2014 році називала укропською пропагандою.
Зараз вони живуть у цій самій «пропаганді»: без світла, без газу, без вугілля, без лікарень, без води, мруть сім’ями, хоронять близьких та оплакують підприємства, які окупанти ріжуть на метал.
У цьому році для ОРДЛО важка зима. По важкості й смертності така зима була тільки у період «ковіду», коли без ліків та професійної допомоги тут померло понад 25% населення. Наразі через важкі погодні умови в ОРДЛО ситуація просто швах, з грудня без світла 63% населення, багато шкіл перевели на дистанційку. Немає води, опалення, ліків, грошей. Люди мруть від голоду та холоду. У віддалені села, куди при «хунті» ходили автобуси та маршрутки, не завозять продукти, а про ліки та лікарів тут просто забули.
Так зване «мінпаливенерго» енергійно рапортує, що за добу вдалося повернути тепло і світло у 1557 будинків, а ось енергетики чомусь повідомляють про збільшення кількості мешканців, які залишилися без електрики. В соцмережах люди обурюються, що у «народній республіці» все для народу, енергетики встановили таксу за ремонт й ремонтують тільки ті вулиці чи будинки, які сплатили гроші.
Декілька днів тому у Довжанську (ОРЛО, Луганська область, окупація) вивезли 4 контейнера сміття. Це знімали на телебачення, як неймовірне чудо, як свято, як «прорыв года». Ну, хоч без оркестру та священика, бо були тут прецеденти. Люди з сумом пишуть, що край перетворюється на сміттєзвалище, усе зруйновано, знищено, немає майбутнього.
Місто-бомжатник – ось таку оцінку дають містяни Довжанську. Й це правда. Сміття лежить купами, як тільки потеплішає тут потечуть дуже пахучі річки з гною та сечі.
Оце у місті закривають єдиний травмопункт, це до вже закритих інфекційної лікарні, туберкульозного та шкірно-венеричного диспансерів. Закрили хлібозавод. Він є лише у Луганську, як й лікарні. То, як погана погода, хліб просто не розвозять.
Те, що зараз відбувається в ОРДЛО, можна назвати “повільна смерть”. Окупанти повільно знищують цей край. Заселяють його бурятами та якутами, тувинцями та дагестанцями. Захаращують сміттям, ось тільки біля Довжанська росія планує відкрити 4 великі сміттєзвалища. Тільки подумайте: 4 сміттєзвалища на місці заповідних степів.
Як воно, хочеться спитати цих «новоросів-республіканців», жити в «народній республіці», без «хунти», «без бандер»? Але більшість з тих, хто радів «освобождению» в 2014-му вже мертвий. Не відповість. А живі просто прилаштовуються до умов, шепчуть «хуже не будет», мріють «может наладится», чекають «вот-вот победим Украину и заживем» і тихо виїжджають з «республіки» звільняючи хати для заселенців з Тиви та Якутії.
Олена Степова, українська письменниця з Донбасу
«Інформаційний спротив»
реклама