Прикарпатська силянка, Леся Українка і 200 гривень

Відома майстриня, дослідниця бісероплетіння та голова ГО «Роса Карпат» Марія Чулак доклала чимало зусиль, аби традиційні силянки та ґердани, які століттями створювали на Прикарпатті, увійшли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Ми зустрічаємось з пані Марією в «Студії ґердана», де вона проводить майстер-класи з виготовлення бісерних прикрас. Сюди за наукою та красою тягнуться і діти, і студенти, і вже знані майстрині. Зізнаються, що Марія Чулак знає про силянки і ґердани майже все і щиро ділиться секретами ремесла.

То які символи вплітають у прикраси з бісеру, про що розповідають їхні кольори, які легенди про силянки та ґердани живуть у Карпатах, – у репортажі Укрінформу.

ЗОЛОТИСТА ГАМА – КОСМАЧ, ЗЕЛЕНА – ШЕШОРИ ТА ПРОКУРАВА

- Я вже зробила два ґердани, але мені дуже корисно послухати про прикраси від Марії Чулак. В інтернеті є багато інформації, що не замінить живого спілкування з майстринею, – запевняє Наталія Калініченко, яка займається мікровишивкою і прийшла на майстер-клас у «Студію ґердана».

- А я розробляю новий дизайн: узір на ґердані хочу зробити ідентичним тому, який вишиватиму на рукавах сорочки. Ґердани і силянки тепер дуже популярні серед молоді, – зауважує студентка, дизайнер-початківець Юлія Тарасюк.

Її слова підтверджує і дизайнерка Людмила Різник. Вона каже, що вже перейняла від Марії Чулак кілька навиків, але додатковий досвід ніколи не завадить.

Ґердани і силянки на Прикарпатті – це давня ручна робота, яка має свої правила і традиції. Силянка, на відміну від ґердана, прилягає до шиї жінки, наче комір. Ґердани – теж шийна прикраса з бісеру, але вона не закриває шию повністю, а сплетена суцільною або мереживною бісерною стрічкою та наприкінці розширюється у кулон, який завершує бісерний узір. Раніше саме за ним можна було впізнати, звідки походить жінка чи молодиця.

- Кожне село на Прикарпатті мало свою кольорову гаму, якої дотримувались як у вишивці, так і в прикрасах. Ось темно-синій колір із вплітанням фіолетових відтінків завше був притаманний Верховинському району. А жовтогарячі кольори, золотиста гама – це Космач, Косівський район. Регіон ще називають «келією сонця» і там справді люблять сонячні відтінки на вишивках та ґерданах. Більше зеленого і багато різнокольорових відтінків – це вже села Шешори та Прокурава, – розповідає майстриня.

Щоб надихнутись красою традиційних силянок та ґерданів, вона показує книгу «Бісерні прикраси Карпатського краю», яку видала ще у 2015 році. Над нею пані Марія працювала майже 10 років. Книжка містить не лише відомості про прикарпатських майстринь та їхню творчість, але й давні світлини, які підтверджують, що на Прикарпатті кожна жінка доповнювала свій традиційний стрій шийними прикрасами з бісеру.

У цьому виданні Марія Чулак показує свою першу силянку, яку отримала в дарунок від мами у рідному селі Прокураві. Зізнається, що довго цю прикрасу вивчала, розплітала і знову складала, щоби зрозуміти, як її створити самотужки.

СИЛЯНКИ ДЛЯ ЛЕСІ

Пані Марія досліджувала ремесло виготовлення ґерданів і силянок – їздила до майстринь, збирала історії та легенди про бісерні прикраси.

- Здебільшого їх розповідали у Верховинському районі. Старші жінки пригадували настанови своїх бабусь, мовляв, жінці виходити без ґердана або силянки – великий встид. От як після заміжжя не можна було виходити з хати без хустки, так і без шийних прикрас. Ґердани вдягали переважно на свята. А ось силяночки – на щодень: як оберіг, щоби прикрити шию. Жінкам, які не дотримувались цих традицій, обіцяли, що після смерті їхню шию обвиватиме гадюка. Цього всі дуже боялись, а тому без силянки з хати не виходили, – усміхається пані Марія.

За її словами, перші бісерні прикраси для жінок на Прикарпатті з’явилися орієнтовно у ХІХ столітті. Їхнє виготовлення коштувало досить дорого.

- Бісер був дуже дорогий. Купці привозили його з Чехії і продавали, відмірюючи маленькими наперстками, які жінки одягають на палець, коли вишивають. А цього бісеру вистачало на два «вічка» у силянці. Дівчата могли збирати бісер і рік, і два, щоб його вистачило на ґердан. Попри це, вони старались прикрасити шию хоча б тоненькою бісерною стрічкою. Ось, погляньте: силянки є і на жінках, і на дітях, – розповідає майстриня і показує давні світлини з Бойківщини, Гуцульщини, Покуття та Опілля.

Пані Марія звертає увагу на фото від 1923 року з майстринею з Микуличина. Каже: саме в неї міг купити силянки Михайло Драгоманов для Лесі Українки під час подорожі Карпатами.

- Погляньте на нашу 200-гривневу купюру, де Леся – у силянках. Вони – з Микуличина. На жаль, ім’я майстрині не встановлено, – зазначає Марія Чулак.

«НА ЗОРІ» СТВОРЮВАЛИ ҐЕРДАНИ ДО ШЛЮБУ

- Бісер – дуже чутливий матеріал. Майстриня, яка з ним працює, торкається кожної бісеринки, – так уся її енергетика передається виробу. Тому ґердани замовляли лише у тих жінок, яких вважали добрими господинями і які були щасливими у шлюбі: добре жили з чоловіком, у достатку, були доброзичливими і з щирим серцем, – уточнює дослідниця.

Вона додає, що здавна дівчата просили майстринь створити до шлюбу ґердан «на зорі», бо вірили, що тоді ця прикраса стане справжнім оберегом.

- Ранкова зоря – це та, яка світиться, коли всі зірки згасли. Улітку це орієнтовно від четвертої чи пів на п’яту ранку. Вірили, що тоді настає час найчистішої енергетики. У цю пору навіть старалися вмиватись, щоби бути красивими та успішними.

Дівчата платили багато грошей, щоб отримати створену «на зорі» силянку, адже вірили, що вона принесе їм щастя, – розповідає пані Марія.

За її словами, символіка на ґерданах часто збігається з тією, яка популярна у вишивках певного регіону.

- Гуцули люблять ромби – це символ достатку, добра, сімейного щастя та добробуту. Багато ромбів є в узорах у Надвірнянському районі. А оці баранці, хвилясті лінії – символ вітру, землі. Їх часто вплітають у ромби, квадрати і створюють у такий спосіб різноманітні візерунки, – розповідає майстриня і показує власні вироби, де вона заклала символи різдвяної зірки, безкінечності та сонця.

Марія Чулак додає, що сучасні бісерні прикраси – це не лише геометричні узори, але й квіткові. Велику популярність нині мають і ґердани у синьо-жовтих кольорах, що були заборонені у радянські часи.

РУКИ І МОЗОК МАЮТЬ ПОСТІЙНО ПРАЦЮВАТИ

Майстриня називає три основні правила, щоби сплести ґердан. Перше – потрібно приготувати спеціальний дерев’яний станок. Нині їх виготовляють на всі смаки та розміри, натомість Марія Чулак досі користується тим, який отримала від своєї мами. Тут варто зауважити, що чим довший плануєте зробити ґердан, тим більший має бути й пристрій для його «ткання». Друге – слід мати міцну нитку та бісер. І третє – підготувати ескіз із точним розрахунком орнаменту.

- От наші жінки, які працюють із бісером, не мають проблем із пам’яттю. Чому? Бо коли вони роблять цей ґердан, то увесь час рахують, наче постійно займаються математикою. Не вищою, але руки і мозок увесь час працюють, тому вони довго є здоровими і красивими, – усміхається майстриня і береться показувати, з чого починається ґердан.

Капронові нитки слід намотати на станок. Їхня кількість залежатиме від ширини бокових частин прикраси. Приміром, якщо орнамент ґердана розрахований на 13 бісеринок, то ниток має бути на одну більше. Оця, наче зайва, нитка має свою функцію – зафіксувати край ґердана. Якщо узір – на 14 бісеринок, то на станок треба намотати, відповідно, 15 рядів ниток.

- Першу нитку фіксуємо пальцем і рахуємо… Старайтесь вузлик зав’язати посередині дошки станка, щоб він не заважав. Розміщуємо перед собою орнамент і беремось до бісеру. Набираємо його на голку, просуваємо, а потім кожну бісеринку фіксуємо нитками основи. Далі голку з ниткою просуваємо над основою і з краю протягуємо її через всі бісеринки. У такий спосіб їх закріплюємо. Слід стежити, щоб не затягувати нитку дуже міцно, – пояснює Марія Чулак.

Звісно, ліпше все побачити на власні очі. Після того як виплітають бокові частини ґердана, можна братись за його основну частину – кулон. І тут теж є багато секретів, які знають лише справжні майстрині. Робота над силянкою потребує трішки інших навичок, але їх теж радять опрацювати з фахівцями. До речі, авторські вироби Марії Чулак можна вирізняти за защіпкою на силянці. Майстриня також виплітає її з бісеру, тоді як інші жінки користуються вже готовою фурнітурою.

Запитую пані Марію, чи кожен може навчитись плести ґердан.

- Так, навчитись цій справі може кожен. До мене приходили навіть діти з першого класу. Як малеча має схильність до навчання, так і в бісероплетінні: одні все засвоюють швидко, інші можуть ходити рік, щоб виплести звичайну силянку. Але кожному це заняття буде корисним, бо воно розвиває дрібну моторику рук, – запевняє майстриня і показує фото виробів своїх учениць. Авторські роботи заворожують композиціями та кольорами.

- Усе залежить від бажання і захоплення – як і будь-яка творча справа. Для жінки це – форма медитації і час, який вона приділяє собі, щоби щось подумати, пригадати і творити, – додають учасниці майстер-класу.

Головне, кажуть майстрині, – не сідати за роботу, коли немає настрою чи дошкуляє хвороба. Бо тоді й нитки плутаються, і ґердан не зможе слугувати оберегом.

«КОЛЬОРОВІ ПАЦЬОРКИ»

- Скільки таких майстер-класів ви провели? – цікавлюсь у Марії Чулак.

- Я не рахувала, їх було дуже багато і не лише в Україні. Я ще організовувала такі навчання, конференції та пленери у Литві, Латвії, Польщі та Румунії. А коли дізналась, що силянки та ґердани увійшли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України, то була такою окриленою, що організувала фестиваль «Кольорові пацьорки» у рідному селі Прокураві, – розповідає.

Майстриня зауважує: на цьому фесті 406 жінок у силянках та ґерданах під час ходи встановили національний рекорд, демонструючи, що ця прикраса, як і вишиванка, є їхньою традицією, в якій закодована історія роду і землі.

За словами пані Марії, нині на Прикарпатті ґерданами займаються більше сотні майстринь, а тому фестиваль «Кольорові пацьорки» планують зробити в області мандрівним.

- Ми хочемо проводити «Кольорові пацьорки» в кожному регіоні, де працюють майстрині. Наступний фестиваль плануємо організувати у Надвірній, де багато молодих жінок та дівчат вболівають за збереження цієї традиції і продовжують її, – зазначає Марія Чулак.

Вона запевняє: фестивалем, який має на меті відкривати нові таланти і збільшувати коло прихильників бісерних традицій, цікавляться жінки з інших регіонів. Каже, у всіх є велике бажання зібратися разом після перемоги України у війні. Тому нині ніхто з майстринь не сидить, склавши руки. Вони часто віддають свої ґердани і силянки на благодійність, аби зібрати кошти для захисників.

Ірина Дружук

Фото автора