Оріхів: місто продовжує жити попри щоденні бомбардування
Тут не буває повністю тихих днів, постійно щось “гепає” та вибухає. Світло, так само як і вода, можуть зникнути в будь-який момент. Тому постійно треба мати запаси і тримати зарядженими телефони. Мешканці вже навчились розрізняти “виходи” та “прильоти”, знають по звуку, що саме летить і як далеко.
У центральній частині міста – зруйнований будинок культури, розбитий храм. Від магазинів, аптек залишились “скелети”. Попри це, тут діє невеликий продовольчий базарчик, на вулицях майорять синьо-жовтні прапорці, працюють двірники, комунальники, правоохоронці та рятувальники. Мешканці багатоповерхівок змінили свої квартири на підвали, де живуть у маленьких кімнатах на кілька квадратів. Там немає ані шаф, ані ванної, але під землею нині безпечніше.
Журналісти Укрінформу приїхали в прифронтовий Оріхів разом із поліцією. Сьогодні правоохоронці не лише допомагають цивільним, а й у лавах ЗСУ б'ють ворога на Запорізькому напрямку, зокрема, боронять підступи Оріхова.
РОСІЯНИ ЗНИЩУЮТЬ ЦІЛІ МІСТА, АБИ ЗАЛЯКАТИ ЦИВІЛЬНИХ І ВІЙСЬКОВИХ
Майор поліції на позивний “Араб” бере участь у бойових діях із 2014 року.
- У мене війна почалась не в 2022-му, а в 2014-му, коли ми втратили Крим. Хто хоче стримувати ворога, той буде в лавах ЗСУ. Із початку повномасштабного вторгнення на Запорізькому напрямку стримуємо ворога, застосовуючи різне озброєння. Спочатку – РПГ, потім з'явився міномет. Зараз розрахунків більше, я командую мінометною батареєю, – говорить він.
Найскладніший напрямок – Роботине, що неподалік Оріхова.
- Ворог постійно “пробує” нашу оборону, застосовує живу силу, техніку. Але отримує по зубах, відступає та знову йде. Із кожним днем – усе складніше. Ворог не спить, ми – також, вони розвиваються і ми – так само. Дуже багато обстрілів останнім часом. У них є ідея – зайти сюди, а у нас ідея – скупатися в Азовському та Чорному морях, – додає “Араб”.
Ворожі обстріли таких міст, як Оріхів чи Гуляйполе, він пояснює залякуванням.
- Вони застосовують практику залякування і мирних людей, і особового складу. Але на нас це не діє, – запевняє «Араб».
За 10 років війни він уже забув, як це – бути звичайним поліцейським. Говорить, що має досвід та може розказати, як працювати з дронами та мінометами. Зізнається, що на фронті бувають моменти, коли бійці з інших підрозділів не вірять, що поруч із ними на позиціях воюють поліцейські.
- Дивуються, що тут поліцейські. Бувало, що жетони показували, бо не вірили до останнього, – розповідає.
Разом із ним заїжджаємо в Оріхів. Він одразу попереджає: “Працюєте швидко, бо безпекова ситуація може змінитись будь-якої секунди”.
У місті нас зустрічає начальник Пологівського відділу поліції Василь Заярський. Разом із іншими правоохоронцями він тут перебуває постійно та, за необхідності, допомагає місцевим.
ПОНІВЕЧЕНО 99% ІНФРАСТРУКТУРИ
- Зараз активні бойові дії зі сторони ворога. На місто Оріхів та населені пункти, що поблизу, припадає велика кількість артилерійських ударів, РСЗВ, завдається велика кількість ударів з авіації керованими авіабомбами, – говорить Василь Васильович.
Додає, що лише за одну ніч загарбники нанесли по передньому краю близько 15-ти авіаударів, перед цим – порядка 18-ти, з яких до 12-ти бомб скинули по центру міста.
- В Оріхові нині живе трохи більше тисячі людей, але є ще інші села, які входять до територіальної громади. Інфраструктура в самому місті понівечена на 99% – практично вся. Немає жодного будинку, який би вцілів. Ми вмовляємо людей виїхати, – каже правоохоронець.
Попри небезпеку та вмовляння, за останній тиждень виїхати погодилось лише двоє жителів.
КОЛИ СТРАШНО ВИЙТИ НАДВІР
Поки їдемо містом, поліцейські показують місця “свіжих прильотів”. На вулицях –поодинокі люди. Зупинятися просто посеред дороги, аби поговорити, – вкрай небезпечно, бо якщо почнеться обстріл, заховатися буде ніде. Тож їдемо до однієї з багатоповерхівок, у підвалі якої живуть люди.
На під'їзді – напис “Укриття”. Двері відчинені. Спускаємось темними сходами. В першій кімнаті – великий стіл, на якому лежать газети (їх разом із гуманітарною допомогою привозять рятувальники), буржуйка, поруч – дрова. Далі, по обидва боки коридору – кімнати. Нас зустрічає пані Світлана. Вона живе в підвалі разом із чоловіком.
- Заходьте, зайчики, дивіться, питайте. От так ми живемо. Де бачите замки на дверях – то там живуть люди. Поки тихо, люди пішли додому речі постірать, їсти приготувати, – розповідає.
Жінці – 64 роки, її чоловікові – 72. В Оріхові в них є трикімнатна квартира, але в сусідньому будинку. Раніше вони жили там разом із сином, в родині якого – п'ятеро дітей.
- Діти перші три місяці бігали з нами в підвал. Потім виїхали до Запоріжжя. Найменшій дитинці – два рочки. Коли невістка була вагітна, то ковідом захворіла і лежала в лікарні під апаратом ШВЛ. Бог не забрав їх… Слава богу, вижили, – розповідає пані Світлана.
Каже, що з Оріхова не виїжджатиме. Мовляв, чоловік проти, а вона його не залишить.
- Діти живуть на “ВПО” (виплати, – ред.), ми дітям помагаємо на пенсію свою. Якщо ще й ми поїдемо в місто, то жити на що? Їхати нікуди не будемо, – пояснює вона.
Їхня квартира розташована на п'ятому поверсі. Днями був сильний обстріл, у квартирі побило вікна. Чоловік Світлани саме зайшов додому, ховався у ванній.
- Я три дні на п'ятий поверх не піднімаюсь, сильно бомбами закидають. Психіка нарушена. Я боюся навіть вийти надвір. Вийду, на порозі постою – і назад. Постійно на каплях, таблетках. Здоров'я війна забрала. Закінчиться війна, я ще в підвалі сидітиму, – говорить жінка та додає, що вони живуть у підвалі вже два роки.
Біля входу в укриття стоять великі бочки з водою. Є запас дрів. Загалом там, під землею, живе 20 людей. Світлана каже, що як тільки починаються обстріли, до них біжать люди з інших будинків.
- Хто думав, що от так будемо сидіти на старість, як бомжі. Нічого не зробимо. Коли воно закінчиться? А як таке прилетить (про КАБи говорить, – ред.), то і підвал не спасе. Два метри яма від тієї бомби. На городі як озеро зробилося, ставок, – додає вона.
КОЛЕКЦІЯ ЗАЛИШКІВ СНАРЯДІВ У ДВОРІ ТА ДВА ДЕСЯТКИ ФАЗАНІВ
“Ставок”, про який розповідала Світлана, утворився на городі 48-річного Костянтина. Чоловік живе в приватному будинку, що неподалік від багатоповерхівки з укриттям.
Коли росіяни скинули бомбу на його подвір'я, він їхав додому з дачі.
- Велосипедом їхав. Я розумів, що десь у мій район летить, але не думав, що до мене додому. Поки їхав, ще три штуки впали. Дрожало все від вибухів. Потужні були, – розповідає.
Костянтин – дуже позитивний, під час розмови посміхається та жартує. Говорить, що інакше не можна.
- Крім мене, тут людей ще багато, через кожну хату люди є. Виживаємо. Я трошки працюю, трошки таксую, трошки своє хазяйство є, запаси якісь залишились. Їхати не буду нікуди. Куди? В нєізвестность? Це все одно, що бомж. Тут хоч дім є… свій. Ну, це ж лотерея: прилетить чи ні… Прилетіли може і в Запоріжжі, й у Дніпрі, обстрілюють й інші міста. Тут, як кажуть, “бабка надвоє гадала”. Можна попасти і тут, і там. Хоча зараз трошки частіше стали стріляти. Останній тиждень сильніше, до цього було тихіше, – говорить.
- Ховаєтеся, як обстріли? – питаю.
- Навіщо? Ви яму бачили? Тут без коментарів, – відповідає.
Він тримає фазанів, у нього їх – 21.
- Життя триває. Пока живі ми – жива Україна, – з посмішкою додає Костянтин.
Уже виходячи з його двору, бачимо на причілку купу залишків ворожих снарядів. Чоловік говорить, що за місяць назбирав їх чимало. Тільки тут, у дворі – штук десять, а ще є на дачі. Каже, як будуть приймати, то здасть на брухт. Через постійні обстріли в місті такого “добра” вистачає. Більше того, є й нерозірвані снаряди.
Люди, які залишаються в Оріхові, не втрачають надії, що скоро війна скінчиться і додому повернуться їхні рідні та близькі.
Ольга Звонарьова
Фото Дмитра Смольєнка
