Моринські нас називають «кобзарями», а ми їх – «сиротами»

На малій батьківщині Тараса Шевченка села Моринці й Шевченкове готуються до 210-ї річниці з дня народження Кобзаря. Наближення ювілею ніяк не зарадило давній прихованій конкуренції: жителі Шевченкового (колишньої Кирилівки, або ж Керелівки) вважають, що Моринці несправедливо відібрали в них частину слави, а у Моринцях заздрять своїм набагато відомішим сусідам. Отож не дивно, що свого часу їм не вдалося домовитися про створення однієї громади: Шевченкове стало центром і має в підпорядкуванні вісім сіл, а Моринці приєдналися до далекої Звенигородки.

Чим живе батьківщина поета на третій рік повномасштабної війни, як тут вчаться школярі і скільки дорослих пішли захищати рідні хати і вишневі садки, дізнався кореспондент Укрінформу.

НАД НАМИ ЛЕТЯТЬ «ШАХЕДИ», ТА МИ НЕ НАЛЯКАНІ

Коли їдеш автобусом із Вільшаної, то на наближення села Шевченкового Звенигородського району вказують дві ознаки: раптом у забутому Богом селищі, а радше хуторі Кононове-Івасів бачиш табличку з назвою «вулиця Щепкіна». Степан Щепкін – відомий у ХІХ столітті артист і друг Тараса Шевченка. Інша прикмета – ями. Дорога стає просто нестерпною, і автобус, як ведмідь, перевалюється в них з боку на бік.

У центрі села розташовані два храми: один, під сірою бляхою, Православної церкви України, другий, під синьою, – промосковської УПЦ. Помічаю і дещо нове з часу моїх останніх відвідин: перед пам'ятником Кобзарю на центральній площі виставлено 11 портретів загиблих на війні з Росією жителів громади. Наймолодший – 22-річний Владислав Євдунов. Нетипове для цього села прізвище.

- Владислав – переселенець із Луганщини. Там усі чоловіки з родини після переїзду пішли воювати – батько й два сини. На жаль, наймолодший загинув, – каже сільський голова Сергій Смалько.

Запитання про найпоширеніші прізвища в селі змушує голову задуматися на кілька секунд:

- А що тут думати, – каже, ніби спохопившись. – Шевченки, Кириченки, Ільченки й Голуби.

Голова розповідає про свого прапрадіда: той був другом Шевченка, разом із майбутнім поетом ходив у школу до дяка.

- Досі жалкую, що в дитинстві не записував своїх бабусь, які багато чого оповідали про Шевченка такого, чого в книжках не напишуть. Це ж село! Тут ще подумати не встигнеш, а сусіди вже знають! А тепер бабусі померли, а разом із ними – і їхні байки.

Смалько зазначає, що сьогодні село живе в інших реаліях – війна.

- Із чотирьох тисяч жителів громади на війні понад 200 чоловіків, 5% від усього населення, можна сказати, золотий фонд: місцеві фермери, працьовиті й дуже порядні. Вийдіть на вулицю й подивіться – чоловіків майже не зустрінете. Я сам офіцер запасу, отримав повістку в листопаді 2022 року. Пройшов медогляд, визнали придатним. В останній момент завернули, сказали виконувати свої обов'язки.

У перші дні повномасштабної війни в громаді ставили блокпости. Тепер інша турбота – «шахеди» і ракети.

- Ракету було збито над громадою, бойова частина знищена в повітрі, кілька «мопедів» також. – Смалько показує фотографії з телефону. – Один із «шахедів» зачепився за високовольтну лінію і впав сам. Найближче падіння було за 300 метрів від села. Літає це дрантя над нашими селами часто. Але ми не налякані: вовка боятися – до лісу не ходити.

У шафі, за спиною голови, помічаю кілька подяк від військових.

НЕПОЗБУВНІ ПРОБЛЕМИ: ПОГАНІ ДОРОГИ Й МОСКОВСЬКІ ПОПИ

- Якщо абстрагуватися від війни, то найбільша проблема – дороги. Маємо дві, Т-64 і Р-24. Обидві не в нашому підпорядкуванні, тож ремонтувати не маємо права. До війни їх починали латати, а потім залишили, – бідкається голова.

Ще одна проблема, каже, медична амбулаторія. В програму, яку реалізовували кілька років тому, громаду не взяли, тепер тут працюють два лікарі-пенсіонери. Ніхто з молодих у село не хоче їхати. Навіть переселенці про село чути не бажають. Тому поки що так.

- Тут з роботою не розженешся: є агрофірма, пожежна частина, сільська рада, й усе. Бюджет громади – 40 млн грн. Маємо дві школи – інтернат і опорну. Також є сільськогосподарський коледж. Інтернатом опікується департамент освіти й науки Черкаської ОДА, другою школою – ми. Звозимо дітей з усіх наших сіл. Капітально відремонтували укриття, провели туди воду й каналізацію. Недавно зробили ремонт даху дитсадка, – ділиться Смалько.

Розповідає і про інші клопоти.

- Ледве позбулися московського попа, як Уманська митрополія прислала нам ще одного на заміну. У Моринцях в московський церкві навіть двері заварили, Звенигородська громада заборонила діяльність УПЦ МП на своїй території. Але пройшов час – і московські попи знову повернулися.

Запитую про президентів, які відвідували село. Бували в Шевченковому Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко. Проігнорували – Янукович і Порошенко. Зеленського поки що теж не було. Ющенко приїздив і після закінчення своєї каденції.

РАКЕТИ НАД ШКОЛОЮ

Місцева школа в селі не схожа на інші. Перед нею пам'ятник – малий Тарас Шевченко з ягням. Колись стояв на околиці, і ягня розпиляли на метал. Скульптуру відновили й поставили під нагляд відеокамер.

Подвір'я школи викладено плиткою, вхід – із суцільного скла, у фойє – мармурова плитка. Дивуюся, а тоді бачу на фасаді табличку: «Школа збудована за підтримки Президента України Леоніда Кучми в 2004 році». Утім, тепер це не школа, а ліцей.

Директорка Наталія Красюк знайомить із закладом:

- Маємо 208 учнів, із них шестеро переселенців. Шістнадцятеро дітей разом із батьками виїхали з початком війни в Європу. Тепер навчаються індивідуально. Живуть в Чехії, Польщі, Німеччині й навіть Ірландії. На початку повномасштабної війни вчилися дистанційно, потім зробили велике укриття й перейшли на звичайне навчання. Маємо дуже багато переможців різноманітних онлайн-конкурсів.

Директорка розповідає, що під час тривог всі організовано спускаються в укриття. Вчитель класу безпеки Сергій Сергійович їздить із Звенигородки.

Згадує, що якогось разу ракета пролетіла дуже низько.

- Діти зайшли, а ми спускалися останні. Коли бачу – ракета просто над школою і так низько, що, здавалося, номери й серію можна роздивитися. І це серед білого дня, просто посеред навчання.

Показують мені найкращий клас – 10-й. Кілька хлопців і дівчат розповідають про свої улюблені предмети. Одним цікаві точні науки, інші люблять читати зарубіжних класиків.

- Мій улюблений письменник – Оскар Уайльд, – каже 16-річна Яна.

Соромлюся запитати, але, судячи із захоплень, віршів не пише ніхто.

У кабінетах молодших класів дивують різнокольорові трикутні парти «Нової української школи». Згадую свою сувору готику 70-х років, і стає трохи заздрісно.

Укриття теж добротне і якісне. Проведені вода й каналізація. Молодші класи мають свої індивідуальні кімнати. Старші під час тривог ділять одне приміщення на два класи.

Тему війни ніяк не вдається облишити. У дворі стоять два жовтих автобуси.

- Один автобус забрали на фронт, а замість нього прислали новий. Було двоє водіїв, але один пішов воювати. Тепер маємо два автобуси й одного водія, – каже Наталія Михайлівна.

МУЗЕЙ У ШЕВЧЕНКОВОМУ НЕ РЕМОНТУВАЛИ 25 РОКІВ

Біля музею Шевченка на галявинах, залитих сонцем, квітнуть проліски, а трохи поодаль – підсніжники. Однак я їх спочатку не помічаю. Смикаю зачинені двері, доки із сусіднього приміщення не виходить працівниця.

- Кабінет Людмили Михайлівни тут, – каже.

Людмила Шевченко, директорка Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», зустрічає біля порога. Пропонує каву.

- Минулого року за допомогою благодійників відреставрували крила вітряка поблизу села Будища. Це – найвища точка в нашій місцині. Колись там було дуже багато вітряків і відповідно мірошників. Як ви думаєте, яке найпоширеніше прізвище в Україні?

- Коваль?

- Ні, Мельник, Мірошник. І в родині Тараса Григоровича теж були мірошники.

Розповідає, що в музеї проводять конкурси художників. Майстер-класи для місцевих школярів та студентів дають знані митці.

- Туристичний сезон у нас розпочинається на Шевченкові дні, у березні, і триває до жовтня-листопада. Перед ковідом, можна сказати, переживали туристичний бум – внутрішній туризм виріс просто шалено. Потім усе завмерло, а тоді – війна. Найбільша наша проблема на сьогодні – ремонт музею. Останній робився в 1998–1999 роках. Відтоді стався великий прогрес у технологіях і матеріалах. Ми хотіли, щоби заповідник включили у «Велику реставрацію», але, знову ж, війна. Наш водій пішов воювати, гончар, він же сторож, – теж. Воюють і чоловіки кількох наших працівниць. Тому скажу так: наша головна мрія – перемога. Вона відкриє нам усі горизонти, – зітхає директорка.

Перед тим як попрощатися, іду до могили матері поета. Катерина Якимівна похована нижче від музею, в саду, серед старих яблунь і груш. Згадую, як читав у щоденнику поета спогади про перший рік життя без матері. Тарас разом із сестрами й братами прийшов гукати діда Івана на Святвечір: «Просили батько й мати...» На останньому слові діти спинилися й далі лише плакали...

ТАРАСОВІ ДУБИ

Із головою громади Сергієм Смальком їдемо старим синім ВАЗ-21007 у Моринці, за 10 кілометрів. Шевченківські не люблять моринських, а моринські – шевченківських. Смалько намагається пояснити причину.

- Ви Шевченка читали? — Сергій Анатолійович не шукає обхідних шляхів. – Скажіть, ви хоч раз натрапляли на слово «Моринці»? Всі села навколишні Тарас згадує, а Моринці – ніколи. Здається, на весь «Кобзар» – одна побіжна згадка. І це про село, де нібито Тарас народився! Для чого таке писати? Тарас Шевченко в своїй автобіографії дав усі відповіді: «Народився в селі Кирилівці». Тобто в нашому селі. Все, крапка. Це вже після війни радянські секретарі райкомів почали вигадувати різні версії. Знайшли нібито запис у церковній книзі й почали возвеличувати Моринці. Так, мати Шевченка була з Моринців, але Тарас народився в нас. Чому комуністи так нахабно заперечують те, що написав сам Кобзар? Вони тепер знають, де він народився, а він тоді не знав?

Сергій Анатолійович розходиться не на жарт.

- Моринські називають жителів Шевченкового «кобзарями», а ми їх – «сиротами». Чому сиротами? Бо завжди на все ображені, що вся слава дісталася нам. Ще недавно в Моринцях не було на що подивитися. Тепер збудували кілька хат, розчистили гарний краєвид на урвище, збудували капличку, посадили кілька дерев та поставили пам'ятник Катерині Якимівні. А в нас усе оригінальне: ось могили батьків, ось хата дяка, де вчився Тарас, ось його подвір'я, ось музей.

За словами Сергія Смалька, села до останнього пробували домовитися про створення однієї громади. Не дійшли згоди щодо її центру.

- Я пропонував усі компроміси: погоджувався бути заступником голови, пропонував розділений центр, коли, скажімо, школа – в нас, а лікарня – в них. Не захотіли. В підсумку Моринці приєдналися до Звенигородської громади. До Звенигородки від них – 33 кілометри. Уявіть, як це незручно!

У Моринцях прошу сфотографувати мене біля хаток над урвищем.

- Нащо воно вам? Сфотографуємося в Шевченковому.

Зворотною дорогою заїжджаємо в Будище. Спочатку спиняємося біля відреставрованого вітряка, потім їдемо дивитися на закинуту садибу Енгельгардтів. Біля найстарішого дуба, того, де Тарас ховав свої малюнки, – алея маленьких дубочків, висаджених із жолудів велета. У цей дуб кілька разів влучала блискавка, тому він накритий козирком і здалеку схожий на величезний гриб. На мене більше враження справляє інший гігант – 800-річний. Це просто красень у розквіті сил, без жодної сухої гіллячки! За ним – ставок і альтанка. Її збудували колись давно до приїзду грузинського міністра, батько якого загинув у Другу світову на Черкащині.

На завершення сільський голова показує мені дитсадок у Шевченковому, який активно реконструюють.

- Відновлюємо тут «радянську спадщину» – басейн. Подали документи й стали переможцями німецького проєкту зі встановлення сонячних акумуляторів. Вони нагріватимуть воду в басейні. Невдовзі німці мають привезти обладнання. Решту зробимо самі, – каже Сергій Смалько.

Виїжджаю з Шевченкового останнім автобусом. Він знову колихається на понівечених дорогах. В одному із сіл до салону заходить військовий. Його дружина лишається на зупинці і довго хрестить наш автобус. Війна не дає забути про себе.

Юрій Стригун, Черкаси – Шевченкове – Моринці
Фото автора