Турне дяді Гриші, або Про волонтерство без вихідних

Дядя Гриша родом із Чернігівщини. Після служби в радянській армії втратив обидві ноги і пальці на руках. Загалом, переніс 34 операції й опинився в колісному кріслі. Втім, це не заважає йому допомагати військовим з 2014 року. У ці дні він перебуває у західних містах України. Каже, в Україні – війна дронів, а їх виробництво ще не запустили на державному рівні. Тому кошти потрібні, аби купувати ці «пташки» нашим хлопцям.

Ми зустрічаємось з Григорієм Янченком в Івано-Франківську, куди він самотужки приїхав із Тернополя. До нього постійно підходять люди, дякують за «велику справу» і залишають кошти на допомогу ЗСУ. Часто до дяді Гриші підходять і переселенці з Херсона. Вони обіймають його, запитують про самопочуття, цікавляться про його переїзд та нинішнє життя. Кожна така зустріч завершується словами «Слава Україні й до зустрічі в Херсоні!»

Тож коли Григорій Янченко планує повернутись у рідне місто, хто допомагає чоловікові в кріслі колісному збирати гроші для українських бійців і коли він востаннє був на передовій, читайте у репортажі Укрінформу.

ЗАПИТИ ВІЙСЬКОВИХ ЗАЛИШАЮТЬСЯ

- Коли я приїхав у Франківськ? Сьогодні о 4-й ранку з Тернополя. Наступна моя зупинка буде у Львові. Я помітив, що через те, що я стою на одному місці, тобто у Запоріжжі, то донати потихеньку падають, а запити військових залишаються і вони дороговартісні, й для того, щоб зібрати на те, що вони просять, я вирішив зробити таке турне – об’їздити бодай три міста, а потім знову на передову до бійців.

Так пояснює свій візит до Івано-Франківська відомий військовий волонтер, лицар ордену «Народний Герой України» дядя Гриша. Нині він зізнається, що трохи втомився від журналістів, хоча популярність йому таки подобається. Адже його пізнають, а тому довіряють і більше грошей залишають для армії. А ще, каже, його часто запитують, чому він займається волонтерством, на що дядя Гриша відповідає просто: «Бо ж я не можу взяти в руки зброю, а хочу допомагати українській армії».

- От один дрон коштує 18-19 тисяч гривень, а я їх везу на фронт 10, тобто це вже 190 тисяч. Відколи я живу в Запоріжжі, передав уже на фронт 16 Мавіків та 28 дронів, а їх потрібні тисячі… А окрім них ще потрібні старлінки, генератори, скоби, цвяхи, плівка, утеплювач для облаштування бліндажів – усе потрібне на фронті, – запевняє волонтер.

У свої 77 років дядя Гриша зібрав для ЗСУ майже 7 мільйонів гривень. Останнє його турне було у міста Кременчук–Полтава–Черкаси. До цього збирав гроші для військових у Дніпрі. Тепер його запрошують на Закарпаття. Дядя Гриша наче не проти, але спершу, каже, має повернути на фронт.

- Франківськ для мене – четверта поїздка. Мені в такому стані складно, але я все переборюю, – посміхається волонтер.

Зізнається, переїжджати з міста до міста йому допомагають провідники, або працівники вокзалу. Бо пересувається він переважно потягами, автобусами і маршрутками. У кожному місті його супроводжують херсонські друзі – допомагають з проживанням та добратися до місця роботи. У Івано-Франківську це ТЦ «Велес». Харчування, запевняє дядя Гриша, його не цікавить.

- Така в мене робота – в кожному місті працюю тиждень, а четвертий тиждень я витрачаю, аби зібрати все і їхати на схід, – говорить волонтер.

ТЕ, ЩО МЕНЕ НАЗИВАЮТЬ ХОХОЛ І БАНДЕРІВЕЦЬ, ДОДАЄ ЩЕ БІЛЬШЕ СИЛ

Нині під опікою дяді Гриші перебувають 59-та окрема мотопіхотна бригада, Тероборона Херсонщини, 25-та повітрянодесантна Січеславська і 1-ий окремий мотопіхотний батальйон «Волинь». Їх шеврони дядя Гриша показує на рукавах куртки.

- Далеко мені лише до Херсонської бригади, тому я їм передаю допомогу через інших волонтерів. Розумієте, до повномасштабної війни в мене був свій бус. Мені його подарували. Але в окупованому Херсоні прийшли орки і забрали його. Тепер я залишився без транспорту. Але я знайшов вихід – збираю допомогу, дзвоню комбригу, або комбату, або командиру роти, він виділяє мені машину, вона приїжджає, я її вантажу і вона їде на передок, – розповідає дядя Гриша.

Для інших бойових бригад дядя Гриша возить допомогу самотужки.

- В мене немає ніяких груп типу «Притули», «Повернись живим». Так, я зібрав 7 мільйонів, а вони збирають значно більше, але й людей там більше. Мені закордонні волонтери пропонували підтримку. Казали, будуть пересилати на мене гуманітарку, щоб я її розподіляв. Але, щоб це робити, потрібно бодай п’ятеро людей у поміч. А я вже за 10 років волонтерства звик працювати один, – говорить дядя Гриша.

Окрім волонтерства, Григорій Янченко ще встигає підбадьорити військових, які перебувають на лікуванні.

- Я перший раз у клініку Мечникова привіз овочі, фрукти. А головний лікар мене питає: «Навіщо ти це привіз?» Каже, у них всього достатньо для військових, їм потрібна лише моральна підтримка… Просить мене: «Походи по палатах, підтримай бійців, які втратили руку, ногу, аби вони не втрачали надію на життя, не впадали в алкоголь, наркоманію. Щоб вони продовжували жити». Складно все це, – констатує волонтер.

Запитую його, чи не втомився він за ці роки.

- Ні. Втомлюється той, хто нічого не робить. Так, є моменти, що приходить апатія, нічого не хочеться. От приїду з роботи додому, підрахував баланс. Думаю собі: «Ні. Завтра вже не піду на роботу, втомився. А ще завтра понеділок, наче день не дуже вдалий. Не піду». А потім вранці просинаюсь і думаю: а як же ті хлопці, що на фронті? Сніг, дощ, болото, спека – а вони стоять і все переносять під обстрілами. Встаю та йду на роботу, – зізнається волонтер.

Він шуткує, що таку вдачу має через те, що у ньому тече кілька груп крові – українська, бандерівська і хохляцька.

- Коли мені в Херсоні колаборанти, а їх там чимало, казали: «О, бандерівець поїхав!», то я був такий щасливий… Бо «хохол» – це людина від Бога, і те, що мене називають хохол, бандерівець і українець, додає мені ще більше сил… Так, я родом не з Західної України, живу на її Півдні, але коли мені кажуть, що я бандерівець, то я гордий з того, бо так само вважаю, що Україна повинна бути вільна, щаслива і незалежна.

ХЕРСОН – ЦЕ СВЯТО ДУШІ

Насправді дядя Гриша вважає своїм рідним містом Херсон, в якому прожив більше 50 років, але з початком повномасштабної війни, будучи почесним громадянином міста, змушений був його залишити.

- Це було 16 вересня 2022 року. До мене підійшов співробітник російського ФСБ і сказав: «Дєда, ти катаєшся последние дни». Я тоді не надав цьому значення, але товариш, який ішов поряд, порадив зібрати речі вдома і готуватися до виїзду. Сказав, поки буде домовлятись, щоб мене перевезли через Дніпро, я маю пожити в його квартирі. В нього була вільною однокімнатна. Там мене й поселили, коли було темно. В таку ж пору, вранці, виїжджали. Але хтось про це дізнався і в тій квартирі орки зламали двері. Не знаю, чи вони мене шукали, чи щось інше. Але в квартирі все перевернули і, як зазвичай, на килимі нагадили. В моїй квартирі теж перевернули все, – так пригадує дядя Гриша про виїзд зі свого рідного Херсона.

Вже 19 вересня, каже, в темну пору його привезли в річпорт, а звідти на баркасі – в Олешки.

- Там авто під’їхало під самий пірс і мене в нього перекинули. Через 14 блокпостів ми приїхали у Запоріжжя. Із тих 14 постів 4 були дуже суворі. На них з автобусів та авто виганяли всіх людей, перевіряли речі, документи. Але що в мене було? Лише колонка, бо флешку з музикою та українськими піснями я заховав. Матроски теж не було, то й доїхав, – розповідає дядя Гриша.

Відтоді він живе у Запоріжжі. Каже, у рідний Херсон поки не повертається не через щоденні обстріли й бомбардування. А через те, що там з 350 тисяч мешканців залишились менше 50 тисяч, а тому він не зможе збирати великі суми грошей для військових.

- Я вже п’ять разів був у Херсоні за час його звільнення. Коли я туди приїжджаю, це для мене свято душі. Знаєте, під час окупації я підтримував херсонців своїми піснями, настроєм, а коли місто звільнили і я туди повертаюсь, то херсонці мене обіймають, цілують, звучить та ж музика, ті ж пісні. І мене це надихає, переконує, що я на вірному шляху, роблю все правильно, – додає дядя Гриша.

Він запевняє, як тільки окупантів українські військові відгонять на відстань бодай 50-60 км до Криму, люди почнуть повертатись, то й він разом з ними це зробить із задоволенням. Бо ж у Херсоні залишились не лише рідні стіни.

- Мене туди тягне ще й тому, що там похована дружина Тамара, яку я втратив три з половиною роки тому. І це моя головна причина, через яку тягне у Херсон. У мене ж нікого більше не залишилось поряд. У Гостомелі живе рідна сестра, в Одесі – двоюрідна. Діти за кордоном, бо в них багатодітні сім’ї. Коли бомбардували Бучу, Київ, Гостомель, то їх вивезли в Румунію, а потім у Німеччину. Сини там живуть і допомагають збирати кошти серед української діаспори. Я до тої суми додаю те, що сам збираю, і так купуємо автомобілі для військових. До речі, останній був пікап Опель. Його перегнав старший син. Я довантажив ще свою допомогу і так віддали військовим на їхні потреби.

ВІДПОЧИВАЮ, КОЛИ ЇДУ З МІСТА ДО МІСТА І НА СХІД ДО БІЙЦІВ

- А у вас не було думки переїхати за кордон до дітей?

- Ой, це болюча тема. Онуки вже просять, аби хоч на кілька днів побачити дідуся.

- А скільки їх у вас?

- Сім – шість онуків і одна онучка (показує фото у телефоні, – авт.). Діти вже мені оформили паспорт закордонний. Просять, аби хоча б на кілька днів приїхав відпочити. Але, розумієте, я можу відпочити фізично, а розумово це зробити мені важко. Думка про те, що я відпочиваю, а хлопці на передку, не залишає мене. Діти дорікають, що я вже 10 років працюю без вихідних і прохідних, а я ставлю їм у приклад військових, які вже по року-два без ротації і теж без вихідних.

- А як же ви відновлюєте сили?

- Я відпочиваю, коли переїжджаю з міста до міста. І ще коли їду на схід до бійців. Так, деякі мріють про відпочинок у Туреччині, Єгипті, а я хочу побачити Прикарпаття, Закарпаття… У мене ніколи не було такої можливості – відвідати українські міста. А от за останні три місяці я стільки дізнався, що за все життя стільки не знав. Моринці, Канів, Полтава, Дніпропетровськ, Черкаси, Холодний Яр, Дике поле – усе це цікаво, бо ж Україна – туристична мекка. Але тепер найбільше я мрію про перемогу.

- І як гадаєте, коли закінчиться ця клята війна?

- Я вже побував у багатьох містах і бачив наших військових ще у 2014-15 роках. Пам’ятаю ще черги у військкомати, коли люди йшли на війну не за гроші, а щоб звільнити Україну. Тепер дивлюсь – той має бронь, той – довідку, той – болячку, чи ще щось. Я інколи їм кажу: от уявіть, що ви сидите з дружиною на кухні – і заходить окупант. На ваших очах він ґвалтує дружину, вбиває дітей. Що ви будете робити? Скажете йому продовжувати? Ні. Але він буде далі це робити, аж поки його не знищити. В окупованих районах вони (російські військові, – авт.) забрали наших дітей, роздали їх у російські сім’ї. Як там дітей будуть виховувати?... Розумієте, поки окупантів не знищимо, то нічого не буде.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото автора