«Батько наш Волошин». Ті, що творили українську політичну націю

Значна більшість наших співгромадян знає про очільника Карпатської України Августина Волошина на рівні «та щось чув». Воно й не дивно, адже переважно про нього згадують раз на рік – до річниці проголошення Незалежності Карпатської України, яку відзначаємо 15 березня. Чому? Тому що він був Президентом цієї, за висловом одного англійського журналіста, «одноденної держави» (яка, утім, була далеко не одноденною). Створену в березні 1939-го за всіма правилами демократичного світу, зі зборами делегатів та голосуванням, її, на жаль, одразу ж задавили угорці.

А 17 березня – день народження самого Волошина. Цьогоріч виповнюється 150 літ відтоді, як народився священник, педагог, письменник, меценат та політичний діяч.

Чому в колі націонал-патріотів про нього співають пісні, називаючи батьком, а з іншого боку – десятиліттями закидають зраду та втечу після розгрому карпатських січовиків на Красному полі та окупацію Карпатської України Угорщиною? Хто ж він – президент держави, що була проголошена попри всі обставини та протрималася лише коротку мить, ставши в ряд найбільших українських див та трагедій водночас? Про це говоримо з дослідником історії Карпатської України, пластуном Андрієм Ребриком.

У СІМ’Ї ПОСТІЙНО ПРО НЬОГО ГОВОРИЛИ

Андрієві Ребрику пропоную поспілкуватися саме тому, що він не тільки знається на тогочасній історії, а й пластує з 1990-х років. Тобто все свідоме життя перебуває в середовищі, де про Августина Волошина говорять не раз на рік, а постійно, бо його, за замовчуванням, усвідомлюють як людину із сонму «наших великих». Як відомо, «Пласт» – це організація, що дала українцям Степана Бандеру та Романа Шухевича (який, до речі, також мав стосунок до Карпатської України). Волошин не був пластуном, проте був меценатом і доклався до того, що за часи його перебування в політикумі регіону скаутська національно-патріотична організація на Закарпатті досягла небувалих ні до, ні після розмірів та нараховувала десяток тисяч членів (для порівняння, стільки пластунів має вся Україна тепер).

Тож ніхто з пластунів не піддається російській пропаганді щодо Волошина, яка за 60 років накладала на нього різні ярлики: від «зрадника», «втікача» до «неспроможного політика», «моськи» тощо. Жодна людина з національно-патріотичного середовища не говорить про Волошина в такому тоні, акцентує Андрій Ребрик.

Починаємо розмову з того, ким є Августин Волошин для мого візаві.

- Насправді ім’я Волошина завжди крутилося в нашій родині. Ще коли я був малий, батько і мама (Іван та Наталя Ребрики – письменники, їхнє видавництво «Ґражда» спеціалізується на історичній, національно-патріотичній літературі, – ред.) досліджували історію Карпатської України та долі людей, які були причетні до її творення, а також утиски та переслідування Греко-католицької церкви, представником якої був Волошин. Тож із цим іменем я знайомий з початку 1990-х. Батько тоді упорядкував збірку «Моя Карпатська Україно», куди увійшли вірші багатьох поетів та поеток тієї епохи: Івана Ірлявського, Миколая Божука, Василя Ґренджі-Донського, Марійки Підгірянки, Уласа Самчука та Олександра Олеся, які тоді проживали на Закарпатті. Ну й, очевидно, ім’я Волошина теж там було.

Також, оскільки я в юнацтві долучився до «Пласту», ясно, що ми виховувалися на імені Волошина. Для нас відзначення річниці Карпатської України тоді, в 1990-х, мало дуже емоційний характер. Сьогодні, можливо, це більше «для галочки», як кажуть, але тоді ми тільки отримали цей Дух свободи, в національному середовищі було величезне піднесення! Якраз тоді було повернуто на рівні Закарпаття і в ширшому українському середовищі ім’я Августина Волошина як Президента Карпатської України, – говорить Андрій Ребрик.

Уже пізніше, коли сам почав досліджувати тогочасну історію та постаті, які її творили, Андрій Ребрик усвідомив феномен Волошина.

НАЙБІЛЬША МАГІЯ ВОЛОШИНА

До посади прем’єра, а потім і Президента Карпатської України Августин Волошин пройшов складний шлях: від священника, професора, викладача та директора Ужгородської семінарії, через двадцятирічну політичну діяльність, зауважує Ребрик.

- Він як священник перебрав не дуже властиві функції: узяв на себе місію мирського управління. Ти питала, що мене найбільше дивує в ньому? Так ось саме цей феномен: що священник зміг стати на чолі народу і перетворити його на націю. Попри «комплекс меншовартості», який в той час відчувався іще більше, ніж тепер, мадяризацію, чехо-словакізацію, русофільство, ця людина використала свій величезний авторитет інтелектуала, церковного та політичного діяча, щоб об’єднати українців Закарпаття навколо української ідеї та показати, що закарпатці – такі самі українці, як і по той бік Карпат. Фактично із 1919 до 1938 року відбулася шалена трансформація суспільства через вивчення української історії, літератури, мови, становлення театрів, видавництво газет та журналів. В Ужгороді люди дивилися прем’єру «Наталки Полтавки» у постановці театру Садовського, – а де та Полтава? Та 90% тогочасних ужгородців, мабуть, не те що Полтави не бачили, вони й в той бік, за Карпати, ніколи не виїжджали! – зауважує Ребрик.

Він вважає, що на Закарпатті ні до Волошина, ні після нього не було людей із таким кредитом довіри від народу. Водночас це не була харизматична людина, виражений лідер.

- Це був спокійний, скромний, інтелігентний чоловік – можна сказати, типовий священник! От у цьому і є найбільша «магія Волошина»: ця людина поєднала в собі два паралельні «космоси», які важко узагалі поєднати, – церковне життя й політику, – каже Ребрик.

Тому, наголошує Андрій, тут і важить той момент трансформації: священник, який фактично не мав би брати на себе функції політичного управління, бере їх і справляється з цим!

- Але зазначу, що про нього можна говорити як про священника, який водночас виконав і обов’язок перед своєю паствою, бо народ очікував бачити таку людину на чолі Підкарпатської Русі (так називалося Закарпаття у складі Чехословаччини, – ред.). І він виконував функції прем’єр-міністра Підкарпатської Русі, вчився будувати державу тут і зараз – і за дуже короткий час мав в цьому успіх.

Тут доречно згадати про одну з публікацій в чеській газеті «Недєльні Ліст» від листопада 1938 року, де писали: «Людина на свойому місці. Мало маємо людей такої ваги, як о. д-р Волошин. Український нарід Підкарпаття виявив для нього таку любов і таке признання, що назвав його «батьком народу».

- Що ти маєш на увазі, кажучи про успіхи Августина Волошина?

- Очевидно, що це не є завдання для священника – розбудовувати державні інституції. У священника завдання –  розбудовувати Церкву та долучати людей до життя за християнською мораллю. Але Волошин зумів це поєднати. Він будував державу за принципом християнського націоналізму. В одній зі своїх статей Волошин дуже чітко пояснює, що таке бути одночасно християнином та націоналістом. Якщо ми любимо свою державу і робимо все, аби в ній жилося добре, ми і є націоналістами, каже він. Це цілком можна вважати формулою успіху проєкту «Карпатська Україна».

ВДАЛО ПІДІБРАВ КОМАНДУ ТА АКЦЕНТУВАВ НА ОСВІТІ

Найбільше треба розуміти, наголошує Андрій Ребрик, що Закарпаття стало в той час таким великим «баняком з бульйоном», в якому «варилися» багато різних людей, зокрема наддніпрянців та галичан. Власне, ця земля прийняла тодішніх біженців, чи переселенців, які тікали від перших совєтів до демократичної Чехословаччини.

- В умовах, що склались, Августин Волошин зібрав навколо себе кваліфіковану та професійну команду однодумців. Згадаймо хоча б: родина Заклинських – визначні педагоги, Володимир Бірчак можна професор, письменник, керівник «Пласту Закарпаття», родина Клочуряків, Климпушів... Скажемо і про професорів – Леоніда Бачинського (щоправда, чехи його видворили з ЧРС за деякі висловлювання), Володимира Комаринського, Андрія Алиськевича та ін. Головним було завдання в кожному селі та місті розвивати освіту та культуру. І ці люди мали повний кредит довіри на це. Звідки за 20 років міжвоєнного життя на Закарпатті взялася така кількість еліти? Її виховали!

Другий великий успіх Волошина Андрій Ребрик бачить у тому, що він доручив друкувати українською мовою підручники для шкіл, від першого до останнього класу. Із першого класу вивчали загальну українську літературу, математику, біологію, історію тощо. І за десять років закарпатські хлопці вже називали свої пластові курені іменем Івана Богуна в Берегові, іменем Хмельницького в Ужгороді, Драгоманова в Бичкові – саме тому, що вчили про них у школі.

- До того часу українці на Закарпатті не мали аж такої великої можливості вивчати подібне. Бо для закарпатців, які були народжені в Австро-Угорщині, хто такий був гетьман Богдан Хмельницький? Де б вони могли про нього чути – хіба, можливо, в поезіях Тараса Григоровича? Це ми тепер, у незалежній Україні, вчимо про нього на уроках історії чи можемо безперешкодно знаходити інформацію в інтернеті. А тоді закарпатські діти отримали таку можливість завдяки просвітницькій роботі десятків учителів, професорів, і Августина Волошина зокрема, – наголошує Андрій.

МЕЦЕНАТ, ЯКОМУ ДОВІРЯЛИ

Крім цього, веде далі Ребрик, Августин Волошин сам був меценатом. Відомий факт, що власний будинок в Ужгороді вони з дружиною віддали під сиротинець. Жили разом із вихованцями, а ті називали їх «батьком» і «мамою».

- Волошин із дружиною дбали про дітей, забезпечували їх усім – від триразового харчування до одягу та уроків музики. Також він був опікуном пластових куренів, дбав про фінансовий стан пластунів: купував однострої, домовлявся про землю під табірництво, утримував домівки тощо.

Далі, зазначає Андрій, треба було провадити господарку цілого краю, який був цілком дотаційним для Праги. А це була справа нелегка.

В одному з інтерв’ю після свого призначення Волошин говорив, що «після встановлення й закріплення наших границь негайно мусимо провадити планову розбудову нашої господарки. То вимагає великої кількості працівних сил та велику суму грошей. Але наші природні багатства є такі великі, що ми вдержимось та забезпечимо собі рівноправне співробітництво з іншими країнами».

- Головно йшлося про налагодження податкової системи: якщо хочемо вижити, кожен має сплачувати податки. Крім цього, з’явилися і аеропорт в Ужгороді, і дороги та мости через усе Закарпаття. Зазначу, звичайно, що більшість цього всього будувалося завдяки чеським інженерам та спеціалістам. Тому можемо казати, що на кінець 1930-х років уряд Волошина здобув максимум можливого в умовах, що склались.

ЧОМУ ПОРАЗКА КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ НАСПРАВДІ Є ПЕРЕМОГОЮ

- Від успіхів перейдімо до поразок, зокрема головної, як прийнято вважати, – втрати Карпатської України. Поговорімо про основні промахи Августина Волошина та його команди.

- Ти знаєш, це важко назвати промахами, бо навіть те, що вони зуміли в тих умовах проголосити незалежність Карпатської України, – це уже досягнення. Чи розуміли вони, що, найімовірніше, проголошення незалежності не гарантуватиме подальшого життя держави? Цілком. Але люди, уряд і Волошин розуміли, що треба зробити цей чин державотворення. Тому ми маємо цю сторінку в історії нашого народу. До речі, це перша незалежність, зафіксована на відеоплівку. Це важливо, коли маленька частина держави, яка, з погляду Києва, розташована десь далеко, по той бік Карпат, каже: наш герб – тризуб, наш прапор – синьо-жовтий, а гімн – «Ще не вмерла Україна».

Для когось в Києві це може бути само собою зрозумілим, але не для тодішніх закарпатців, які понад тисячу років не мали своєї держави і жили під величезним пресом мадяризації. Проте Августин Волошин з народом Карпатської України цей чин державотворення довів до кінця за всіма юридичними процедурами тодішньої Чехословацької держави: перше читання, дискусії, друге читання, ухвалення загалом. Він не побоявся взяти на себе цю відповідальність. Навіть розуміючи, що вони втратять державу, вони її проголосили. А звинувачувати, що, мовляв, Волошин потім «втік з Хуста і все кинув» – це вестися на радянсько-російські наративи. Так, це була вимушена еміграція, збереження життя і продовження політичної діяльності в екзилі, яка, зрештою, закінчилась арештом і смертю в Москві. А оці всі «закидони» про зраду – це ж типовий почерк російської пропаганди, яка всю свою свідому історію дискредитувала й дискредитує українців і українство.

- Ці звинувачення відомі, еге ж: покинув напризволяще січовиків, віддав наказ іти на смерть цвітові нації, студентам...

- Тут один дуже важливий момент: у Карпатській Січі, фактично щойно проголошеній армії Карпатської України, були не тільки закарпатці, але й галичани та наддніпрянці, які пройшли Першу світову, визвольні змагання, знали, як правильно воювати. Вони були офіцерами і прагнули воювати за свою державу та свободу. Це був їхній свідомий вибір – битися за державу, дати бій угорським окупантам. Як священник, Волошин, може, й не міг віддати наказу йти вбивати та стріляти, бо це суперечило його моральним цінностям. Але як Президент він, звісно, міг сказати: «Хлопці, треба зробити все, щоб оборонити Карпатську Україну». Що ж до ворожої пропаганди – коли людина має таку величезну довіру в народі, боротися з нею можна, тільки дискредитуючи різними способами.

У розумінні росіян таку довіру може мати тільки диктатор, наприклад, Сталін – але не через те, що йому довіряють, а тому що бояться! Чим ми принципово відрізняємося від росіян, від цих зомбі? Тим, що можемо дати і даємо своїм провідникам цю довіру. Як дали тоді Волошину, як дали тепер Валерію Залужному.

СТАЛІН, «СЛОН І МОСЬКА» ТА 60 РОКІВ ВОРОЖОЇ ПРОПАГАНДИ

- Августин Волошин помер у Москві – його арештували в Празі у 1940-х роках, ув’язнили в Лефортово, і тепер немає навіть його могили...

- Волошин, по суті, не вчинив ніякого злочину проти СРСР, тому що не було тоді на тій території ніякого СРСР. Але він становив потенційну можливість подальшої боротьби за незалежність України і загрозу, після приєднання Закарпаття до УРСР, комунізмові. Августин Волошин був визначною постаттю, яка впливала на уми тисяч людей. Тому режим і боявся його. І не тільки його.

Зрештою, немає навіть могили Волошина, лише символічна могила подружжя в Ужгороді. Нема куди прийти, щоб вшанувати пам’ять. І, до речі, це не вперше в історії з визначними українськими провідниками. Система Сталіна це дуже добре розуміла: «Нєт чєлавєка – нєт праблєми». Бо інакше ходили би паломники, носили квіти, пам’ятали і продовжували його справу. От вам проста відповідь на всі закиди російської пропаганди супроти Волошина. 

У кінцевому підсумку Сталін Карпатську Україну дуже вдало використав: ага, ви хотіли бути частиною України в 1939-му? Ось тепер, у 1946-му я вас приймаю. Ура, товаріщі, возз’єднання! І хто возз’єднав народи? Великий батько Сталін! Адже не може якась моська перти проти слона (йдеться про вислів Сталіна на ХVII з’їзді більшовицької партії, де він назвав Карпатську Україну із 700-тисячним населенням «моською, яка хоче приєднати до себе слона», маючи на увазі Радянську Україну, – ред.).

ЩО В НАС СХОЖОГО?

Чи можна порівнювати українців, що боролись за державу тоді, із нами теперішніми? – питаю у співрозмовника. Адже насправді дуже багато схожого. Єдина відмінність, що ми все ще боремось і не втратили державу.

- Так, схожого багато, але зовсім різні умови боротьби. Наприклад, Михайло Колодзінський (начальник Генерального штабу Карпатської Січі, – ред.) і всі молоді люди під його керівництвом, які зголосилися до лав Карпатської Січі, – це ті ж самі добробати, що ми їх мали в 2014 році. Але до повномасштабного російського вторгнення у нас був час створити армію – майже десять років. У них на це було кілька днів. І не було зброї. Нам легко тепер про це судити – але вони тоді зробили той самий вибір, який зробили тисячі людей у лютому 2014 та 2022 років. Єдина різниця сьогодні, що ми відбились від ворога, а вони – ні.

Але ключовий момент, що нас об’єднує, – це їхній і наш свідомий вибір – боротьба, наголошує Андрій.

- Я би тут процитував слова Володимира Кришеника, який у книзі «Його історія» досить чітко сформулював ідею: «Їх тогочасний вибір – ніяк не спонтанний, бо задався попередніми роками свідомого життя. Вшановуючи правдивих наших героїв, не забудьмо, що вели їх до звитяжних вчинків моральні засади й природні чесноти. Діяння героїчного чину, оплакані на гарячій від воєнного полум’я та крові землі, дотепер належно не оспівані нашими поетами, не дісталися нам у принадних фільмах і книжках».

МАЮТЬ БУТИ ФУТБОЛКИ З ПРИНТАМИ ВОЛОШИНА, А НЕ ТІЛЬКИ ІСТОРИЧНІ КНИЖКИ

От про фільми та книжки, тобто популяризацію тогочасних героїв, насамкінець питаю Андрія Ребрика: що ми можемо протиставити традиційній російській пропаганді щодо Волошина та Карпатської України, окрім державного вихідного на Закарпатті 15 березня та загальних фото й мітингів з прапорами на Красному полі?

- Більше говорити про них – про Волошина, про Карпатську Україну. Ми 30 років після проголошення Незалежності не вели жодної агресивної, в позитивному сенсі, політики в цьому руслі – такої, яку в той же час робили Росія та проросійські елементи в Україні. Якби ми з кожної праски говорили про те, що Волошин – наш герой, що він один з тих, хто за двадцять років зробив русофільське та мадярофільське Закарпаття українським, який створив успішний уряд та проголосив незалежну державу, ми би давно мали інакше ставлення до його постаті. Але у наших шкільних підручниках історії ще кілька років тому про нього були надруковані всього два абзаци. Також ми не маємо героїчних фільмів про нього.

Хоча водночас в інтелектуальному середовищі – серед істориків, науковців та дослідників, чи, скажімо, в середовищі «Пласту» – це відомі і досить ґрунтовно досліджені речі. Добре, що науковці на кафедрах пишуть книжки і дослідження. Утім, коли ти хочеш, щоб прості люди знали, хто такий Волошин і що таке Карпатська Україна, про це треба говорити з ними його мовою – простою і доступною, наполягає Ребрик.

- Августин Волошин, як і десятки визначних діячів того часу, не мають замикатися 15 чи 17 березням. Крім усього, він – літератор, письменник, філософ, писав статті й навіть драматичні твори. Це треба оживляти (до речі, цьогоріч театр у Хусті ставить п’єсу до річниці Волошина «Блаженний Августин», – ред.). Також треба маркувати точки на мапі області, дотичні до його постаті, та такі, що пов’язані з історією Карпатської України. Показувати це людям, розповідати, водити екскурсії. Дати їм можливість, так би мовити, побачити та помацати історію власними руками, – зазначає дослідник.

Треба, каже він, також згадати і віддати належне Президенту Вікторові Ющенку, що присвоїв Августинові Волошину звання Героя України та створив меморіал на Красному полі. Але це – тільки маленький крок до осмислення тієї доби та постаті Волошина і сотень інших діячів, того, що й чому вони зробили.

Отже, наголошує Андрій Ребрик, про Волошина і Карпатську Україну треба говорити на всіх рівнях: інтелектуальному, науковому, масовому. Так, це має стати частиною масової культури – як Шевченко чи Бандера у принтах на футболках, графіті на стінах або малюнках Олександра Грехова. Кожен повинен мати своє місце для зустрічі з «батьком Волошиним».

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото з архіву Андрія Ребрика та з відкритих джерел