За 90 років жодного разу не посварилися

У 2021 році представники Книги рекордів України зафіксували досягнення в категорії «Люди»: дві жінки із Чернівців, Віра Хвіюзова та Надія Берегеч, стали найстаршими сестрами-близнючками.

А цьогоріч сестри-рекордсменки відсвяткували своє 90-ліття. Перед застіллям із нагоди такої поважної дати з жінками поспілкувався кореспондент Укрінформу. Скажу одразу: позитивніших співрозмовників годі й шукати.

У МОЛОДОСТІ ПЛУТАЛИ ХЛОПЦІ Й УЧИТЕЛІ

Однією з перших привітала бабусь із поважним ювілеєм їхня онука Олександра. Вона принесла два однакові букети квітів.

- А для чого нам два букети? Потрібно було один дарувати, адже у нас завжди усе спільне і ми все ділимо порівну, – жартує ювілярка Віра Юхимівна.

Вона одразу бере слово під час спілкування із журналістами.

- Мене спочатку питайте. Я буду розказувати, бо я старша на 15 хвилин. Вона мене слухається, – продовжує пані Віра з усмішкою.

Віра Юхимівна Хвіюзова та Надія Юхимівна Берегеч народилися в Донецьку після великого Голодомору. Обидві були маленькими від народження, і лікарі навіть казали батькам, що сестрички можуть не вижити у такі важкі часи. Але малюки росли, набирали вагу і зрештою пішли до школи.

Жінки тепер не дуже охоче згадують важке дитинство, адже встигли побачити і пережити не лише роки війни, а й повоєнний голод. Натомість готові годинами розповідати про свою молодість, коли їх навіть хлопці плутали на вечорницях.

- Нам тоді було десь по 22 роки. Ми почали зустрічатися з двома братами. І одного разу вирішили поекспериментувати: замість мене на побачення з моїм хлопцем пішла сестра. А я пішла на прогулянку із її хлопцем, – каже Віра Юхимівна.

Так вони кілька разів ходили на побачення не зі своєю парою, доки один із братів не запідозрив підміни. Після розмови з Вірою про те, про що вже говорив напередодні з її сестрою, прямо запитав: «Це ти вчора гуляла зі мною чи Надія?». Тоді вони змушені були зізнатися.

Дівчат плутали і вчителі у школі. Надія в дитинстві ліпше знала математику, а Віра більше любила вчити літературу. І бувало, що на математиці замість сестри, яку викликав учитель, відповідала Надія, а на літературі – навпаки.

- Ми раніше однаково одягалися, однакові зачіски носили, тому нас важко було відрізнити одна від одної. Тепер уже інакше – маємо різний одяг, виглядаємо трохи по-різному, – констатують близнючки.

Їхній батько усе життя пропрацював на Донецькому металургійному заводі. І змалечку привчав дівчат до праці. Коли сестрам виповнилося по 15 років, вони почали самі заробляти собі на хліб. Віра 40 років поспіль працювала у фінансовому відділі на цьому ж металургійному заводі. «Молодшу» ж, Надію, яка починала свою трудову діяльність там же, доля закинула на Буковину.

- Мій покійний чоловік родом із Новоселиці. Ми одружилися і жили спочатку в Донецьку. Та одного разу він поїхав у відпустку до мами. І мама почала йому скаржитися, що виростила трьох синів, а на старості сама залишилася. От було би добре, якби ми сюди десь ближче переїхали!.. То він одразу почав шукати житло, вибрав квартиру на обмін на вулиці Університетській, у самому центрі міста. Зателефонував мені і сказав: «Збирай речі, ми переїжджаємо. Тут гарна природа, хороші люди, тобі сподобається в цьому місті». І справді, я жодного разу не пошкодувала, що переїхала з ним до Чернівців, – говорить ювілярка Надія Юхимівна.

ЩОРАНКУ – ЗАРЯДКА, ЩОДНЯ – ПРОГУЛЯНКА

Після переїзду на Буковину жінка працювала в місцевому архіві, а потім на посаді інспектора в обласному РАЦСі.

- Усю область об’їхала з інспекціями. І скільки я змінила місць роботи, скільки разів змінювали житло – нам завжди лише хороші люди траплялися у житті, – пригадує Надія Юхимівна.

- Значить, ми добрі, тому і люди добрі зустрічаються, – додає її сестра.

Жінки кажуть, що завжди відчували спорідненість одна з одною. Через пів року після весілля Надії заміж вийшла і Віра. А коли у Надії народилася донечка, через 9 місяців мамою стала і її сестра. Ще через сім років у Віри народилася друга дитина, а за сім місяців малюк з’явився і в Надії. Обидві мають по двоє дітей і по двоє онучок, а також правнуків – обом по десять років.

- Ми майже в усьому однакові. Як тільки я хочу щось сказати, одразу і вона це саме каже. Або я іду до кімнати щось взяти – і вже зустрічаю там Віру, яка те саме бере, – говорить Надія.

- І піклуємося одна про одну дуже. Як тільки увімкнеться світло у кімнаті Наді, я також одразу прокидаюся, іду до неї. Чи нічого, бува, не сталося, може, водички треба, може, якусь таблетку дати, – зауважує Віра.

Сестри-близнючки більше ніж 40 років прожили майже у протилежних частинах України. Але намагалися щороку навідуватися одна до одної в гості.

- Ми кожного року бачилися. Інколи я поїду до Віри у Донецьк, а іншого разу – вона до мене в гості. Нерідко брали путівки в однакові місця – відпочивали у Криму, у Бердянську, у Трускавці, у Болгарію їздили. Оскільки часто на відпочинок їхали разом, то і літні речі купували однакові. Багато чого і тепер ще носимо, – говорить Надія.

Сестри кажуть, що за життя часто переживали однакові недуги: щойно одна чимось захворіє – через деякий час зідзвонювалися і виявляли, що й друга захворіла також.

У 2014 році, коли почалася війна на Донбасі, Надія Берегеч, яка тоді уже овдовіла, запросила сестру із чоловіком переїхати до Чернівців. П’ять років тому помер і чоловік Віри, тож сестри залишилися удвох в одній квартирі. Запевняють, що за всі роки життя жодного разу не сварилися.

- Так нам добре тепер удвох, ви не можете навіть уявити. І весело. У молодості, звичайно, також було добре, коли були чоловіки, діти. Ми допомагали одна одній. Жодного разу не посварилися – ні з сусідами, ні на роботі. Завжди спокійно і добре жили з усіма, і тепер нам також дуже добре удвох. Усе разом вирішуємо – вона посуд миє, я витираю. А наступного тижня міняємося ролями. І кожного вечора складаємо план справ на наступний день, бо пам’ять уже не та, – ділиться Віра Юхимівна.

Незважаючи на свої 90 років, Віра і Надія мають бадьорий і життєрадісний вигляд. Кажуть, що кожен ранок починають із зарядки.

- Спочатку лежачи виконуємо різні вправи, потім сидячи, а далі робимо зарядку стоячи і займаємося на тренажерах. Стараємося кожного дня рухатися містом – ходимо на ринок, у магазини, аптеку, інколи до бювету по воду, – ділиться секретом гарного настрою Надія Юхимівна.

Сестри рідко розлучаються. Якщо в магазині або на ринку з’являється лише одна з них, знайомі продавці чи сусіди починають розпитувати: «А що сталося? Де сестра?» Тож стараються всюди ходити разом.

ЧЕКАЮТЬ НА ПЕРЕМОГУ УКРАЇНИ, ЩОБ ВІДВІДАТИ РІДНИЙ ДОНЕЦЬК

Сестри мають також спільне захоплення – збирання лікувальних трав і квітів. Вони їх засушують, дрібнять, а потім варять чай. А ще допомагають дітям поратися на дачі.

- У мене є чимало книг про лікувальні трави. Ми знаємо, коли які трави потрібно збирати. Наприклад, першим у травні починає цвісти глід. Його потрібно не один раз збирати, потім сушити. А всього є більше 20 різних видів лікувальних трав і квітів, які ми збираємо, – каже сестра Надія.

Серед секретів свого довголіття сестри називають і відсутність шкідливих звичок. Кажуть, що батько ніколи не курив і не вживав алкоголю, так само їхні чоловіки не пили й не курили. І вони так намагаються жити – можуть випити трішки вина лише у великі свята. Натомість кожного ранку п’ють воду і харчуються завжди в той самий час, тричі на день.

А минулого року онучки Віри і Надії зробили своїм бабусям подарунок – відвезли на відпочинок у Буковель. Там старенькі вперше у житті каталися на гірському підйомнику.

На день народження до жінок-рекордсменок зійшлася велика родина – донька, онуки, правнуки, інші родичі і друзі. За словами сестер, вони мріють разом зустріти 100-річний ювілей. А ще хочуть побачити перемогу України, щоб відвідати рідний Донецьк.

- Раніше у нашій родині не було близнят чи двійнят. А позаминулого року в племінника народилися двійнята: наші онучка й онук. Та через нинішню війну ми досі не можемо їх побачити. Адже родина племінника залишилася проживати в окупованому Донецьку. Дуже скучаємо за рідним містом. Там поховані наші батьки, старший брат і сестра. А ми тримаємося. Куди б ми не йшли, завжди удвох, за ручку. Коли одна почне падати, друга її підтримає, – додає Віра.

Віталій Олійник, Чернівці
Фото автора