Металург. Депутат. Воїн. Фермер
Корінний мешканець міста Алчевська на Луганщині Юрій Кушнір уже в травні 2014-го став добровольцем знаменитого батальйону «Айдар». На війні він познайомився із майбутньою дружиною Світланою, яка пішла воювати пліч-о-пліч із ним. Певний час родині Кушнірів вдалося пожити мирним життям, а після повномасштабного вторгнення вони знову пішли на фронт.
ЗІРВАЛИ ТРИКОЛОР НАД АЛЧЕВСЬКОЮ МІСЬКРАДОЮ
Після захоплення Луганської облдержадміністрації 29 квітня 2014 року майже у всіх промислових містах області над будівлями міськрад було піднято «триколори» так званої ЛНР. Зокрема, над Алчевською міською радою. І тільки в Алчевську – місті металургів і коксохіміків – знайшлись троє сміливців, які зірвали ворожий прапор і повернули на законне місце український стяг. Одним із них був Юрій Кушнір. Він народився й виріс в Алчевську й довго працював у самому його «серці» – на металургійному комбінаті. Очолював профспілковий комітет товстолистового цеху до 2012 року.
- До мене зверталось багато підприємців. Я їх захищав, захищав – і дозахищався, – згадує Юрій Вікторович – Викликав мене голова профспілки комбінату і сказав: «Ты тут уже не работаешь». – А чого так? – «Ну, ты неправильно ведешь политику партии. Партии регионов». Я порвав і кинув йому партійний квиток. Сказав, що в мене з ними не може бути одного шляху. «І щоб мені за 15 хвилин віддали трудову!». Звільнився «за згодою сторін». Зрозумів, що мене там просто затопчуть, – ділиться пан Юрій.
Він обійняв посаду на одному з приватних підприємств. От тільки життя зробило крутий розворот. Місто та половину області захопили «сепаратисти», за якими, майже не ховаючись, стояли російські спецслужби.
- 4 травня Юрій Асєєв (журналіст, який писав під псевдо Гуков, – ред.) і «свободівець» Микола Лисенко запропонували: «Ти ж депутат… Давай прапор знімемо!» – «Давай», – продовжує він розповідь.
Коли трійця відчайдухів прийшла до міськради, побачили 15–20 «еленерівців». Покликали на допомогу «афганців», – дехто з них, як зазначає пан Юрій, мав проукраїнські погляди. Прийшли три-чотири чоловіки – і охоронці не наважились стати їм на заваді.
- Ми спокійно піднялись на п’ятий поверх, на дах, зірвали той флаг, почепили український прапор. Я зняв відео, його опублікували… Хлопці виїхали з Алчевська 5 травня по своїх каналах. 6 травня СБУ вивезла мене в Старобільськ, вони мене там зустріли. І ми утрьох пішли воювати. Спочатку в 24-й окремий батальйон тероборони, який за кілька днів переформували в 24-й окремий штурмовий, – каже Юрій Вікторович.
Спершу чоловіки перебували в с. Нянчиному тодішнього Білокуракінського району, що на кордоні з Росією. Там дислокувалась військова частина, а добровольці базувались у лісі. У військовій частині отримали зброю. А через деякий час чоловіки виїхали в пункт постійної дислокації в с. Половинкине під Старобільськом. Там Юрій Кушнір познайомився з майбутньою дружиною – Світланою. Він запропонував жінці служити разом із ним, і вона погодилась.
- У Половинкиному оселилися в будинку її бабусі. Там землі було вдосталь – пів гектара, і ми почали працювати, – додає Кушнір.
ПОЛУНИЦЯ ВІД АЙДАРІВЦЯ
Як справжній боєць, пан Юрій майже нічого не розповідає про свої подвиги. Під час розмови згадав лише про контузію в 2015-му. Свій позивний – «Старшина» – він отримав після того, як зварив для товаришів по службі борщ. Тоді в «Айдарі» побут ще не був налагоджений, а для солдата правильне харчування важить дуже багато – на сухпайку багато не повоюєш.
Інша річ, коли мова про сільськогосподарські звитяги, – цим він ділиться із задоволенням.
- Коли я повернувся в Половинкине з першої воєнної кампанії, грошей для початку справи майже не було. Одна людина порадила звернутися до організації USAID. Я знайшов організацію, написав бізнес-план. Розписав усе, розрахував. Їм сподобалось, я переміг у конкурсі та отримав грант. Мені виділили трактор, фрезу, ємність, причеп, мотопомпу, ще дещо. Часто до мене й американці приїздили, полуницю куштували. Багато смішних історій було. Якось приїжджав актор Рон Хантер. Спробував полуницю. «Так, містер Юрій, в Америці ви були б мільйонером. У нас такої полуниці немає, від слова «зовсім». Така смачна, така запашна», – казав. Так я їм наклав тієї полуниці з нашим логотипом. А що було найсмішнішим… Гуси в нас були, тримали для себе. І він питає: «Що ви з ними робите? Збираєте, потім везете на фабрику, там їх переробляють?» – «Так, так», – хапаю гусака, сокиру – і до колоди. Він як закричить: «No! No!». Як схопив того гусака, селфі з ним робить… А я нічого з тим гусаком не збирався робити – просто хотів показати, яка в нас… «фабрика», – ділиться співрозмовник.
НАВАЛА
- Із 24 лютого 2022 року дружина, я і всі знову пішли воювати. На Старобільщині ж було багато айдарівців, бо там була самооборона, із якої всі пішли служити в до батальйону. 24–25 лютого ми виїхали двома групами. Одна поїхала до Києва до колишнього командира роти в «Айдарі» Саїда, а друга група – до Дніпра, де формувалась тероборона. Їх одразу прийняли, хто не мав зброї – отримав. Починав служити головним сержантом роти. Утім, у теробороні недовго прослужив – перевівся водієм на евакуаційну машину.
- Проукраїнські погляди у вас заклали в дитинстві?
- Ні. Я був швидше людиною, яка поважає закони. Держава в нас – Україна, і ми повинні жити за її законами. Звичайно, я й мову підтримував – згідно із законом. Не подобається – пиши, страйкуй, але за законом. Отак мене записали до проукраїнських, хоч я тоді ще й не розмовляв українською. В Алчевську я підтримував людей, які приходили на сесії міської ради, аби висловити нашу, українську позицію. І як голова Алчевської спілки підприємців підтримував те, що вони казали.
- Але ж потім ви повели себе, як справжній українець. От у Луганську ніхто ворожі прапори не скидав.
- Це так. Ми тоді приїздили до Луганська, автобуси винаймали, заправляли пальним, грошима допомагали. Багато хто цим займався... Я був, коли захоплювали обласну раду. Дивився, як свідок, фільмував усе. Це в березні було. Деталей не пам’ятаю, вибачте, але контузія дається взнаки.
- Ви коли контузію отримали?
- У 2015 році.
- А прослужили в «Айдарі» до 2019-го?
- Так. Дружина – до 2017-го. А з 2022-го вона знову воює. Їжджу до неї, вона приїжджає… Тобто все нормально. У неї багато пропозицій, як у гарного спеціаліста.
НОВИЙ ПОЛТАВСЬКИЙ ФЕРМЕР
- Як ви закорінилися на Полтавщині?
- Ви знаєте, усіх, кому вже було 60+, викликали й сказали: «Так, шановні. Вам уже час звільнятись». І почали звільняти. Я й контракт підписав з комбатом і комбригом, але під час евакуації у дуже неприємні ситуації потрапив. Після цього сказав дружині: «Свєто, ну, вб’ють мене. І куди ти повернешся? Ні хати, ні кола, ні двора. У мене є законний спосіб звільнитись, до того ж ВЛК не пройшов». І я звільнився, щоб організувати наше гніздечко. По країні шукали багато хат… На Старобільщині уже ж був бізнес, був досвід – що робити, як торгувати, які технології використовувати. Усе це стало в пригоді.
Бачили багато хат, які можна було купити, але без землі. Три сотки, шість… І що б ми там робили? У мене ще вистачає енергії, треба чимось займатись. Тому знайшли хату, біля якої – пів гектара землі. Плюс у сусіда стільки ж. Узяв в оренду його ділянку, вже обробив її.
- А які у вас стосунки з місцевими?
- Я багато спілкуюсь зі старостою. Вони нас підтримують морально, ми їм допомагаємо. У нас вантажний мікроавтобус – те привезти, те зробити… Питаю: «Як у вас із трудовими резервами?» Каже: «Дуже погано». Я цікавився, можливо, хтось хоче роботу на весняний, літній, осінній період. Приходили люди, ми їх позаписували. Ще зарано, але братиму їх офіційно. Не тільки тому, що цього вимагає законодавство, а ще й за умовами гранту.
На новому місці довелось починати не з полуниці, адже вона за перший рік не дасть бажаного врожаю. Вирішили для початку зробити розсадник з опалюванням, щоб отримати свою розсаду. Також треба було створити умови, щоб можна було жити в хаті. Займався освітленням, каналізацією тощо, а паралельно готувався запускати бізнес.
Приїхали з Луганщини мої тесть із тещею. Вони – члени сімейного фермерського господарства. Побудували тепличку, але тепер вирощуємо овочі – капусту, багато сортів томатів. Хочемо подивитись, який сорт кращий: рожевий, червоний, «сливка» чи великий – на сік… Треба вивчити ринок, а потім будувати велику теплицю.
- Знаю, що ви – фермер нової формації.
- У нас – сучасні технології, нові сорти. Максимально автоматизуємо процеси. Коли люди кажуть: «Мій дід так робив, батько робив і я буду робити», – для нас це неприйнятно. Я багато їздив Україною, вивчав досвід у різних галузях. На Старобільщині полуницею майже ніхто не займався, тож конкурентів у нас не було. А тут уже є конкуренція, якість має бути найвищою.
Неподалік села є такий собі екоклуб: ставок, готель, чудове місце для відпочинку. Познайомився з власником: «Ви ж годуєте людей?» – «Годуємо». – «Де купуєте продукти? Ви можете приїхати прямо на грядку. Побачите технологію, чим ми грядки обробляємо, як обробляємо. У нас – найкраща продукція». Є ще багато таких думок. На трасі магазин стоїть, там по 10–15 далекобійників завжди. Кажу господарю: «Богдане, у мене найякісніша продукція, чому б їм не купувати?». Відповідає: «Так добре, візьму на реалізацію. Дозволю тобі поставити тут свою точку, торгуй. Може, ти ще щось запропонуєш».
Тобто знаходимо шляхи, які максимально дають віддачу. Експериментуємо, винаходимо щось. Наприклад, тесть із тещею постійно бігали до теплиці. Я встановив усі датчики – температури, вологості... Поїхав до Полтави, у телефоні перевірив показники. Усе на контролі, у радянський час не було нічого подібного.
* * *
У селі, де проживає сьогодні алчевець, – близько трьох сотень мешканців, і серед них як мінімум – два його земляки.
- Є переселенець з Луганська, займається копченням м’яса. Ще є Сашко, колишній далекобійник, ще в 2015-му переїхав. Займається картоплею, допомагаємо один одному. Ще не з усіма познайомився, але до того йде. Ми повинні якось згуртуватись.
А ще поруч є внутрішньо переміщені особи з Донеччини і теж не пасуть задніх. А головне – платять податки до місцевої скарбниці.
Михайло Бублик
Фото: Юрій Кушнір
