Знайте міру!
Елемент культурної спадщини традиційне свято “Міра” побутує в гірській Ясінянській громаді на Рахівщині – закарпатській Гуцульщині. В інших регіонах краю, де також вівчарство є традицією – на Хустщині, Тячівщині – обряд відомий під назвою “мішання”. Обидва слова вказують на процес обліку, який проходять вівці перед потраплянням у загальну отару.
У день, коли ватаг (головний вівчар) призначає міру, господарі ведуть своїх овець в обумовлене місце в селі. Там усіх тварин змішують в отару, яку на все літо поженуть на полонину. Але перед цим господарі доять своїх овець, а ватаг та його вівчарі міряють спеціальною мірою кількість молока. Це потрібно для того, аби знати, скільки згодом цьому ґаздові ватаг має віддати сиру та вурди з полонини.
Також під час міри ватаг визначає для кожного господаря день (чи кілька днів – якщо овець понад десяток), коли той прийде на полонину за сиром від своїх овець.
Утім, поза господарськими моментами міра – це справжнє свято для місцевих, а останніми роками – й немісцевих. Якщо ясінянці приходять у вишитих сорочках та строях, ще й вівцям одягають стрічки та віночки, то туристи на міру йдуть з фотокамерами. Бо ж де іще таке побачиш? Саме тому традиції потрібна охорона, аби вона зберігалася й надалі.
Найцікавіше про ясінянську міру – у розвідці Укрінформу.
В ЯСІНЯХ Є ТРИ МІРИ, ЗАГАЛОМ ПО ГРОМАДІ – ДО ДЕСЯТИ
- Традиційне свято «Міра» у нас в Ясінях відбувається завжди у травні, – розповідає спеціалістка відділу економічного розвитку та туризму Ясінянської громади Галина Климпуш (саме вона готувала заявку на подання ясінянської міри в перелік елементів національної нематеріальної культурної спадщини). – Це масовий захід, коли ґазди, які мають овець, віддають їх вівчарям, ті збирають отару та й ведуть її на полонину, де випасатимуть аж до осені.
Дату міри визначає головний ватаг. Якщо у селі сформовано кілька отар, то й мір може бути кілька, вони відбуватимуться у різні дні й у різних місцях – коли ватагові паруватиме (підходитиме, – діал.).
Зараз, каже Галина Климпуш, в Ясінях відбувається три міри, а загалом по громаді, куди входять чотири села, – до десяти.
З її слів, ареалом сучасного побутування традиції є окремі райони Закарпатської, Івано-Франківської та Чернівецької областей. Її носіями на Закарпатті сьогодні є чоловіки й жінки 40-65 років, які мешкають в населених пунктах Ясінянської громади: власне в селищі Ясіня та селах Лазещина, Чорна Тиса й Кваси.
ЗАКВІТЧАНІ ВІВЦІ СТІКАЮТЬСЯ В ОТАРУ
Як розповідає Галина Климпуш, в день міри кожен ґазда зранку прикрашає овець барвінком та квітами та жене їх в обумовлене ватагом місце.
- Процес вигону на полонину проводиться шляхом залучення овець від кожного будинку. Виглядає це так, що з кожного двора, вулиці до отари стікаються вівці. Поки їх женуть на міру, вулиці повняться дзеленчанням тронок та овечим співом. Від двора до двора, від вулиці до вулиці отара більшає. Далі вже на визначеному місці міри кожен власник сам доїть своїх овець. Є звичай класти при цьому на дно відра пір’я часнику та кропиву. Після доїння всі проходять до стаї (стайні, – діал.), де проціджують молоко через сито – лапшан, на яке кладуть гілки ялини. Далі починається найголовніше: вимірювання молока. Для цього користуються спеціальним посудом – «коновчиною» (має 1,5 л) та «купчиною» (1,87 мл). Відповідно, одна купчина становить 1/8 частину коновчини. Якщо із однієї вівці надоїли повну коновчину молока, то це означає, що за сезон від неї отримають п’ять 15-літрових відер молока, з якого на полонині виготовлять сир та вурду.
Далі, розповідає Галина Климпуш, результати вимірювання фіксують в спеціальному зошиті. Також в процесі погоджують, коли власник буде брати «рьид», тобто приходити за своїм сиром та вурдою. Ватаг призначає ґаздові день, коли той має прибути на полонину і там допомагати вівчарям поратися коло овець, доїти, робити сир, готувати їжу. Тут є нюанс: чим більше овець у господаря, тим більший термін треба йому відбути на полонині з вівчарями. Тож це можуть бути один-два дні, а може й до тижня.
Цікаво також, що якщо вихід заплановано до свята Івана Купала, то з одного відра молока власник отримає 2,5 кг сиру та 0,5 кг вурди. Якщо після Івана Купала з 1 відра – 3 кг сиру та 0,5 кг вурди.
Коли все необхідне виміряно й записано в зошит, далі на мірі відбуваються організаційні обговорення – наприклад, можуть визначати вартість за літування однієї вівці в отарі, потреби в ремонті стайні або кошари тощо.
Ну а вже після цього, каже Галина Климпуш, починаються частування: кожен ґазда ходить довкола та пригощає всіх наперед наготованими наїдками й напоями, грають музики, лунають коломийки. А вівчарі протягом цього часу готують перший сир з надоєного молока і пригощають всіх присутніх.
- Особливим моментом у заході є посвячення овець – для цього на міру запрошують священника. Він дає благословення на мирне літування, – каже Галина Климпуш.
Ну а завершується міра вигоном овець на пашу – це відбувається урочисто під звуки трембіти. Священник при цьому кропить овець свяченою водою.
ГУЦУЛ З ВІВЦІ ХАРЧУЄТЬСЯ, У ВІВЦЮ ВДЯГАЄТЬСЯ
Напозір, коли вперше прочитаєш про міру, то складеться враження, що це насамперед про облік овець та молока. Утім, якщо придивитеся, з яким пієтетом проводять обряд – переконаєтесь, що все набагато складніше. Недарма ж кажуть, що у гуцулів та верховинців увесь світ крутиться навколо вівці!
Це й справді так, адже до переходу в посттрадиційне суспільство горяни "з вівці харчувалися та у вівцю одягалися". Вівця давала молоко, м'ясо й вовну. Навіть у великодній кошик на Гуцульщині прийнято класти печеного баранчика, бо тут, у горах символ Сина Божого – теж вівця.
Вівчар завжди був і є поважною людиною у громаді. Чоловік, який пів року живе з вівцями на полонині, мусить бути мудрим, спокійним та розважливим. Адже якщо це не любити – не вибудеш з тими вівцями на полонині при щоденній праці і недосипі: вівчарі сплять 4-5 годин на добу, бо до 12-ї ночі ще працюють з надоєним з вечора молоком, а о 4 ранку вже встають доїти вранішнє й далі женуть отару пастися. Саме тому вівчарі – це герої пісень, живописних полотен, романів.
- Тому міра й те, що вона внесена до переліку національних елементів нематеріальної спадщини, це про збереження традиції. Це те, що в сучасному світі дозволяє гуцулам залишатися гуцулами – такими, як були наші діти й прадіди, – зазначає фахівчиня.
До “ковідних” часів та повномасштабної війни на Закарпатті проводили кілька вівчарських фестивалів. Найвідоміші – це “Берлибашський банош” у травні в Костилівці на Рахівщині та “Гуцульська бриндзя” в Рахові у серпні.
ЄВРОПЕЙСЬКІ ГРАНТИ НА УКРАЇНСЬКІ ВІВЦІ
Утім, не тільки традиції підтримує охорона національної спадщини. Це й про розвиток – адже останні десятиліття вівчарство на Гуцульщині та й Верховині занепадає, мало чоловіків хочуть займатися цією справою та плекати вівці. Небагато чоловіків хочуть провести пів року на полонині без інтернету та соцмереж, поміж дерев та хмар, працювати з вівцями, мокнути з ними під дощами, захищати від вовків. Набагато легше поїхати на заробітки за кордон.
Цікавлюся, хто зараз тримає овець у селі – переважно заможні люди чи бідні?
- Середняки, люди із середнім достатком. Багаті все більше відходять від цього з кожним роком.
Утім, за словами Галини Климпуш, останніми роками в Ясінянській громаді поголів’я овець збільшується.
- Наша громада має близько 5 тисяч овечого поголів’я, тому вівчарство у нас – серед пріоритетів соціально-економічного розвитку. Наразі в середньому жителі Ясінянської громади тримають по 5 овець, рідше – десяток та більше. Ми активно співпрацюємо із міжнародними організаціями (Usaid-Агро, Usaid-Говерла, а також ФАО – Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН) та реалізовуємо грантові проєкти на підтримку та розвиток вівчарства. Наприклад, у рамках проєкту «Відродження вівчарства в Карпатському регіоні» створено Центр розвитку вівчарства.
Також, каже Климпуш, завдяки проєкту Міжнародної організації з міграції «Розвиток МСП: економічна інтеграція внутрішньо переміщених осіб та відновлення бізнесу» закуплено обладнання для фермерського господарства: сонячні батареї, електропастухи, машинки для стрижки вовни тощо. А за співпраці з ФАО закуповували корми для овець.
Наразі в громаді є амбітні плани до 2027 року побудувати базову мережу родинних вівчарських господарств, відкрити пункти для збуту м’яса та вовни і збільшити поголів’я овець.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Сергія Гудака та Закарпатського обласного організаційно-методичного центру культури
* * *
Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.
Цьогоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 р., до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. З того часу до них додалися притаманні різним куточкам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань... Наразі Національний перелік налічує понад 90 пунктів і постійно поповнюється. Так, у 2023 р. до переліку було додано 31 елемент, і ще чотири – за перші два місяці 2024-го. Частину цих об'єктів Україна подала на включення до списків ЮНЕСКО.
Збереження культурної спадщини є особливо важливим під час війни, коли території її поширення подекуди окуповані російськими військами, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.
