Волонтерка: У Нью-Йорку в мене була депресія, і в лютому 2022-го я приїхала в Одесу
Одеса – оспіване в піснях місто, зігріте теплим сонцем та омите морем. Його мешканці відомі на весь світ своїми почуттям гумору й винахідливістю. Енергія цього міста – шалена. Тут поєдналися епохи: за сучасними багатоповерхівками – напівруйновані будиночки. Навпроти дорогих готелів на узбережжі з пірса рибалить тьотя Соня, яка вже пообіді продає вилов на Привозі. Біля будинків-пам’яток архітектури, що належать до охоронної зони ЮНЕСКО, треба ходити обережно, бо фрагменти фасадів осипаються вже впродовж багатьох років. На старих балконах з ліпниною одесити встановлюють пляжні парасольки та засмагають. На Молдаванці можна почути ту саму «одеську мову», яка є в романах Ільфа і Петрова та Бабеля. Водночас місто змінюється через війну. Тож пропонуємо разом із кореспондентами Укрінформу пройтися вулицями «Мами» і дізнатися, як Одеса проживає третє воєнне літо.
НАЙПОПУЛЯРНІШІ ЕКСКУРСІЇ – «ОДЕСЬКІ ДВОРИКИ» ТА «КРИМІНАЛЬНА ОДЕСА»
У багатьох людей Одеса асоціюється з Приморським бульваром. Широка простора вулиця тоне в зелені каштанів, з неї відкривається чудовий краєвид на море. Приморський завжди був одним із «мастхевів» у туристів: у вихідні й у будні тут яблуку ніде було впасти. На бульварі проводили ярмарки, пропонували сфотографуватися з мавпами та продавали банки з написом «Одеське повітря». Словом, гостей міста «розкручували на гроші», як могли. Любителів спокійнішого відпочинку приваблювали Стамбульський та Грецький парки, що нижче від Приморського.
Від початку війни парки закрили для відвідування через близькість до моря та порту, а на бульварі встановили танк і протитанкові їжаки. Здавалося, життя з цих місць зникло. Перегородили й центральну вулицю міста – Дерибасівську. Пам’ятник дюку де Рішельє – перший в Одесі, який встановили у 1828 році, – захистили від імовірних обстрілів мішками з піском. На початку повномасштабного вторгнення одесити з болем дивилися на ці конструкції, адже не розуміли, чого чекати, боялися втратити рідне місто.
Тепер і Приморський, і парки – відкриті, проте людей тут – не так багато, як у довоєнні роки. Ось біля пам’ятника-фонтана Пушкіну зібралася молодь. Хлопці «припаркували» скейти, на яких щойно стрибали з парапетів, та вмиваються прохолодною водою. Тим часом до нас підходить чоловік та запрошує відвідати «єдину в Україні» виставку змій. Каже, що там побачимо справжніх кобр і навіть можемо зайти вдвох на один квиток. До речі, ця виставка діє в Одеському палаці моряків уже років 20. Тільки сам будинок – пам’ятка архітектури початку ХІХ століття – з роками виглядає все гірше. Біля пам’ятника дюку, що за п’ять метрів від виставки змій, можна побачити виставку кроликів. За гроші пухнастиків дозволять погладити, потримати на руках та сфотографуватися. «Такси» за таке задоволення місцеві підприємці не встановлюють, на вольєрах з тваринами висить напис «допоможіть на корм». Мовчки співчуваємо тваринам, – на вулиці невимовна спека.
«Синіє море над бульваром, каштан над містом розквіта…», – лунає за нашими спинами дзвінкий жіночий голос.
Це екскурсовод Тетяна співом привертає увагу перехожих та запрошує на екскурсії містом. Виявляється, що спів для жінки – не просто хобі, адже Тетяна – організаторка та співачка театру одеської пісні «Фанконі». Вона каже, що цьогоріч в Одесі туристів значно менше, аніж у два минулі воєнні роки.
- У перший рік війни було багато людей. Ми постійно проводили екскурсії. Минулого літа також були охочі. Цей рік кардинально відрізняється від попередніх за кількістю туристів. Але є люди з Києва, Дніпра, Запоріжжя, Херсона, є й одесити. Двогодинна екскурсія автомобілем коштує 500 грн, – не кожен може собі дозволити. Але ми інколи і знижку можемо зробити, – трішечки, щоб приємно було. Адже ми в Одесі! – розказує вона.
За словами екскурсовода, найпопулярніші екскурсії нині – «Одеські дворики» та «Кримінальна Одеса», також замовляють «Єврейську Одесу», «Масонську Одесу».
- Одеса – як багатогранний діамант, її можна вивчати все життя, – каже Тетяна.
Додає, що люди старшого віку втомлені війною, а молодь все ж знаходить у своєму житті місце для веселощів.
- Щовечора на Потьомкінських сходах молодь співає, танцює, є заводій-барабанник. Мені подобається, що вони розвиваються в позитивній енергії. Чи доцільно це? Вважаю, що так, якщо такі заходи об’єднують, – каже Тетяна.
ЗА ПІСНЮ «АХ, ОДЕССА» МОВОЮ ОРИГІНАЛУ РОБИЛИ ЗАУВАЖЕННЯ
Прогулюючись Одесою, неможливо не пройтися Дирибасівською та Міським садом. Туди й рушаємо. Біля входу до саду нашу увагу привертає вуличний музика, який награє мелодію пісні «Прогулянки Одесою». Її у 1989 році написав відомий одеський рок-музикант Ігор Ганькевич, і тепер пісня – неофіційний гімн міста.
Підходимо до вуличного співака, знайомимось, – його звати Сергій.
- Наше вам «здрасьтє з кісточкою». Тепер війна, туристів немає, – минулого року разів у п´ять більше було… Я переніс важку операцію, мене до війська не візьмуть, тому граю тут, тішу людей, та й сам відволікаюся від негативу, – розповідає чоловік.
За словами музиканта, його репертуар за останні два з половиною роки змінився – він частіше виконує мелодії без слів. Каже, за виконання пісні «Ах, Одесса» мовою оригіналу йому робили зауваження.
За фахом Сергій – артист цирку, клоун. До війни працював в Одеському цирку, а увечері грав на гітарі в ресторанах. Тепер, каже, попиту на живу музику немає.
- Від початку війни цирки позакривалися, все зупинилося. Виживаємо, відверто кажучи, – гірко усміхається чоловік.
Проте залишати Одесу артист не планує.
- Є можливість поїхати за кордон, але ні. Мені добре тут, у рідному місті. А далі – як бог дасть. Одесити – особливі люди. Я багато поїздив світом, бачив чимало країн та міст, але це – Одеса-мама, а маму не залишають, вона – одна. Якщо гірко на душі, береш килимок, йдеш на пляж, посидиш, помедитуєш, поплаваєш, – ось ліки проти всіх душевних хвороб, – каже він.
Поспілкувавшись з музикантом, йдемо далі гуляти Дерибасівською. В обідній час людей тут небагато. Спеку ледь витримують коні, з господарями яких через експлуатацію тварин «воює» міська влада. Тут також можна зустріти вуличних фотографів – пропонують світлини з голубами. Вечорами на центральну вулицю міста виносять й інші атрибути для «збивання» грошей з туристів, приміром, «одеські» сувеніри з «Аліекспресу». Де-не-де стоять порожні екскурсійні автобуси, гіди жваво, але, схоже, безрезультатно запрошують людей.
«КНИЖКА» ТЕЖ ЖИВЕ
Далі ми вирішили випити каву на одеський «Книжці». Це ринок на проспекті Героїв України (колишній Олександрівський), який існує з часів розпаду СРСР. Тоді «Книжка» ще була на кінцевій дев’ятого тролейбуса на Грецькій площі, на проспект вона переїхала в 2005-му. Тут можна придбати все: підручники та інші книги (за це ринок і отримав своє ім’я), пральні та мийні засоби, імпортні смаколики тощо. На «Книжці» можна обміняти валюту за «вигідним» курсом і просто випити каву. В Одесі жартують: якщо тобі самотньо, зайди на «Книжку», тут ти неодмінно когось зустрінеш. Від початку війни «Книжка» стала осередком для зустрічей, тут одесити згуртовувалися, підтримували одне одного. Щовихідних з березня 2022 року на балконі будинку напроти ринку грали одеські джазмени. Проєкт назвали «Джаз на балконі». Слухачами були всі відвідувачі книжкового ринку. Так люди відчували, що вони – не сам на сам із бідою, яка насунулася на нашу країну, що ось людина поряд також відчуває страх і сум. Тепер «Книжка» працює у звичному режимі, деякі павільйони, щоправда, закрито, але життя тут однозначно є.
КОЛИШНІХ ОДЕСИТІВ НЕ БУВАЄ
Не зраджуючи одеським традиціям, беремо два лате та розміщуємося за столиком. Поруч дівчина спаковує щось у коробку. Придивившись уважніше, ми побачили, що це – свічки «пікантної» форми з обличчям Путіна. Знайомимося, дівчину звати Юлія. Вона народилася та виросла в Одесі, проте багато років живе з сім’єю у Нью-Йорку.
- У Нью-Йорку в мене була депресія… Довго думала, що ж мене в житті радує, і єдиною відповіддю стала Одеса. Тож я купила квитки, приїхала до міста на початку лютого 2022-го, розуміючи, що буде війна. З тих пір проводжу тут по пів року. Здебільшого волонтерю, але іноді й працюю. Час в Одесі проходить ефективніше, аніж у Нью-Йорку. Почуваюся тут щасливішою, бо бачу результати свого волонтерства, вдячність людей, заради яких я на безоплатній основі «пашу» більше, ніж будь-коли в житті. На жаль, волонтерство з Америки не приносить ані радості, ані відчуття, що потрібна, – ділиться Юлія.
Каже, що на початку повномасштабного вторгнення почала шукати спосіб персонального спротиву, який би допоміг збирати гроші на ЗСУ.
- У Нью-Йорку навчилася робити мило і, досить теоретично, – свічки. Тож знайшла саморобну форму під скульптурку з головою Путіна і перепрофілювала її під свічки. На них я вже заробила десь 30 тисяч гривень. Частина пішла на придбання автівки для хлопців, які воюють на Херсонському напрямку. Частина – на ремонт тієї ж машини. Продовжую вже із іншими формами, які зробила сама. І буду це робити, коли повернусь до Нью-Йорка, – розказує вона.
На думку дівчини, Одеса в перші місяці після початку повномасштабної війни і нині – це два різних міста.
- Тоді Одеса була сумною і трохи переляканою, люди організовувались самі. А тепер навчилися жити зі щоденними горем, страхом і незручностями. Парадоксально, я щаслива, що та депресія завела мене в Одесу. Це – дім, який потребує захисту і турботи, тож треба бути тут, – каже Юлія.
Ми ще трішки говоримо про життя у Нью-Йорку, найулюбленіші куточки Одеси, про тугу за морем, «одеською мовою» та кухнею… Немає колишніх одеситів!
ЖИТТЯ ПО-ОДЕСЬКИ
Натхнені бесідою, рушаємо на Ланжерон – один з найпопулярніших одеських пляжів у центрі міста. До речі, він увійшов до переліку 100 найкращих пляжів світу, посівши 27-му позицію. У бік моря крокуємо вулицями центру, який внесений до охоронної зони ЮНЕСКО. Більшість будинків занедбані. Тут є те, чого, здається, не мало би бути. Наприклад, на одному з будинків-пам’яток архітектури на балконі жителі встановили пляжну парасольку й засмагають, не виходячи з дому. На іншому старовинному балконі – величезна пальма, яку пристосували для сушіння речей. З будинків звішені кабелі інтернету та ще бозна-чого, – здається, жоден електрик у світі не розбереться, що тут до чого. Це – по-одеськи…
З КРЕВЕТКАМИ, АЛЕ БЕЗ «БАНАНІВ»
Зрештою, доходимо до пляжу. Тут на самому березі побудовані готелі категорії «люкс», номери в яких коштують до 20 тис. грн за ніч. Через символічну огорожу від них – дерев´яна набережна, на якій чимало відпочивальників, а також рибалок, які ловлять бичків. Якщо трохи пройтися вздовж моря, можна побачити низку кафе, палаток із хотдогами. Деякі заклади цьогоріч так і не відкрилися, а в тих, що працюють, відвідувачів не дуже багато. На піщаному пляжі – людно. Проте, за одеськими мірками, якщо ти можеш із рушником розміститися удень десь за два метри від моря, – це ознака, що аншлагу немає. Засмаглі хлопці та дівчата у гучномовець пропонують солодку кукурудзу, холодне пиво та свіжі чорноморські креветки (ті самі легендарні «рачки»). Немає водних атракціонів – «бананів», скутерів, адже вихід у море заборонений. Така ж ситуація – на інших одеських пляжах.
«ТЮЛЕЧКИ» НЕМАЄ, І ТОРГІВЛЯ ВПАЛА
Якщо ж говорити про креветки та рибу, – «візитівки» одеської кухні, то за цими смаколиками треба навідатися на Привоз. Там вам розкажуть усе про морепродукти та як їх найліпше готувати. Щоправда, найголовнішого одеського делікатесу – чорноморської «тюлечки», споживання якої перетворилося в місцевих на справжній культ, тепер на ринку немає. Є схожа рибка, яку везуть з Болгарії, але це – не те.
Продавчиня рибної продукції Світлана працює на Привозі вже вісім років. За цей час вона стала улюбленицею всіх покупців та справжньою «зіркою» ринку. Жінка співає, танцює та заряджає всіх довкола оптимізмом.
«Рибулька від Світульки» – красується напис над її прилавком. Щоправда, і прилавком торгове місце Світлани назвати не можна – воно більше схоже на маленький музей. Тут виставлені її фотографії, портрети та море живих квітів, – усе це артистичній продавчині дарують її клієнти.
- Привоз – родзинка всієї України, тут є абсолютно все, навіть пташине молоко. Це – торгівля, тож день краще, день гірше. Якщо світить сонечко, люди йдуть на море, якщо похмуро, – на Привоз. Усе ж від початку війни торгівля впала відсотків на 60. Беруть всього потрошку, – розказує Світлана.
Запитуємо, у чому секрет її позитиву.
- Ось така я є. Буває важко. Чим більше грузишся, тим важче. Встаєш зранку, а кругом тільки і новин, що про війну. А я не хочу сумувати, хочу бути веселою. Деякі мені докоряють, мовляв, ось ти танцюєш… А якщо закриюсь в хаті й не буду танцювати, війна скінчиться? Ні. Але я впаду в депресію і не зможу робити добрі справи. Буду сидіти, нічого на краще від цього не зміниться. Треба бути лише на позитиві, з правої ніжки – тільки вперед, – сміється жінка.
Про подяки від військових, які прикрашають «кабінет» продавчині, вона майже не розповідає.
- Я не афішую, та допомагаю, чим можу. Ось, за свої кошти автівку придбала… Не хочу хвалитися, – каже Світлана.
Запитуємо, що найсмачніше в її асортименті.
- Найсмачніше – моя рибулька. Ми самі її робимо, вона мало-малосольна. Баночку відкриваєте, хлібчик маселком намастите, а зверху – нарізану рибулечку. Ця риба просто «улітає»! – каже жінка і пригощає нас червоною малосольною рибою.
Тож дослухаємося до її рекомендацій, беремо в найближчому магазині буханку «бородинського», сідаємо у дворику за ринком, викладаємо на хліб рибу, – смакує навіть без масла. За трапезою замислюємося, що ж в Одесі найцінніше? Певно, це не архітектура і не море, а самі одесити. Саме вони – щирі, винахідливі та завжди веселі – роблять Одесу такою особливою.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок
