«Велика родина»: благодійний будинок для літніх людей
“Велика родина” – будинок для літніх знедолених людей, які втратили дім і потребують постійного догляду через недуги. Благодійний проєкт почався спонтанно у березні 2022 року. Тоді волонтери, попри постійні російські обстріли, почали розвозити в різні райони продукти та ліки для пенсіонерів. Коли ж виявляли геть немічних покинутих стареньких, поставало питання – куди доправити людину, якщо робота соціальних служб призупинилася?
Нині у прихистку мешкають понад 40 підопічних, майже половина – лежачі. Як створювалася та розвивається “Велика родина”, дізнавалася кореспондентка Укрінформу.
ПАНСІОНАТ У КОЛИШНЬОМУ ЗАВОДСЬКОМУ ГУРТОЖИТКУ
- Ми засновані у перші три тижні після початку повномасштабної війни. У березні 2022-го нашвидкуруч зробили ремонт у кімнаті й заселили перших людей, – згадує керуюча будинком Лариса Довгополенко, а до вторгнення РФ – вихователька дитячого садочка. – Ви ж знаєте, як було: люди почали самоорганізовуватися, волонтерити. Але швидко стало зрозуміло, що той, хто ходить, може хоч якось подбати про себе, а от маломобільні, лежачі… Вони ж із під’їзду у двір не спустяться за пакунком допомоги. Я не уявляю, що було б із цими бабусями та дідусями, яких залишили в зачинених квартирах.
Будівлю – колишній заводський гуртожиток – знайшла та орендувала харківська архітекторка Ольга Клейтман. Тут досі триває ремонт. Поступово облаштовують нові кімнати, санвузли, щоб вони були пристосовані для людей на кріслах колісних.
Потрапляють до прихистку з різних причин та за різних обставин.
- Це й люди, в яких немає житла, родичів, або є якісь родичі, та вони не можуть за ними доглядати. Тут – харків’яни, є також евакуйовані з області, з інших регіонів, – говорить пані Лариса.
87-річна Марія Тускевич радо спілкується, хоч на запитання про себе відповідає дещо плутано: точно не може пригадати, скільки перебуває у “Великій родині” та як про неї дізналася.
- Сестру поховала, онучку, дочку поховала. Себе лишилося поховати. Неможливо самій. Лячно. Закрила квартиру і прийшла… Є племінники. Один – військовий, другий – на заводі працює. Лишила в квартирі записку, де я. Ні разу не приходили. Не пам’ятаю, коли їх бачила… А тут добре. Компанія. І готувати не треба, бо це вже важкувато робити, – говорить пенсіонерка.
Харків’янин Михайло Сєдов у прихистку – з грудня 2023 року. Він тут не лише живе, а й допомагає співробітникам.
- Раніше жив і працював у лікарні, був електриком. Але не пройшов медкомісію. В мене діабет, я на інсуліні, ще гіпертензія та й загалом уже 70 років. Не отримав допуску до роботи з енергомережами. У лікарні мені розповіли, що є такий будинок. І тепер я тут працюю з електрикою, з генератором, якщо потрібно. Тут дуже гарні умови, – розповідає чоловік.
Як залишився без житла – важке питання. Має дітей, чотирьох онуків. Говорить: “Два роки тому пішов з родини. Просто так сталося”.
ПІСЛЯ ПОВТОРНОГО НАСТУПУ РОСІЯН – НОВІ МЕШКАНЦІ
Пенсіонерка Валентина Омельченко – з Куп’янська. У рідному місті вчителювала 43 роки, викладала німецьку мову.
- У вересні три роки буде, як я – в Харкові. Волонтери вивезли. У мене он страшні вени на ногах. Була трофічна виразка жахлива – ми ж в окупації пів року жили. Нічого не знали, якоїсь меддопомоги, ліків не могли отримати. Мене після звільнення міста одразу повезли в 5-ту харківську лікарню. Там більше шести місяців лікували. А потім сюди доправили, –розповідає пані Валентина.
Вона намагається тримати телефонний зв’язок із сусідами, знає, що її багатоповерхівку зачепило вибуховою хвилею, будівлі поруч – геть понівечені.
- Уже місто моє поруйноване. Душа болить… Квартира моя сниться досі. Ось і сьогодні снилася. Прокинулася і думаю: “Боже, як добре, що я вдома”. А я не вдома, – сумує жінка. – Будинок ще стоїть, десь вікна-балкони повилітали, коли в сусідній прилетіло. Зі ста квартир залишилося всього 11 жильців.
Після травневого наступу росіян на півночі Харківщини у “Великій родині” додалося мешканців. Сімдесятирічний Олександр Михайлов із Вовчанська – один із них. Останні сім років чоловік незрячий.
- Катаракта. Й операцію робили. Було покращення. А потім… Із побутом трохи справлявся, а взагалі ж приходили соцпрацівники. Дівчата допомагали в усьому. І город садили, доглядали. Збиралися помідори висаджувати, аж тут таке страшне почалося й триває досі, – зітхає пан Олександр.
У нього, як і в багатьох мешканців прихистку, теж є рідня. З дочкою не має зв’язку ще з 2009 року.
- Назад у місто, мабуть, не повернуся вже ніколи… Все розбито. Не знаю, що буде з Вовчанськом… Ставлення тут дуже хороше, умови хороші. Харчування смачне. Все нормально. Виходжу в двір гуляти, поспілкуватися, – говорить чоловік.
ЗНАЙОМІ ЗВУКИ ПРИРОДИ ТА ДОМАШНЯ АТМОСФЕРА
На згаданому подвір’ї бігають кілька качок і курей, чорне кошеня та дві собаки, які від кожної людини вимагають уваги.
Керуюча прихистком пояснює: тварини – потрібна складова для створення затишку.
- Частина наших підопічних були сільськими жителями. Оці звуки – кахкання, кукурікання, – такі знайомі та звичні, нагадують дім. Ось бігають ці тваринки і дають емоції. Собаки взагалі влилися в нашу родину, наче вони тут від початку, – зазначає пані Лариса.
Лабрадори Шена та Енжі у прихистку півтора місяця. Вони теж “пенсіонери”, їм по дев’ять років.
- Це вже поважний вік, – говорить прессекретарка комунального підприємства “Центр поводження з тваринами” Ольга Голубєва. – До нашого міського притулку собаки потрапили на початку травня. Це було болісно для господаря, бо він мав терміново їхати на лікування за кордон і змушений був кудись прилаштувати лабрадорів. А ці собаки змалечку разом, і господар дуже просив їх не розлучати. Бо навіть коли ми їх по одній виводили на фотосесію, щоб розмістити інформацію в соцмережах, вони починали скавчати, плакати одна за одною. Нам допомогли харківські пабліки – поширили дописи про Шену та Енжі. І ось вони у “Великій родині”. До цього зверталися люди, які хотіли забрати якусь одну з них.
Шена та Енжі завоювали загальну любов із перших днів перебування у будинку, їх називають антидепресантами.
- По-перше, ми вирішили познайомити з ними усіх наших мешканців. Заводили собак до всіх лежачих. У людей очі загоралися від радості спілкування з тваринами. Вони докладали зусиль, аби хоч трішечки підвестися, щоб доторкнутися, погладити. Це неймовірно. По-друге, в людей, які можуть ходити, з’явився додатковий стимул виходити на прогулянку. В нас є одна бабуся, якій дуже важко спускатися з другого поверху, але коли взяли собак, вона вдвічі частіше почала виходити на подвір’я, – розповідає Лариса Довгополенко.
Час від часу в прихистку влаштовують розваги – концерти та барбекю.
МОЖУТЬ ПРИЙНЯТИ ЩЕ ЛЮДЕЙ – ПОТРІБНІ КОШТИ
Медбрат швидкої допомоги і волонтер із Чикаго (США) Крістіан Бейн займається з підопічними фізичною реабілітологією, щоб покращити їхню рухову активність.
Рішення неодмінно їхати в Україну прийняв ще до 24 лютого 2022-го. Російсько-українську війну американець називає найбільшою геополітичною трагедією від часу Другої світової війни.
- Це той час, коли, я вважаю, кожна людина має вирішити – на чиєму вона боці. І ось я тут. Спершу волонтерив у Львові, потім – на Київщині, де допомагав із врятованими тваринами з Бучі. Але потім я почав шукати людей, знайомства, аби знайти діяльність за своїм профілем – медичним. Завдяки українцям у Каліфорнії вийшов на сестру Ольгу Клейтман – і так дізнався, що потрібна допомога в Харкові. Фізична реабілітація – якраз те, чим я хотів займатися. Тут персоналу надзвичайно важко, бо підопічних багато, а працівників мало і вони 24/7 забезпечують функціонування центру. Навіть допомогти літній людині просто вийти на вулицю – теж час, і цим потрібно комусь займатися, – зауважує Крістіан.
Щотижня у прихисток приїздять лікарі від одного з благодійних фондів.
- Щосуботи, а буває що і серед тижня, фахівці оглядають наших підопічних, роблять аналізи, кардіограми, УЗД. Вони корегують медичні призначення. Якщо є потреба в додатковому обстеженні, ми веземо в лікарню. У нас для цього є машина, – розповідає Довгополенко.
Зараз у прихистку – 43 підопічних, близько половини з них – лежачі. Двом найстаршим жінкам – 95 і 96 років. Заклад міг би прийняти й більше людей, але для цього потрібні працівники.
- На чергуваннях наші дівчата по троє. Готують їсти, перуть, прибирають, міняють памперси, пелюшки, купають, годують, тому що є люди, які не можуть самостійно і їжу приймати. Навантаження дуже велике. В нас є площа, щоб узяти людей, але для цього має бути персонал, слід по-іншому організовувати роботу, процеси. На це потрібні кошти. Ми існуємо виключно за благодійні пожертви від різних фондів, українських і закордонних. У приватних притулках на літніх заробляють, у нас вони перебувають на повному пансіоні та ні за що не платять, – говорить керуюча прихистком.
Юлія Байрачна, Харків
Фото авторки
