Важлива будь-яка підтримка: словом, ділом, грошима чи варениками
Саме так мені відрекомендовують Оксану Гурську, коли ми знайомимося на ретриті для жінок загиблих та полонених військових, який вона організувала на Закарпатті влітку цьогоріч. Згодом Оксана поділиться, що вона сама – також цільова аудиторія цього ретриту, бо має і досвід втрати через війну (мама померла в окупації цьогоріч, її паралізувало майже одразу після вторгнення росіян, два роки мама пролежала після інсульту, її не можна було транспортувати й вивезти), і досвід понад дворічного очікування з полону друга-«азовця» (а це пошуки, переписка з офіційними структурами, листи до Ердогана, Папи Римського та Трюдо, мітинги на підтримку полонених у Канаді та Україні, вірші для нього й передані через чужих людей усно кілька слів...).
На перших своїх канадських мітингах – вони були саме на підтримку «азовців» – вона зачитувала його відкриті листи до канадців від військових із бункерів Азовсталі та передавала прохання про підтримку. Згодом, коли «азовців» передали в полон, мітинги вже були без нього. Різні, з різними приводами, утім, майже завжди йшлося про збори коштів на підтримку військових чи цивільних, які постраждали від війни.
Оксана каже, що часом брало зло: коли в Канаді перебуваєш на ярмарку для підтримки України, де люди, наприклад, стоять у черзі за голубцем. «Хотілося кричати, що в цей час в Україні вбивають людей, а ви тут їсте голубці?!». Згодом, каже жінка, навчилася сприймати усе прагматично і зрозуміла, що будь-яка підтримка важлива – і ярмарки з голубцями зокрема, якщо на них можна зібрати гроші на підтримку війська.
Кричати тепер, каже Оксана, хочеться тільки тоді, коли стикаєшся з байдужістю. Тому жінка надалі робить усе, щоб розбурхати далеке від України канадське суспільство та об’єднати його в підтримці нашої боротьби за існування.
ЄДИНЕ, ЗА ЩО НЕ ПЕРЕЖИВАЛА, – ЗА ВЛАСНИЙ ДІМ
- Я із 2022 року живу на дві країни – між Канадою та Україною. У Канаду виїхала, коли росіяни були біля Києва. Мій друг тоді потрапив в оточення в Маріуполі, а батьки – в окупацію на Запоріжжі. Я ж не хотіла просто ховатися в підвалі, розуміла, що маю діяти. Спробувала піти волонтерити, але в русі, до якого доєдналась, мене не прийняли місцеві, я була чужа. На той момент покликала до себе донька – вона вже жила в Канаді. Я поїхала.
Жінка пригадує, як було важко на початку.
- То була депресія: ти відчуваєш, що тілом ти там, а твоя душа лишилася в Україні. І це тебе наче зсередини розриває. Ти не можеш прийняти Канаду, іншу країну, звикнути до того життя, бо хочеш повернутися всім серцем та душею додому. Ти переживаєш за своїх рідних, живеш за українським часом – удень це наче не твоє життя, а вже потім вночі настає реальне. Удень ти, як зомбі, ходиш на автоматі, вивчаєш мову, десь заробляєш якісь гроші на життя, документи оформляєш. А вночі починаєш дзвонити додому.
Жінка каже, що тоді весь час увага була прикута до новин.
- Я телефон не випускала з рук. Батьки лишилися в окупації – треба було забезпечити маму інсуліном. Паралельно я слідкувала за історією, що відбувалася з моїм другом, який перебував в Маріуполі на Азовсталі. Він з полку «Азов», давно воює, 10 років на війні. От єдине, за що узагалі чомусь не переживала, – це за власний дім. Люди – найдорожче, – пригадує Оксана Гурська.
Свою діяльність як волонтерка вона почала з малого.
Спочатку ходила на мітинги як учасниця. Перший мітинг, на якому вийшла на сцену, відбувся 15 травня в Торонто на підтримку «азовців». Її друг уже був на зв’язку, їм на той час привезли старлінки, він міг дзвонити та виходити на відеозв’язок. Доти писав кілька слів: «живий», «все ок», сердечко, смайлик.
Весь час, поки з другом був поганий зв’язок, Оксана помагала його матері.
- Вона літня жінка, самотня і потребувала допомоги. Матері друга було тоді 75, вона не ходила через хворобу ніг. Я через мережі знайшла її, у неї навіть у хаті продуктів не було. Організувала знайомих та друзів із Запоріжжя, Києва, Львова, вони постачали їй продукти та ліки, найняла людей, які доглядали її хворі ноги, провідували. Це був такий патронаж на відстані. Коли друг вийшов на зв’язок, я йому це розповіла – він був дуже вражений, – каже жінка.
ПИСАЛА ДЛЯ НЬОГО ВІРШІ, ЩОБ ВІН ЗА НИХ ТРИМАВСЯ
Уперше вона вийшла з виступом на мітингу саме як людина, що озвучувала слова воїна з Азовсталі.
- Він написав звернення до народу Канади, в якому «азовці» просили підтримки та уваги, і я це зачитала зі сцени. Якби від себе говорила, я би засоромилася, а так узагалі не думала, що виходжу на сцену перед великою кількістю людей. Мені треба було зачитати це звернення бійця «Азову», щоб вони отримали розголос та підтримку.
Оксана цитує з пам'яті рядки з поезії Лесі Українки, якими військовий почав тоді своє звернення: «О сором мовчки гинути й страждати, як маєш у руках хоч заржавілий меч. Ні! Краще ворогу наодсіч дати! Та так, щоб голова злетіла з плеч».
- Я тоді встигла записати коротке відео цього мітингу і відправити хлопцям на Азовсталь. Це було 15 травня ввечері. Вони вже знали про полон на той час. Але ми про це не говорили. До моменту, коли їх вивели з бункерів Азовсталі, весь час, поки був зв’язок, я писала надихальні вірші для друга, для усіх хлопців, пересилала їм. Хотіла, щоб вони знали – ми їх підтримуємо. Хотіла сказати, щоб він беріг своє життя, щоб знав, що його чекають, що треба вийти звідти живим, щоб був сенс, за що триматися... Він це зрозумів.
СВІДОМО ВЗЯЛА НА СЕБЕ МІСІЮ ЧЕКАТИ ЙОГО З ПОЛОНУ ТА ПІДТРИМУВАТИ
Далі почався особливий період життя Оксани – період боротьби за друга в російському полоні.
- Що це таке? Це відслідковування кожного сюжету про «азовців» на російських ресурсах, це пошуки його в госпіталях і тюрмах Донецької області та Росії. Я свідомо взяла на себе цю місію з його пошуків та підтримки. Ну бо а хто ж іще? Його мама це не зможе робити, більше рідні в нього немає...
Найважче було подавати заяви в поліцію та шукати документи. Довелося робити це через архіви, суди, військові частини...
Також багато часу зайняла організація відбору ДНК – здати їх може тільки мама, а вона старенька і сама не поїде, тож треба було організувати волонтерів, які повезуть.
Усе це Оксана робила вночі.
- Я прокидалась о третій ночі в Канаді – тоді, коли в Україні робочий час, і починала дзвонити. Гаряча лінія поліції, ГУР, СБУ, координаційний штаб, Червоний Хрест український, Червоний Хрест міжнародний... А далі вже 7-ма година – тобі пора в школу навчатися англійської мови. Тоді повертаєшся – вже треба дзвонити мамі та дізнатися, як у неї справи і чи все є. Я дуже хочу, щоб вона дожила до дня, коли він повернеться, та дочекалася його.
ДО І ПІСЛЯ ОЛЕНІВКИ
Ну а далі була Оленівка.
- Він був у тому бараку-200 в Оленівці. Я це знала, тому новина про теракт була жахливою. Я тоді посивіла за одну ніч, чекаючи хоч якоїсь інформації. Ми чекали перші списки після новини про теракт. Його в них не було. Зрозуміли, що він вижив. Згодом дізналися, що був поранений під час теракту. Знайшла відео, де в поранених в Оленівці в госпіталі російські пропагандисти беруть інтерв’ю – побачила його вперше з того часу, як їх забрали в полон. Він схуд кілограмів на 40. З людини, яку я знала доти, лишилася половина...
Далі Оксана знайшла на російських ресурсах і відео з допиту свого друга. А потім був суд.
- Його засудили на 25 років суворого режиму. Я знаю, де він тепер перебуває, але про це не варто говорити, бо може йому зашкодити.
Після Оленівки Оксана вперше вийшла на публіку зі своїми віршами про друга в полоні.
- Я не могла сидіти склавши руки, мені треба було щось робити, і от одного разу на мітингу я наважилася та прочитала свій вірш зі сцени. Побачила очі людей з натовпу. Одні плакали. Інші почали підходити, мене обіймати.
НА УКРАЇНСЬКІ МАРШІ В КАНАДІ НАЙБІЛЬШЕ ХОДЯТЬ НОВІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ
Питаю волонтерку, чи вона входить до складу якоїсь волонтерської організації або руху в Канаді?
- Я не хочу ставати частиною якоїсь однієї організації, співпрацюю з багатьма. Не обмежую співпрацю з кимось одним. Це і Canadian Brigade for Ukraine з Торонто, вони проводять надзвичайно потужні ярмарки, продають українські сувеніри, ліплять вареники – за виручені гроші закуповують дрони та гуманітарну допомогу й відправляють в Україну. От є в мене вихідний – я їду до них ліпити вареники. Або на ярмарок чи концерт волонтерити та збирати кошти.
Якщо Resistans Of Canada організовує мітинги – це раз або двічі на місяць – теж доєднуюсь. Це переважно марш або мітинг, протест. Вони їх підлаштовують під певні дати – наприклад, до роковин Оленівки чи повномасштабного вторгнення. Перед акцією ми розкидуємо оголошення по інтернету, збираємо людей, самі виходимо на акції, – розповідає моя співрозмовниця.
Цікавлюся, наскільки це масово – за мірками Канади – ці українські акції? Хто приходить: місцеві чи біженці з України?
- Торонто – велике місто. На марші для підтримки України ходять нові переселенці – ті, що приїхали під час війни, як з початку російського вторгнення в 2014-му, так і під час повномасштабного. Але, знаєте, коли є такі дати, як другі роковини повномасштабного вторгнення, і їх організовує Конгрес українців Канади, то це відбувається дуже масштабно. Вони використовують свій нетворкінг, і ми до них долучаємось, щоб підсилити. Туди приїжджають Трюдо, депутатів багато, відомих людей. Це тисячі людей.
Якщо ж просто акції до річниці Оленівки, наприклад, то це 200–300 людей.
Зазвичай, розповідає Оксана, у Торонто проукраїнські акції відбуваються на Nathan Phillips Square біля мерії. Або учасники акції йдуть маршем по тротуару.
- Їдуть автобуси – сигналять, їдуть машини – сигналять. Люди назустріч ідуть – знімають на камери, «Save Ukraine!» кричать. Підтримка українських акцій велика. Торонто – велике мультикультурне місто, і на площі один мітинг змінюється іншим. Відбувається це так: спочатку приходимо ми, тоді після нас прийшли палестинці, потім ще якісь шиїти... Тобто там постійний двіж.
Питаю, чи не втомлюються від цього люди, мовляв, ой, ну хто там ще сьогодні знову?
- Звісно, втомлюються. І ми придумуємо різні акції, щоб не відпускати увагу. Тому це такі «гойдалки уваги», і наше завдання – зробити так, щоб ситуація знову поверталася в потрібну нам точку маятника, коли увага прикута до України, а не відтягнута від неї. Мене на початку тригерило, коли в Канаді збиралася величезна кількість українців – тисячі людей – на якийсь український фестиваль. Я не могла цього сприймати: «Боже, в Україні зараз обстріли, там наші люди гинуть, а ви тут стоїте в черзі, щоб випити сто грамів і з’їсти голубець? Чи ви цього вдома не можете зробити, як вже так хочеться?!». А потім відпустила ситуацію. Важливо розуміти, що люди вільні робити, що хочуть, – але треба мотивувати їх збирати при цьому гроші на потреби армії. Важлива будь-яка форма підтримки: словом, ділом, грошима, зброєю, варениками. Робіть будь-що, тільки не будьте байдужими! Тільки не лежіть удома на дивані та не кажіть, що я поза політикою, що я втомився. Ось це моя позиція, – каже Оксана Гурська.
ВОНИ ОЗВУЧИЛИ МОЮ ІСТОРІЮ
Окрім публічних акцій, Оксана проводить мистецькі, на них незмінно збирає гроші на підтримку військових та їхніх родин. Якось вона поїхала до Ванкувера до знайомих на три дні. Увечері прийшли гості й жінка їм почитала свої вірші. Вони розплакались, вийшли покурили, а потім питають: «Оксано, а в тебе таких віршів багато?» – «Та є трішки», – відповіла вона. – «А хочеш, ми тобі поможемо опублікувати книгу?».
- Я була вражена: таке дійсно буває? – каже жінка. – Так почалася моя співпраця з Maple Hope Foundation, що переросла в міжнародний проєкт, який ми втілили в життя на Закарпатті, надавши психологічну допомогу жінкам, що втратили своїх рідних на війні.
Завдяки канадським друзям Оксана Гурська змогла опублікувати свої вірші й почала їздити містами Канади з презентацією книги «Люди зі сталі».
Книга вийшла 1 листопада минулого року. Її продавали під час презентацій, щоб авторка могла читати ці вірші, одночасно розповідаючи про ситуацію з військовополоненими, щоб знову і знову про це нагадувати.
Презентували її в різних містах країни: Ванкувері, Оттаві, Монреалі, Вікторії, Торонто. Майже на кожні вихідні Оксана їде з книгою на презентації і говорить про українських полонених, поширює інформацією про «азовців». Тепер до акції також долучають виставку за книгою Анастасії Дмитрук «Очі Маріуполя» – вона показує реальних героїв, які захищали Маріуполь, та розповідає їхні історії.
ІНФОРМАЦІЮ ПРО СВОЇХ МОЖНА ОТРИМАТИ ПІСЛЯ ОБМІНІВ
Узимку 2024 року режисерка Венера Ібрагімова зробила моновиставу за мотивами Оксаниної книги «В полоні».
- Вони озвучили мою історію та історію мого друга, який у полоні. Це вийшло надзвичайно потужно. Ми презентували її на другу річницю повномасштабного вторгнення – зала була повна, 200 осіб аплодували стоячи 5 хвилин після закінчення вистави. Я потім вийшла на сцену і розказала все, через що довелося пройти.
- Це творчо обіграна моя історія з другом, що тепер у полоні. І ось такий збіг: актриса, яка грає мене, – вона мініатюрна така, східної зовнішності, а прізвище її чоловіка, що теж воює, – таке саме, як у мого друга...
- Боже, скільки довелося пережити! – каже жінка, – скільки ти кладеш сил, аби щось знайти, передати, переказати. Але оця боротьба мене надихнула боротися і за інших хлопців.
Дуже злять дурні питання від пересічних людей: а що – «азовців» ще не звільнили, хіба їх іще не поміняли? Та ви хоч розумієте, що з ними там роблять?! Я передивилася десятки інтерв’ю хлопців, які повернулися, перезнайомилася з ними особисто. Вони таке нарозказували, що, Боже, це неможливо витримати звичайним людям! Я не знаю, що стається з людиною, яка пройшла усі ті кола пекла... Але коли мій друг повернеться, і якщо йому буде потрібна моя допомога, та він прийме її – я готова його витягувати й далі, – говорить жінка.
Нещодавно, каже Оксана Гурська, друг передав їй вітання з полону.
- Я передала йому, що в мене народився онук. Він через хлопців, яких обміняли, передав мені вітання. Тепер знаю, що він живий. Повідомлення з полону можна отримати лише від тих, кого обміняли. А оскільки обмінів весь минулий рік майже не було, із червня, вважайте, до грудня, то й інформації ніякої про нього теж не було, – говорить Оксана Гурська.
ТРЕБА ВОРУШИТИ СПЛЯЧЕ СУСПІЛЬСТВО
Питаю волонтерку, що в неї у планах надалі.
- Мені треба продовжувати – адже ще є непродані книги, і хлопці ще лишаються в полоні, їх треба підтримувати. Тож будемо далі проводити акції, презентації, вистави. Це ж не тільки збір коштів, це поширення інформації – щоб оце спляче суспільство, яке втомилося від України, розворушити. Знову сказати, що гей, не відвертайтесь, нас убивають! Війна не закінчилася. Нам треба допомагати. Дайте нам зброю, ми будемо себе захищати! Ми не жертви і нас не треба класти на вівтар. Ми сильні й ми переможемо.
- У мене, – каже Оксана, – є в Канаді один знайомий – індус, він таксист. Розумна людина, з університетською освітою. Одного разу ми з ним розмовляли і він каже: «Оксано, от скажи чесно, як ти думаєш, чим закінчиться війна?». – Кажу: «Україна переможе». – «Та ні, ну я ж серйозно: Росія велика, Україна мала». – «Ми переможемо!» – кажу. – «Та ні, ти без емоцій кажи, розумом оцінюй». – «Та я тобі, розумом оцінюючи, кажу: ми переможемо!» – «Чому ти так думаєш?» – «Тому що ми боремося за свою землю, історію і дітей». Він вийшов з машини, витягнув мою валізу, обняв мене і каже: «Я таку українку вперше зустрічаю!».
Мені дуже важливо, щоб навіть такі «малі» люди в Канаді розуміли, для чого це все і чому. Щоб не припиняли нас підтримувати. І тоді в один день ми прийдемо до Перемоги.
Мені вдається робити так, що вся моя школа, де вчу англійську, ходить на мої мітинги з прапорами і кричать «Слява Україна!».
Вони не знають переважно, де узагалі та Україна, але хочуть підтримати цю шалену Оксану, яка щодня на уроці розповідає, що українці переможуть!
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото авторки та з архіву Оксани Гурської
