На Миколаївщині реалізують низку проєктів, спрямованих на підтримку та адаптацію ветеранів, військовослужбовців і їхніх родин. Курує цей напрям відома в області волонтерка, радниця патронатної служби начальника Миколаївської ОВА Неллі Яровенко. Поки що ветеранська політика в державі лише формується, тож на цьому шляху виникає чимало проблем.

Але ця тендітна молода жінка впевнено долає труднощі, які іноді зупиняють навіть бувалих посадовців. Сьогодні вона є співрозмовницею кореспондентки Укрінформу.

ДОПОМАГАТИ ВІЙСЬКОВИМ ПОЧАЛА В 2014-МУ

- Неллі, розкажіть трохи про себе.

- Я народилася, виросла, закінчила ліцей у місті Очакові. Згодом переїхала до Миколаєва, але там досі живуть мої батьки. Вони нікуди не виїжджали під час війни, хоча в наш будинок уже було три прильоти. Батько – колишній військовий, служив у 10 бригаді морської авіації. У нього є власна невелика автомайстерня, тож він ще з початку повномасштабного вторгнення допомагає ЗСУ. Адже в Очакові з цим сутужно: мало не щоденні обстріли примусили багатьох виїхати з міста, і ремонтувати автівки стало нікому.

- Як ви прийшли у волонтерство? Що до цього спонукало?

- Я стала на цей шлях із самого початку, ще, як то кажуть, «у полях». У 2014 році мій хлопець пішов в армію. Тоді я познайомилася з Ольгою Малярчук (волонтерка, дружина десантника, нині заступниця голови Херсонської ОВА, – ред.), і ми разом почали допомагати військовим. Це було нелегко. Часто доводилося наштовхуватися на стіну нерозуміння. Навіть батьки не були в захваті від мого заняття. Пам'ятаю, узимку доводилося ходити пішки додому за кілька кілометрів, бо не було грошей навіть на маршрутку. Часто ночувала на складі. Мене ніхто не примушував отак працювати безплатно, допомагати, це була моя внутрішня потреба.

І коли мій коханий попросив покинути цю справу, я відмовилася, бо не могла залишити тих, кому була дуже потрібна. Навіть більше, це стало головною причиною розриву наших стосунків.

- Якби можна було відмотати час назад, чи хотіли б ви щось поміняти?

- Думаю, ні. У 2014 році мало хто розумів, що в Україні йде війна. Якось я їхала в потязі з подружжям. Вони були досить заможні, у моєму розумінні, бо в них на столі посеред зими був виноград та інші дорогі продукти. І вони почали мені казати, мовляв, навіщо тобі те волонтерство, ти молода, тож маєш жити для себе і таке інше… Я досі їх згадую, бо це було яскравим свідченням, як тоді в суспільстві ставилися до війни.

Якби не було таких, як ми з Ольгою, як Іра Абрамова, чоловік якої досі в полоні, Олександр Діордієв, що багато років волонтерив, а тоді пішов воювати і втратив на фронті руку, і багато інших, то навіть не знаю, як все склалося б.

Наша волонтерська спільнота виконала величезний обсяг роботи для допомоги армії. Та через деякий час почали розуміти, що ми можемо допомагати у певних ситуаціях, але вирішувати системні питання повинна держава. Так зав’язалася наша співпраця з ОДА.

- Мабуть, якби був заклад, що навчав волонтерства, ви б могли там викладати?

- Я не згодна, що волонтерство – професія. На мою думку, це поклик душі, ти не можеш це робити за те, що тобі заплатять або погладять по голівці. Допомагати треба всім, хто потребує, навіть якщо той хтось тебе образив чи зробив щось погане. Як каже Оля Малярчук, роби добро і відпускай у воду.

НАВІТЬ КВАРТИРУ НЕ ЗАМИКАЛА, БО ТАМ ЗАВЖДИ ХТОСЬ БУВ

- Перший день великої війни, яким він був для вас?

- Для мене це було неочікувано. 23 лютого пізно ввечері я писала лист Укртелекому від імені однієї з громад області з проханням не вимикати радіо за борги. Мене це трохи дратувало, я думала: ну побудуть люди якийсь час без радіо, не така велика проблема… А вже через кілька годин по ньому звучали сирени тривоги. Тоді я зрозуміла сенс тієї роботи.

Спочатку була розгубленість… Але недовго, бо прийшло розуміння, що треба багато працювати.

- Як змінилася ваша діяльність після повномасштабного вторгнення?

- За мною залишився блок роботи з родинами загиблих. Це було неймовірно важко, скажу відверто, життя мене до такого не готувало. Упізнання, транспортування, поховання, видавання довідок, співпраця з моргами, із судово-медичною експертизою, бюро ритуальних послуг… Усі ці та інші організаційні питання спочатку доводилося вирішувати переважно самій. Був момент, коли було проблематично навіть могилу викопати, бо всі розбіглися. Щоразу, коли треба було ховати наших бійців, я сама їхала на кладовище, бо жоден телефон не відповідав.

Потім ми почали тісно співпрацювати з хлопцями з організації «На щиті», які дуже допомагали з транспортуванням загиблих. Вони жили в мене вдома певний час, і я навіть квартиру не замикала, бо там завжди хтось був.

Мені кидали фото загиблого, а я мала знайти інформацію про нього, провести упізнання, сповістити родичів… Так ми упізнали наших активістів Олега Кравця, Олексія Губського та інших миколаївців, які пішли на фронт у перші дні війни.

Кожен випадок був унікальним і по-своєму важким. Окрема історія – коли повідомляєш рідним про смерть сина чи чоловіка… Серце розривається. Одного разу щось не спрацювало з оповіщенням, я телефоную мамі й кажу: його незабаром привезуть. І за її реакцією розумію, що вона не знає про загибель сина…

Зазвичай людям дякують за те, що вони зробили щось добре. Я ж отримувала подяки за те, що допомагала повернути рідним тіла наших героїв… Займалися цими питаннями майже рік, поки не було створено і налагоджено відповідну систему.

ПОМІЧНИК ВЕТЕРАНА МАЄ РОЗУМІТИ РІЗНІ ПРОЦЕСИ, ЗОКРЕМА БЮРОКРАТИЧНІ

- Тепер ви куруєте питання, пов’язані з ветеранською політикою. Розкажіть про запровадження інституту помічника ветерана. Миколаївщина була пілотним регіоном, де його почали впроваджувати, випустили дві групи фахівців. Чому наразі це призупинилось?

- Так, ми були пілотною областю в цьому напрямі. Перший випуск відбувся ще у вересні минулого року – тоді було підготовлено 23 помічники ветеранів. Це люди, які покликані здійснювати індивідуальний супровід наших ветеранів, членів їхніх сімей та родин загиблих, допомагати їм адаптуватися до мирного життя. Їхня робота базується на принципі «рівний з рівним», тобто ми вважаємо, що лише той, хто сам пройшов горнило війни, може зрозуміти іншого ветерана, знайти підхід та потрібні слова. Їх навчали, як надавати допомогу, консультувати, розв’язувати проблеми.

На жаль, на державному рівні ця програма поки що не запрацювала. Хоча певні просування вже є, нещодавно проєкт пройшов погодження уряду. На заробітну плату помічникам ветеранів виділено 2,8 млрд грн – це приблизно 11,5 тис грн на одну людину на місяць. Але певні бюрократичні процедури ще тривають.

А тим часом на Миколаївщині коштом громад працевлаштовано сім помічників ветерана. Йдеться про Арбузинську, Новобузьку, Вознесенську, Чорноморську, Єланецьку, Братську та Южноукраїнську. Ми готові запускати третю хвилю навчань і працевлаштовувати усіх інших. Але є питання, на які маємо отримати відповідь від профільного міністерства. Бо наша область розпочала роботу над цим проєктом ще у квітні 2022 року. Тепер серпень 2024-го, а низка аспектів на законодавчому рівні досі не врегульована.

- Як сприймають ветерани сам факт такої підтримки? Чи трапляються конфлікти?

- Перші хвилі відбору помічників ветерана базувалися на певних критеріях, серед яких важливе місце посідали такі якості, як співчуття, бажання допомогти. Але життя підказало, що треба це корегувати. Інколи емпатичність стає на заваді розв’язанню конкретних проблем. Так склалося, що помічник ветерана вимушений бути ще і психологом, а це дещо заважає виконувати інші функції. На мою думку, не можна звалювати на цю людину все, треба, щоб окремо працював психолог, і лише в тандемі можна надати повний спектр допомоги ветерану.

От, наприклад, мати чи дружина загиблого стає помічником. У неї з’являється підопічний, який має важке поранення, втратив руку чи ногу. Зрозуміло, що такі люди емоційно нестабільні, інколи починають вимагати підвищеної уваги до себе, дехто вважає, що всі їм зобов’язані. Ті, що працюють помічниками, не завжди витримують таке ставлення, адже самі мають непоправну втрату. Виникає непорозуміння.

Тому наразі під час підбору фахівців будемо зосереджувати увагу саме на ділових якостях та компетентності. Ці люди мають розуміти різні процеси, зокрема бюрократичні, бо без цього поки що ніяк.

«Помічник ветерана» має стати професією. На мою думку, треба запускати навчання в університетах за цією спеціальністю. Це повинна бути фахова людина. Маємо таку реальність, коли оформлення статусу УБД, інвалідності й таке інше – це тривалий бюрократичний процес. Аж ніяк не кожен фронтовик може впоратися з ним сам. Тож помічник має розуміти, що саме треба робити, куди звертатися, який лист написати, і так далі.

З 2022 року є норма, що один такий фахівець має обслуговувати до 100 осіб. Але коли ми побачили, як це працює, то зрозуміли, що це забагато, і норми треба переглядати.

Адже помічник веде цілу родину, працює з нею тривалий час, має приділити усім удосталь уваги.

ПРОФСПІЛКА ДЛЯ КОЖНОГО РОДУ ВІЙСЬК

- Які проєкти щодо працевлаштування та адаптації вчорашніх військовослужбовців діють на сьогодні в області?

- У нас є цікава програма для залучення військовослужбовців до розбору завалів після обстрілів. Вона працює з лютого цього року. Адже хлопцям та дівчатам, які повертаються з фронту, поранені, потрібна не лише робота заради грошей, а й усвідомлення того, що вони потрібні, приносять користь. У межах першого етапу цього проєкту, який тривав завдяки підтримці наших партнерів з Данії, вони розібрали шість будівель. Ветерани не просто отримували зарплату, їм також оплачували психологічну та фізичну реабілітацію.

Тепер розпочнеться наступний етап – вони будуватимуть бомбосховище в одному з населених пунктів. А поки тривають підготовчі роботи, хлопці допомагають родинам загиблих і тих, хто сьогодні на фронті: роблять ремонт, рубають дрова і таке інше. Для них це важливо, бо розуміють, що якби вони воювали, то хтось би так само допоміг їхнім сім’ям.

Також працевлаштуванням у нас займається Служба зайнятості, там є низка програм, спрямованих на перенавчання, кар’єрне зростання ветеранів.

- ОВА запропонувала створити щось на кшталт профспілок для кожного роду військ, які б враховували і відстоювали конкретні потреби військовослужбовців…

- Так, це ідея начальника ОВА Віталія Кіма, і її дуже позитивно зустріла ветеранська спільнота.

Тепер триває процес об'єднання ветеранів за родами військ: танкісти, льотчики, морпіхи і так далі. Профспілки мають систематизувати всі потреби ветеранів: від надання медичних послуг – до працевлаштування. А тоді звертатися з цими проблемами до влади, яка має дослухатися і враховувати їхні побажання.

Ми вже розробили відповідну карту, є відповідальні за це у ветеранській спільноті, тож будемо рухатися далі.

ОЗДОРОВЛЕНО БЛИЗЬКО ТРЬОХ ТИСЯЧ ВЕТЕРАНІВ ТА ЇХ РОДИН

- У Миколаєві відкрили простір «Шлях Стійкості»: чи охоче його відвідують, чи планується розширення таких майданчиків?

- Це дуже круте місце, воно розташоване в центрі Миколаєва, щоб людям було зручно туди приходити. Простір працює щодня з 8 до 17 години. Там є великий екран, кондиціонер, кімнати відпочинку, можна відвідати арттерапевтичні заняття, майстеркласи з пошуку внутрішнього ресурсу, отримати фахові послуги психолога, юриста, кейсменеджера. Планується розширення мережі таких просторів.

- Ви також займаєтеся організацією відпочинку ветеранів та військовослужбовців. Що вже зробили в цьому напрямі?

- У рамках обласної комплексної програми «Турбота» нам вдалося налагодити систему відпочинку та оздоровлення за бюджетні кошти для ветеранів, членів їх родин та сімей загиблих. Робимо акцент саме на сімейному відпочинку. Наразі вже оздоровилося біля трьох тисяч людей.

Але цього ще замало. Тому будемо виходити до наших депутатів з пропозицією про збільшення фінансування і розширення таких можливостей, бо це дуже потрібно нашим ветеранам.

У найближчих планах також відкриття реабілітаційного центру та простору ветеранського розвитку на базі госпіталю.

- Паралельно ви опікуєтесь і дітьми з цих родин…

- О так! Мушу зазначити, що організувати поїздки дітей – це дуже відповідальна справа. Здебільшого вони потребують психологічної підтримки, їхні батьки воюють, у полоні чи загинули. Наші діти вже побували на відпочинку на Закарпатті, а також у Франції, Азербайджані. Щойно повернулася група дітей з Австрії – дуже задоволені, маса вражень. Ми їм організовуємо відпочинок, екскурсії. Для цього співпрацюємо з багатьма благодійними організаціями. Частково допомагає обласний бюджет (зазвичай звідти оплачується проїзд), а основні витрати бере на себе сторона, яка приймає. Дотепер нам вдалося організувати відпочинок для 316 дітей, але процес триває.

Користаючи з нагоди, закликаю родини звертатися до нас, бо ми не можемо відкрито рекламувати цей процес з огляду на безпеку.

ТРЕБА НАГАДУВАТИ, ЩО ПОРУЧ Є ЛЮДИ, ЯКІ ВТРАТИЛИ НАЙДОРОЖЧИХ

- Ваша команда ініціювала цікаві проєкти щодо вшанування пам’яті наших полеглих героїв, зокрема, розпочала роботу над Книгою пам’яті…

- Це мій біль… Хочу зібрати й систематизувати усю інформацію про загиблих. Це буде спеціальний сайт. Тепер просимо допомоги у громад, щоб ті долучилися до процесу пошуку даних. Адже ми маємо знати про кожного свого героя. І не лише щоб вшанувати його пам'ять, а й щоб мати контакт з родинами, підтримувати їх, допомагати по можливості.

Ще ми запускаємо проєкт «Історії родин загиблих», готуємо відеоролики.

Також готуємося до відкриття тимчасового меморіалу пам'яті наших загиблих героїв, який плануємо розташувати біля зруйнованої ракетою будівлі Миколаївської ОВА. Одним із головних елементів стане величезне дерево з підсвіткою. Кожен, хто захоче, зможе написати на стрічці ім'я загиблого героя і повісити її на дерево. Увечері воно світитиметься.

Також у співпраці з обласною радою виготовляємо спеціальні значки, які роздамо родинам загиблих. Вони зможуть їх носити, щоб так нагадувати співвітчизникам, що серед нас є люди, які втратили найдорожчих. Щоб можна було до них підійти, обійняти, потиснути руку, сказати «дякую».

- Скільки годин триває ваш робочий день?

- У нашій команді п’ять дівчат, мої «пташечки» дуже допомагають, у кожної – свій напрям роботи. Інколи, коли готуємо якийсь захід, усі йдемо з роботи опівночі, а повертаємося вже о 6 ранку.

- У вас є власний рецепт перезавантаження?

- Звичайно, кохана людина – це моє перезавантаження, це і друг, і напарник, і коханець. Це моя сила і натхнення, що наповнює життя мріями та цілями. І доречі, ми з ним працюємо "за покликом душі" в одній сфері. Також наш керівник ОВА Віталій Кім – дуже чуйна людина, він завжди підтримує, коли бачить, що ти стомився і потребуєш відпочинку. Тож я вдячна і йому, і своїй команді, яка завжди готова підстрахувати. Що стосується особистого рецепту розвантаження, то для мене це – максимально здоровий спосіб життя і спорт. Зокрема, я займаюсь бігом – це реально працює.

- Які проблеми на сьогодні вас найбільше тривожать?

- Війна триває, усі стомилися, і останнім часом спостерігаємо ситуацію, коли багато хто дуже зациклюється на власних проблемах. На мою думку, варто від цього відмежовуватися і дивитися на все ширше, бо завжди є ті, кому гірше. Важливо намагатися побачити те, що турбує людей довкола, спробувати підтримати. Коли підставиш плече ти – допоможуть і тобі. А гуртом робити все легше, і результати будуть кращі. Щось схоже у нас спостерігалося на початку війни, коли один кидав клич, а всі інші бігли втілювати ту чи іншу ідею.

Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото авторки та Ніни Булах