«Війна скорочує коло "своїх" людей. Лишаються справжні» - військовий Владислав Товтин

Зустрічаємось на Ужгородському вокзалі. Для військових це – особливе місце: звідси їдеш на війну, повертаєшся в рідне місто. У шум, гам, затори. До зустрічей із друзями та знайомими. У локальну гастрономію й до ужгородської кави. У випадку Влада Товтина – від слобожанської архітектури до улюбленої чеської модернової. Владислав – відомий на Закарпатті й поза його межами гід, історик (за кілька днів до нашої зустрічі мав публічну лекцію про чеський спадок Закарпаття). Тож ми попередньо домовляємося про незвичне інтерв’ю – пропоную військовому записати його під час імпровізованої екскурсії чи то прогулянки рідним містом.

У мирний час це була би розмова з інтелектуалом про блиск та злидні Ужгорода. Утім, зараз із Владиславом говоримо переважно про те, як сприймає та не сприймає рідне місто військовий, який третій рік на війні. Що тішить, що і хто дратує, що, навпаки, допомагає триматися. Які зміни після чергового приїзду впадають в око, а чого б краще не бачити.  Де військовому у відпустці шукати міського затишку.

ВАЖКІ ПИТАННЯ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ ТА ЦИВІЛЬНИХ

Стартуємо з вокзалу в напрямку історичного центру.

- З Ужгорода на війну я поїхав у квітні 2022-го, – із 24 лютого ми виконували завдання за межами міста. Ми тоді були на Донбасі й на Харківщині. Вперше повернувся додому в кінці листопада того ж року. Сталося це якраз після експіріенсу, коли ми стояли в одному із сіл на кордоні, яке постійно обстрілювалося, мали загиблих та поранених. І от із цього «трешака» я потрапляю додому. А тут усе так класно, люди каву п’ють, гуляють, спілкуються... В мене тоді було величезне і таке щире бажання з усіма зустрітися! Я щоранку виходив на зустрічі, як на роботу, домовлявся з людьми звечора і майже не мав вільного часу.

Утім, коли приїхав удруге у відпустку, це почало напружувати. Це вже було не моїм щирим бажанням, а якимось «напряжним» обов’язком – начебто ти мусиш із усіма знайомими випити кави. Йдеш такий вулицею, тебе зустрічають і підмахують: «О, старий, ти ще живий?». – «Ні, це, моя тінь!». Тоді ще були питання типу: «В тебе все нормально? Руки-ноги цілі?». І постійно: «Скажи, коли закінчиться війна?».

- О, ті самі питання, про які писав митець у «Гамлеті», еге ж? Але, очевидно, знайомі й далі вас запитують про закінчення війни.

- Так, поширена думка, що коли ти на фронті, то володієш ситуацією краще, ніж у тилу, і можеш щось прогнозувати. Тому так, питають. Якщо раніше просто відповідав, що не знаю, то тепер кажу, що закінчиться швидше, якщо ти прийдеш і трохи нам допоможеш.

- Цивільні це сприймають так само, певно, як і військові, – питання про кінець війни?

- Очевидно. Але мені також цікаво спостерігати за реакцією людей. Якщо два роки тому відводили очі, бо було соромно, що вони не в армії, ще трохи згодом були якісь відмовки типу «та я не народжений для війни, хай воюють навчені хлопці», то тепер це спричинює агресію. Учора мені сказали, що «всі винуваті в цій війні, і це треба просто припинити». Не знайшовся, що відповісти, якщо чесно...

Якщо раніше у людей було якесь відчуття соціальної вини, що вони не на фронті, то тепер тебе ще й починають звинувачувати у тому, що війна триває. Якщо раніше цивільним було соромно за свою позицію, то тепер вони вважають, що праві, й відстоюють свою правоту.

Це все можна зрозуміти й просто пояснити реакцією людської психіки на процеси. Спочатку – страх, депресія, співчуття, а оскільки все продовжується, люди перейшли до стадії агресії.

ПОСТІЙНО ЗВУЖУЄТЬСЯ КОЛО «СВОЇХ» ЛЮДЕЙ У МІСТІ

Утім, Владислав Товтин каже, що найбільш боляче, коли щось подібне до цього чуєш від людей зі свого кола, від тих, із ким раніше тісно спілкувався.

- Це теж спільне для всіх військових – постійно звужується коло «своїх» людей у місті. Війна дуже чітко розставляє акценти і не дозволяє багато компромісів. Колись я вважав, що в мене друзів – пів міста. Тепер це не так. Тому останні свої відпустки я намагаюся проводити не вдома. Роблю собі «відпустку від відпустки». Навмисно залишаюся довше у Києві чи Львові, їду до родичів у Прагу, до друзів у Відень чи Будапешт. Там менше цих розмов і більше спокою, – каже він.

Проте, коли йдеш вулицями Ужгорода з Владом, від зустрічних постійно летять «привіти». Приміром, під час нашої імпровізованої екскурсії до Товтина підійшла та обійняла його незнайома жінка зі словами: «Дякуємо вам, наші воїни». Однак не можна сказати, що військовий був у захваті від цього.

- От ти йдеш вулицею рідного міста – і всі тебе починають смикати: «О, друже, а давай на каву!» або «Я так за тобою скучив!». А ти розумієш, що за останні пів року він тобі не написав і не зателефонував жодного разу... «Ну ми не знаємо, чи можна тобі дзвонити, чи ні». Тобто людина думає, що я постійно сиджу десь у засідці в кущах, на мене вже йдуть москалі, і тут його дзвінок, я беру слухавку і кричу: «Ааа, навіщо ти мені дзвониш!». І починається стрілянина, – каже Товтин.

Разом регочемо зі ситуації, яку змоделював Влад.

Він продовжує серйозно.

- Є ж месенджери, можна ж написати і постійно тримати контакт, питати, як справи, якщо людина для тебе дійсно важлива. Тому й кажу, що війна скорочує коло «своїх» людей. Лишаються справжні.

РОЗУМІЮ СУСПІЛЬНІ МЕТАМОРФОЗИ, АЛЕ ЇХ НЕЛЕГКО СПРИЙМАТИ

Питаю військового, що ще тригерить, окрім несправжності, коли повертається у відпустку?

- Тригерить оце слово «тригерить», цивільні його занадто часто вживають. А якщо серйозно, то найбільше – навіть не всі ці питання типу «коли закінчиться війна». А те, що ти не знаєш, коли це станеться. Бо розумієш, що є кілька варіантів, і на жоден із них ти не впливаєш, хоча й на війні.

Іще – коли кажуть: «О, ти знов у відпустці, та ти ж тільки недавно був!». А це «недавно» було пів року тому. Але ж у нього «знайомий рік вдома не був». Втомлюєшся пояснювати, що кожна частина в армії – як окрема фірма: десь краще, десь гірше. Ну і зазвичай у відпустки не їздять люди, які мають проблеми з начальством, дисципліною та алкоголем.

Тепер мені дуже неприємно спостерігати, як змінилося ставлення у цивільних до військових. Спочатку ті, хто на фронті, поголовно були героями, людьми-титанами тощо – власне, ми тоді мали підпадати під всі ці ярлики, які нам навішувало суспільство. То тепер в уявленні переважної більшості людей військові – нещасні люди, яких ТЦК схопили в бусик, забрали телефон, заперли в «учебку», потім за кілька тижнів відправили голих-босих на фронт, і далі у них все дуже погано. А коли люди бачать, що ти постиш у фейсбуці якісь кулінарні дописи, їздиш за кордон, у них не сходиться картинка. Тебе починають підозрювати, що ти якийсь «не такий» військовий і якось «не так» воюєш.

Тепер люди, які в лютому 2022-го готувалися закидати «коктейлями Молотова» російські танки у своїх містах, стали блогерами та «захисниками» від ТЦК.

Я сприймаю ці метаморфози як історик, розумію причину. Але водночас як військовому це важко сприймати.

ЗНАННЯ ІСТОРІЇ РЯТУЄ ВІД «ГОЙДАЛОК» НА ВІЙНІ

- Знання історії, зокрема, й історії воєн, допомагає, коли ти у війську?

- Ну, коли всі говорили про два-три тижні / місяці й чекали чогось, я не чекав. Такі війни так скоро не закінчуються. Перша світова – чотири роки, Друга – шість. Наша війна з Росією теж уже триває понад 10 років. В історії були семилітні, тридцятилітні, столітні війни. Ці знання захищають від емоційних гойдалок, але водночас ти розумієш, в якій складній ситуації перебуваєш. Ну й від цього розуміння в тебе небагато радості.

- Ви зараз не у військовій формі – навмисно не одягаєте, коли у відпустці?

- Дедалі більше військових під час відпустки в тилу кажуть, що не хочуть одягати форму, щоб не привертати до себе уваги. Я не ношу форму під час відпуски. Утім, не для того, щоб не привертати уваги. Мені комфортно у цивільному одязі.

ПУБЛІЧНІ ЗУСТРІЧІ ТА ЕКСКУРСІЇ ТРИМАЮТЬ ЗА МИНУЛЕ

Питаю військового, чи за понад два роки в армії з’являється думка, що твоє місто, в яке ти колись вклав стільки часу, моральних сил, інтелектуальних потуг, може тебе не сприйняти або ж сприйняти не так?

- Мабуть, дзеркально: саме ти більше не можеш сприймати своє місто так, як до війни. Змінюється місто, але ж змінюєшся і ти. Спочатку ти міряв час: тиждень, місяць війни. Потім пів року. Коли перебування в армії починаєш вимірювати роками, приходить розуміння, що все змінилося.

- Коли влаштовують публічні зустрічі з вами, у пабах, наприклад, і люди приходять спеціально, щоб вас послухати, з чим ви до них йдете і що хочете отримати взамін?

- Це моє намагання самому втриматися за минулий час. Ці всі публічні лекції чи екскурсії – те, чим я жив до війни. Це такі якорі, що допомагають триматися. Багато військових роблять такі публічні зустрічі в рідних містах для зборів, я не роблю цього навмисне, хоча долучаюся до зборів у своїх соцмережах.

Минулоріч я проводив відкриту екскурсію чеським кварталом Ужгорода. Я ж колись організовував відкриті екскурсії, тому це окремий кайф: спробувати, чи ти, старий, можеш так, як до війни. Бо я, наприклад, не впевнений, що зможу працювати в туризмі далі, – став надто нервовим для цього, коли хтось починає «напрягати», кажу про це прямо. Тобто боюсь, що більше не зможу дотримуватися правил клієнтоорієнтованості (Сміється).

ВІЙНА ДАЛА УЖГОРОДСЬКІЙ НЕРУХОМОСТІ ГОЛОВНУ ДОДАНУ ВАРТІСТЬ – БЕЗПЕКУ

Питаю у Влада, які зміни найперше впадають у вічі в рідному місті? Ділюся, що мені – будівельні крани: Ужгород дуже активно розбудовується.

- Якби я поїхав у березні 2022-го, а повернуся влітку 2024-го, можливо, щось здивувало б. А так просто фіксуєш зміни: тут новий будинок з’явився, стара кав’ярня закрилась..., – відповідає.

Принагідно цікавлюся, як він сприймає, що місто змінюють висотки, які ростуть, наче гриби після дощу.

- Проблеми з будівництвом в Ужгороді були й до війни, уже тоді було зрозуміло, що міська влада йде на догоду забудовникам, так виникали наші будівельні скандали. Війна дала нерухомості в Ужгороді головну додану вартість – безпеку. Це місто, де немає обстрілів, де менше повітряних тривог, тут комфортно, близько до ЄС. Тому багато людей хочуть переїхати до Ужгорода і готові вкладати в нерухомість. А забудовники на це реагують, це логічно.

- Місто росте, а от філармонія так і розсипається далі, її вже роками не можуть відремонтувати...

- Збереження архітектурної спадщини, природи, на жаль, не в пріоритеті регіональної влади. Під загрозою забудови вітряками опинилися й полонини та високогір’я Карпат. Війна тільки посилила ці тенденції. Привід для забудови історичного центру – «Нам треба розмістити переселенців, тому будуватимемо скільки і де захочемо». У випадку з полонинами – «Треба енергонезалежність, тому будуватимемо вітряки, де захочемо». Водночас дивишся на людей, які це просувають, – вони ходять до військових на похорони, на свята у вишиванках, навіть на екофестивалі. Тобто ось тут ми за екологію, а ось тут – проштовхуємо забудову полонин. Сподівання, що війна змінить людей чи подолає корупцію, не підтвердились. Нічого не змінилося.

АЛЕЇ З ПОРТРЕТАМИ ЗАГИБЛИХ ДУЖЕ ПОТРІБНІ – ЩОБ УСІХ ПАМ’ЯТАТИ

Тим часом доходимо до центру міста – опиняємось на площі Петефі, де в Ужгороді розмістили Алею пам’яті. Тут банери з фотопортретами військових із Ужгорода, що загинули з 2014 року. Тут є й хлопці з 68-го батальйону, де служить Владислав Товтин, його колега Тарас Гайдук, який служив у 128-й бригаді й загинув весною 2022-го. Люди зупиняються, кладуть квіти до портретів. Владислав зауважує, що такі місця дуже потрібні – як нагадування мирним жителям, що в країні – війна, і за те, щоб вони мали змогу жити звичайним життям, хтось віддає своє на фронті. Водночас військовий говорить, що ці алеї пам'яті облаштовують за старим радянським концептом.

- У нас із політикою пам’яті теж проблеми, – каже Влад Товтин. – Можливо, варто вважати, що ці Алеї пам'яті тимчасові, доки не напрацюють кращі ідеї. Але вони дуже потрібні. Це дає змогу всіх пам’ятати.

ПРОБЛЕМА УЖГОРОДА ТА РОСІЙСЬКОМОВНИХ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ У ТОМУ, ЩО МІСТО НЕ МОЖЕ ЇХ ЗМІНИТИ

Запитую, чи помічає військовий, що в Ужгороді стало набагато більше російської.

- Російська мова завжди була широко присутня в Ужгороді, тут до неї лояльно ставилися. Після 2014-го був період, – на жаль, короткий, – коли місто стало майже україномовним. Тепер після переїзду тисяч переселенців зі східних, північних регіонів ця рівновага знову порушена, тому на вулицях Ужгорода, в центрі, в магазинах і кав’ярнях знову багато російської.

Намагаюся ставитися до цього з розумінням. Є певні об’єктивні лінгвістичні ситуації – ну не може така кількість людей, яка є носіями російської, одразу перейти на українську. Хейтити їх – погана ідея.

- Тож ви за лагідну українізацію?

- Проблема Ужгорода та російськомовних зі сходу й півночі в тому, що місто не може їх поміняти. Місто поки що не може створити середовище, де вони зміняться. Але якщо ти сам маєш стержень – не переходь на російську. Організовуй простір довкола – і люди підтягнуться. Я ж бачу, як у цьому плані за останні роки змінилися Київ та Одеса. Це не станеться само собою, це довгі й складні процеси.

Водночас я бачу, скільки в Ужгороді відкрилося книжкових магазинів, що відбуваються культурні події, що в місті стали модними публічні дискусії, – це також завдяки тим, хто сюди приїхав. І це тішить.

НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБЛЮ ХОДИТИ В МУЗЕЇ ТА КАВ’ЯРНІ

Питаю у Влада Товтина, що йому найбільше подобається робити у відпустці.

- Дуже люблю ходити в музеї та галереї. Це арттерапія. Заходжу в музеї в Києві, Ужгороді, Львові, Празі, Відні. Таке занурення в міську культуру після посадок і розбитих сіл – саме те, що мені дуже допомагає. Тому в Будапешті чи Празі контактую з локалами і ми йдемо у кав’ярні чи кнайпи на каву, пиво або місцеву їжу. Тобто мені важливо зануритися у той комфорт і культуру міста, якої дуже не вистачає на фронті. Тому коли вперше вернувся з війни додому у відпустку і мене друзі спитали, на яку вершину в гори підемо найперше, я довго сміявся і казав, що в гори – в жодному разі! Я пів року провів у посадках, які гори?!

Тим часом доходимо до однієї з улюблених кав’ярень Товтина в Ужгороді, замовляємо каву і завершуємо нашу бесіду розмовами про каву та гастрономію.

- Раз на два тижні для нас на фронті ритуал – поїхати в найближче місто, сходити на «Нову пошту», в супермаркет та кав’ярню. Приходиш, зустрічаєш там будь-кого – це можуть бути хлопці з твого бату, не з твого, неважливо – важливо випити разом кави. Бо це – соціалізація, культура. Приємно, коли питаєш волонтерів у Харкові, де у вас тут п’ють каву, йдеш за порадою, замовляєш, а тобі бариста каже: «О, то ви Владислав? Вам безкоштовно». Це дуже підтримує.

В АРМІЇ МУСИШ ПОСТИТИ

- Не можу не запитати наостанок про ваші армійські гастрономічні пости – це ж треба уміти перетворити приготування їжі в армії на щось таке, що змусить тисячі людей ковтати слинки по той бік екрана.

- Завдяки тому, що я часто роблю пости про їжу, багато хто думає, що я служу поваром в армії, – сміється Владислав. – До речі, в армії велика проблема з харчуванням у тому сенсі, що ти набираєш вагу, – їжа дуже калорійна. Тому в армії мусай постити (тут гра слів – постити в сенсі тримати піст і постити в соцмережах, – ред.) – і так, і так. Обмежуєш себе в деякій їжі, щоб бути в формі, і водночас вправляєшся в куховаренні, розказуєш про їжу в соцмережах.

- Якщо перше потрібно для тіла, то друге, так розумію, більше для душі, точніше – для «зозульки», еге ж?

- І не тільки. На початку вторгнення ми готували їжу прямо на позиціях. Але далі обстрілів стало більше і ці польові кухні припинили існувати. Більшість хлопців буквально за деякий час перестали собі готувати – простіше відкрити консерву чи залити кип’ятком «мівіну». Я постійно кажу: хоча б раз на день готуймо і нормально їстимемо.

Коли в 2022-му волонтери передавали багато консерв, я часом знаходив серед них такі делікатеси, як консервовану спаржу, артишоки. Хлопці таке зазвичай не їли, а я: «О! Яка у нас сьогодні буде вечеря!». Якось жили в одній хаті з моїм побратимом Італійцем і готували по черзі один для одного. Приготували спагеті, а стола нема. Зробили стіл з дверцят шафи, навіть свічки запалювали.

Розумієте, на війні людина дуже легко позбувається всіх нашарувань культури, перестає дотримуватися якихось базових речей соціального життя. Цьому сприяють загальна втома, стрес, недосипання. Якщо не протидіяти, відбувається еволюція в зворотний бік. І ці мої гастрономічні експерименти – це також і про те, щоб зберегти в собі та побратимах на війні цю культурну людину.

Тетяна Когутич, Ужгород
Світлини Сергія Гудака, фотокореспондента Укрінформу, пресофіцера Закарпатського ОТЦК та СП