Село Зоря на Миколаївщині: «Ми віримо – буде тут життя!»

Зоря – маленьке село в Шевченківській громаді Миколаївської області. До війни тут жили близько 200 людей. На початку вторгнення Зоря опинилася в «сірій» зоні – лінія фронту проходила за три кілометри від населеного пункту. Росіяни розтрощили школу, дитячий садок та клуб, випалили фосфором гордість місцевих жителів – горіховий гай, який люди власноруч висаджували та доглядали. В селі не залишилося цілих будинків. Але в ті хати, де залишилися стіни, поступово вертаються місцеві.

Зараз у Зорі проживає 80 людей, з них одинадцять – діти. Вони перекривають дахи, розгрібають завали і всіма силами намагаються повернутися до звичного способу життя. У селі немає води та газу, тут не працюють магазини і не приймають лікарі, тож люди на 100% залежать від допомоги волонтерів. Проте місцеві впевнені – найстрашніше вже позаду і село з допомогою небайдужих людей знов оживе.

Американські волонтери Оро та Марко допомагають селянам, привозять їм продукти харчування, дитячі іграшки, велосипеди, предмети гігієни тощо. В одній із таких поїздок побували кореспонденти Укрінформу.

ПОКИНУЛИ «СОЛОДКЕ ЖИТТЯ» ЗАРАДИ УКРАЇНЦІВ

Дорога до Зорі від Миколаєва у нас забирає близько години. Чим ближче до села, тим гіршим стає шлях та розбитішими хати. Марко розповідає, що в Америці він багато років є власником логістичної компанії, тож знається на доставці вантажів.

- Одного дня я зрозумів, що можу робити ще більше. Що в світі є безліч людей, яким мій талант може врятувати життя. Так я заснував благодійну організацію, яка займається доставкою гуманітарки в Боснії, Лівані, Африці, Панамі, а зараз – і в Україні. З часом будь-яка трагедія вичерпує себе, тож зараз люди неохоче донатять для України, війна їх утомила. Розбудити інтерес до вашої країни можуть не новини про жахіття та вибухи, а історії людей, які попри ці негаразди встали на ноги, відкрили бізнес тощо, – каже Марко.

Оро останні 10 років проживав на Гаваях, де займався професійною фотозйомкою фестивалів та показів мод. Коли почалася війна, він припинив оренду житла, речі склав у камеру схову та купив квиток на літак до Києва.

- Мій добрий друг пішов на фронт добровольцем. Також я маю знайомих волонтерів в Україні, вони і розказували мені про життя тут, про боротьбу народу ще з часів Майдану. Спочатку я хотів пробути в Україні кілька тижнів, попрацювати з «Репортерами без кордонів». Але коли побачив війну на власні очі, то просто не зміг поїхати, – розповідає Оро.

На в’їзді в Зорю бачимо футбольне поле. Воно до поясу заросло травою, ворота похилилися, а в дальньому куті майданчика хлопець випасає худобу. Наш бусик паркується біля Пункту незламності – так місцеві називають приміщення колишнього магазину, який переобладнали під гуманітарний хаб. Ремонт у магазині зробили волонтери з Англії: вони поставили в будівлі вікна, перекрили дах – тепер це єдине приміщення в селі, де люди можуть зібратися та провести час разом.

Біля нашої автівки збираються селяни. Розвантаженням керує місцевий активіст Володимир Петрішин.

- У нас усе розбито. Зараз село залежить повністю від допомоги волонтерів. Роботи немає, надія лише на благодійників. Але люди вертаються, зараз живе нас тут 80 чоловік. Одинадцять діток у селі. Ваші Оро та Марко привезли їм минулого разу велосипеди – тепер ганяють по селу. Також інші волонтери допомагають. Ось англійці відремонтували магазин цей. Сільрада ж узагалі нічого не відбудовує, кажуть, мало людей живе. «Економічно недоцільно». Якби відбудовували, то й люди поверталися б активніше, – зітхає чоловік.

«В РІДИНІ ВОДИ НЕ ВИЯВЛЕНО»

За словами Володимира, найбільша проблема в селі – це відсутність водопостачання. Є тут свердловина з технічною водою, але та непридатна навіть для худоби.

- Приїжджала лабораторія, взяли проби. Потім сказали, що в нашій рідині води не виявлено, – жартує активіст.

Зараз, каже він, питну воду в село привозять діжками та видають по кілька літрів на людину, і цього замало.

У Зорі є друга свердловина, вода в ній краща.

- Зараз проходить тендер, і через місяць ми плануємо запустити цю свердловину. Знову допомагають волонтери. Вони також планують поставити тут мінібювет для очищення, – каже чоловік.

Газу в селі не було і до війни, їжу готують на газу з балонів. Але і тут є проблема – раніше їх завозили продавці, зараз людям доводиться доправляти балони самотужки.

Магазину, школи, дитсадка та амбулаторії в селі немає. За продуктами та до лікаря місцеві жителі їздять за 5 км у село Котляреве. Хліб раз на тиждень привозять благодійники – по одній буханці на людину. Двічі на місяць волонтери везуть сюди продуктові набори.

ДЦП, ПТСР ТА ІНШІ ВИПРОБУВАННЯ

За гуманітаркою разом із синами прийшла багатодітна мама Олена Дороженець. У жінки троє синів, молодшому Льончику 6 років, у нього ДЦП. Середній, 10-річний Євгенко, також має інвалідність: у нього нещодавно виявили хворобу Пертеса (запалення суглобів).

- Плануємо робити операцію, в нього стерся суглоб у стегні. Щоб операцію провели безкоштовно, зараз оформлюємо Євгену інвалідність. Пластину на суглоб ми вже купили за 22 тис. грн. Ці гроші нам дали благодійники на відбудову сарая, але ж дитина важливіша за все, – каже Олена.

Тим часом Євгенко під'їжджає до нас на велосипеді. Худий, наче стрибунець, він чемно вітається та бере за руку молодшого брата, який вередує і просить води. Напоює хлопчика, і разом брати йдуть гуляти селом – Льончик навшпиньках, а Євгенко впевнено, тільки трішки кульгає. За словами Олени, після операції він два роки буде змушений користуватися милицями… Жінка гукає синів і наказує не ходити далеко.

- Тут розмінували вже, але всяке може бути, – пояснює вона нам.

Старший син Олени – 12-річний Сашко – постраждав від війни більше за всіх в родині. Він важко переживав обстріли, впадав в істерику, бився руками, ногами й головою об підлогу.

- Ми були тут у перші дні війни. Коли почалися обстріли, чотири снаряди розірвалися у нас на подвір'ї. Знесло сарай, убило худобу уламками: свиней, кролів, качок. Ми все це бачили, це був шок. Але ми все одно не хотіли виїжджати, як більшість сусідів. Ми вірили, що ось-ось наші солдати дадуть ворогу відсіч. Жили в підвалі, – згадує Олена.

Сама вона також постраждала через вибухи, отримала контузію, коли йшла годувати покинутих сусідських собак.

- Почався обстріл зі «Смерчів», снаряд упав біля мене. Якби я відкрила рот у той момент, як учили військові, обійшлося б… Нічого, два роки на антидепресантах, то більш-менш зараз, – з гіркою посмішкою каже жінка.

Перша спроба евакуації з села була невдалою – на швидкості у 160 км вони влетіли у блокпост. На щастя, всі вижили, але аварія ще більше погіршила психічний стан старшого сина Олени. Зрештою на початку квітня родину вивезли з села військові.

Оселилися у прихистку в Миколаєві, згодом, коли отримали виплати ВПО, орендували будинок у селищі Погорілівка, адже через ДЦП меншого сина жити мусять у будинку без сходів.

- Ось, повертаємося зараз у рідне село. В Погорілівці ще будинок тримаємо, їздимо туди по воду. Але й тут активно відбудовуємося. Нам пощастило – є що ремонтувати, а від будинку сусідки залишився лише фундамент. Коли побачили, як тут усе розбито, було враження, що ми потрапили на зйомки фільму про Чорнобиль. У нас тут 11 га землі, чоловік займається фермерством. Волонтери з Нідерландів нам подарували комбайн. Розводимо худобу, як і до війни. Декілька корівок нам подарували волонтери, ще пару ми купили у сусідів, які виїхали, – розказує Олена.

Старші діти Олени – школярі. Вона каже, що цей навчальний рік вони ще проведуть в інтернаті в Погорілівці. Там із ними, окрім педагогів, працюють ще й психологи, а це вкрай необхідно – особливо для старшого Сашка, який, за словами матері, з кожним днем все більше відокремлюється від соціуму…

ЯК ДО ВІЙНИ, ВЖЕ НЕ БУДЕ, АЛЕ МИ ПОВЕРНЕМО ГІДНЕ ЖИТТЯ

Тимчасом усі охочі вже отримали гігієнічні набори, і Марко кличе нас у машину. Оро ж ніде нема. Як виявилося трохи згодом, разом із активістом Володимиром він пішов до приміщення колишнього дитячого садка. В будівлі збереглися стіни, тож місцеві сподіваються відновити навчальний заклад. До війни тут, окрім садочка, працювала початкова школа. Оро з Володимиром обходять кімнату за кімнатою, щось пояснюють один одному «на пальцях», адже Володимир погано розуміє англійську.

- Відбудова нам не світить. А Оро зацікавився нашою бідою, він обіцяє допомогти знайти фінансування на відновлення садочка та клубу. У нас був такий клуб чудовий, така талановита молодь там займалася!.. Діти і співали, й танцювали, були призерами багатьох конкурсів. Я розумію, що так, як до війни, вже ніколи не буде. Що діти, які виїхали за кордон, уже ніколи не повернуться. Але ми мусимо вибудувати не менш гідне майбутнє. Ми в селі в це віримо – буде тут життя! Домовилися зараз із Оро, що я розпишу докладний кошторис відновлювальних робіт по садочку та клубу. Із цим документом він звернеться до великих закордонних фондів. Дуже сподіваюся, що в нас усе вийде, – пояснює Володимир.

СПАЛЕНИЙ ГАЙ

На пустирищі за садочком моторошно стирчать із землі старі стовбури підпиляних акацій. Дерева росли тут ще з 1960-х років та через довгий вік почали засихати. У 2021 році місцеві жителі власними силами вирішили дати лад ділянці: замість відмерлих акацій висадили 200 саджанців молодих горіхів.

- Ми самі їх посадили, 100 навесні, ще 100 восени. Поливали їх, піклувалися, і всі саджанці прийнялися. Але коли в село зайшли росіяни, частину дерев вони переламали своєю технікою. А потім усю територію гаю вони закидали фосфорними снарядами – всі дерева загинули. Земля ця теж тепер не родюча, – із сумом показує Володимир.

За його словами, росіяни зайшли в селище 6 березня.

- Вони ходили по хатах і просили воду та їжу. Їх дуже дратувало, що люди годують їх лише тому, що вони озброєні. Росіяни ж вважали, що їх тут чекають як героїв. Молодь фіксувала їхні позиції та здавала координати нашим військовим – так їх швидко звідси вибили. Вони пішли в бік Снігурівки і закріпилися там на довгі місяці. Лінія фронту проходила від Зорі за три кілометри, – розповів чоловік.

Будинок їхній, як і у всіх місцевих, сильно постраждав від обстрілів. Зараз чоловік отримав гроші за програмою єВідновлення та разом із 15-річним сином займається відбудовою.

- Повернувся 12 листопада, наступного дня після звільнення Херсона. Будинок був повністю зруйнований, я це знав. Але очі бояться, а руки роблять. Дах зробив, стіни поштукатурив, продовжую роботу. Волонтери також допомагали. Син допомагає ремонтувати. Тут мало дітей, йому дуже не вистачає комунікації. Боляче – це втрачені роки для нашої молоді. Але вдома краще, аніж будь-де, – каже Володимир.

ДОПОМОГА ЛЮДЯМ – СЕНС ЖИТТЯ

Тим часом Оро закінчив фотографувати руйнування в приміщенні садочка, і ми рушаємо в дорогу.

Питаю його, чому все ж таки він залишив яскраве життя на березі Тихого океану і приїхав сюди, в розбиті міста та села.

- Я сумую за минулим. Але ні про що не жалкую. В Україні я закохався у ваш народ, вашу волю, прагнення до незалежності та дух спротиву. Кожен мій добрий вчинок, кожна хлібина та кожний гуманітарний набір допомагають вашим людям не зламатися в цій боротьбі. Я буду допомагати українцям стільки, скільки зможу. Тут моє життя набуло сенсу, – каже Оро.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок