Джек і «Дім Лундіна»: Калуська громада третій рік приймає переселенців
Від початку війни в Івано-Франківській області прийняли більше 150 тисяч переселенців. Найбільше людей їхало на початку повномасштабного вторгнення. Такої кількості українців, які тікали від війни, тут ніхто не очікував. Людям доводилося жити у школах, лікарнях та дитсадках, а місцевій владі – шукати приміщення та кошти, аби облаштувати для співвітчизників гідний прихисток.
Тоді у селі Мостище, що біля Калуша, вирішили віддати на ці потреби будівлю старої школи, яка вже кілька років стояла пусткою. Місцевих учнів на навчання до Калуша вправно возить шкільний автобус. Допомогти облаштувати сільську будівлю зголосився благодійний фонд MoveUkraine. Найбільшу пожертву для доброї справи тоді скерував підприємець Ян Лундін зі Швеції. Так у Калуській громаді з’явився «Дім Лундіна», який уже третій рік поспіль приймає переселенців. А зовсім недавно сюди евакуювали і чотирилапого Джека, який вижив під час російських обстрілів Харківщини.
ДЖЕК – НЕЗВИЧАЙНИЙ СОБАКА
«Та як можна було не дозволити поселити сюди Джека? Він вижив у вогні, приїхав скаліченим та пошрамованим. Люди і тварини пропадають на цій війні, а він таки знайшовся», – говорить комендантка «Дому Лундіна» Оксана Михайлівна Піскорська, яка проводить нас у невеличкий садок біля прихистку, де й поселили нового мешканця.
Джек зустрічає чужих насторожено, гавкає, але невпинно радіє своїм – Ромчику та його мамі Юлі, які з нами підходять до собаки. Вони пояснюють, що Джека поки тримають на прив’язі, щоб він звик до нового дому. Та й господарі хочуть вберегти від свого бешкетника усіляку городину та квіти, які посадили тут мешканці прихистку. Тому Джека випускають побігати трішки далі, на полі, що колись слугувало шкільним стадіоном. Але така прогулянка для чотирилапого може бути лише після того, як у Ромчика закінчаться уроки. Він навчається в четвертому класі однієї із Харківських шкіл онлайн.
«Знаєте, Джек – незвичайний собака. У нашому селі жодний пес так не відчував війну. За місяць до того, як почали наступати росіяни, Джек постійно вив у бік Бєлгорода, наче хотів нам щось пояснити», – розповідає Ромчик.
«Так, і вода в нього була, і їжа, а він постійно на будці виє та лає у бік Бєлгорода. А ще – дивиться в очі, хвостом махає… Наче хоче щось сказати. Певно, так передчував війну, бо за день до наступу окупантів усе це припинилось», – пригадує Юлія Дядченко.
Тоді вони жили у власному домі, що у селищі Прудянка, на Харківщині. Коли почалось повномасштабне вторгнення, Прудянку постійно обстрілювали. В один із таких обстрілів родина залишилася без дому.
«Коли прилетіло до нас у подвір’я, ми ховались із сином та сестрою в погребі. Був сильний вибух. Ми ледь встигли заскочити у сховок… Я вже там почула, як хата валиться. Вийшли – ні даху, ні вікон, ні огорожі. На другий день батько Ромчика вивіз нас у Харків. Сусідів, які ще залишались, ми попросили приглянути за Джеком. У нас для нього були припаси круп та м’яса», – розповідає Юля.
«Джек тоді через вибух зірвався і втік із подвір’я. Я виглядав його на всіх вулицях, у полі, але його не було», – каже Ромчик.
Це йому батько шість років тому подарував маленьке щеня, яке купив на ринку. Спочатку всі думали, що це лабрадор світлого забарвлення, але виявилося, що Джек – дворової породи, дуже доброї і веселої вдачі. Майже 4 роки Ромчик і Джек були нерозлучні. Все змінила війна.
Вже у Харкові Юля і Ромчик довідалися від сусідів, що через кілька днів їхню вулицю у Прудянці повністю знищили російські КАБи, а доля Джека залишилась невідомою.
«Навпроти у сусідів вигоріла хата, через дім – теж усе зруйнували. Загалом, близько восьми будинків було знищено російськими снарядами. Тоді вся вулиця наша виїхала», – розповідає Юля.
Пізніше стане відомо, що у Прудянці російські війська вщент знищили понад 800 житлових будинків.
МОЯ ДУША ЗАСПОКОЇЛАСЬ
Найбільше за своїм собакою сумував Ромчик. Каже, часто бачив його уві сні. А ще спав з іграшковим псом, який Юля знайшла серед гуманітарки і взяла лише тому, що він нагадував їм Джека. Вони з Ромчиком постійно стежили за новинами про врятованих тварин у соцмережах. Сподівались, що їхній собака вижив, і одного разу таки впізнали згубу. Одна із волонтерських спільнот повідомила, що собаку та кішку вдалося евакуювати зі згорілого села на Харківщині.
«Я одразу подзвонила волонтерам і підтвердила, що це наш Джек. Мені показали відео. Він уже тоді був зі шрамами та скаліченим вухом, але, почувши мій голос по вайберу, почав махати хвостом, перевертатись на спину, радіти і скакати, як раніше. Його неможливо сплутати з іншими… Думаю, він знаходився десь поряд із нашим будинком, далеко не відходив. Може, ховався у розбитій хаті», – припускає Юля.
Тоді одразу забрати до себе Джека Юля не змогла. Вони з Ромчиком жили в дитсадку Калуша, де місця було обмаль та й усе – тимчасове. Після цього їм доводилось змінювати прихистки і лише сподіватись на зустріч із Джеком.
Наступний дзвінок від волонтерів Юля отримала через кілька місяців. Жінці повідомили, що через постійні прильоти притулок для тварин зруйновано, врятованих собак та кішок треба негайно евакуювати. Юля з Ромчиком, які вже тоді отримали кімнатку в «Домі Лундіна», попросили сусідів та адміністрацію прихистка дозволити їм забрати собаку і Джека привезли у Мостище.
«Він спочатку ніби розгубився, але Ромчика упізнав одразу. Ми від нього не відходили цілий день. Першу ніч я майже не спала, все з ним розмовляла, заспокоювала… Я дуже вдячна волонтерам, що вони його врятували і вивезли. Коли наша хата згоріла, і прилетіло навіть у погріб, ми не могли його шукати, бо втікали від обстрілів у чому були. Лише документи вхопили. Виходить, що Джек був без нас майже два роки. Він дуже добрий. От і тепер грається, мов маленьке щеня, гасає на полі несамовито. Може підійти до людей, нагавкати, але не більше… Учора помітила, що він на літак у небі задивлявся. А ще він ніби трішки не дочуває – може була контузія. Але агресії у нього немає і ніколи не було. Знаєте, можливо це дивно звучить, та моя душа тепер заспокоїлась», – зізнається Юля.
На новому місці Юля з Ромчиком годують Джека кашами, хоча він їх не дуже охоче їсть. Припускають, що пес звик до сухого корму в притулку. Тому будь-яким смаколикам для собаки тут дуже радіють.
«Я кожну перерву після уроку до нього виходжу. Він дуже радіє. Знаєте, Джек обожнює іграшки. Ми колись грались із ним моїми машинками. Я йому їх кидав удома на подвір’ї. А тепер у нього – жодної забавки, то я кидаю йому палички. Коли мені виповниться 16 років, я обов’язково піду працювати і зароблю гроші на іграшку для мого Джека. Він – мій найкращий друг. Тут у мене таких не багато», – підхоплює Ромчик.
Насправді, Ромчик – єдина дитина, яка залишилась у «Домі Лундіна». А ще кілька місяців тому тут проживали 8 учнів Сєверодонецького ВПУ, яких на початку війни з-під обстрілів вивезла їхня викладачка Тетяна Склярова.
ДИРЕКТОР УЧИЛИЩА НАМ ЩОДНЯ ПРИНОСИВ ХЛІБ
Тетяна Дмитрівна проживає у «Домі Лундіна» від початку його створення, а це – листопад 2022 року. Ми знайомимось з нею на кухні, де жінка готує обід. Пригадує, як у перші дні війни вивезла з-під обстрілів своїх учнів. З ними заступник директора з виховної роботи Державного навчального закладу «Сєверодонецьке вище професійне училище» Тетяна Дмитрівна Склярова перебувала в укритті з 27 лютого до 10 березня 2022 року.
«Ми зайшли з учнями в укриття одразу, щойно по місту почалися прильоти. Директор училища нам щодня приносив хліб, піцу, булки. Мешканці приносили консервацію, а я готувала дітям їжу. Тоді зі мною були 16 учнів. Серед них – сироти і ті, які вже не могли повернутися додому через бойові дії», – пригадує Тетяна Склярова.
За допомоги місцевої та обласної влади Тетяну Дмитрівну з її учнями евакуювали спершу до Камишувахи, що на Запоріжжі. Звідти – потягом у напрямку Прикарпаття.
«Ми не знали, де опинимось. Їхали на Західну Україну, де безпечніше. Департамент освіти і науки Луганської області домовлявся, де нас можна було б прихистити. Зустріли нас на вокзалі в Івано-Франківську», – пригадує Тетяна Дмитрівна.
Спершу вони проживали в гуртожитку Івано-Франківського профучилища. Потім їх розмістили в одній із Калуських шкіл, пізніше – в гуртожитку Калуського ВПУ. Минали місяці, а повертатись було нікуди. Щойно відкрився «Дім Лундіна», туди переїхали Тетяна Дмитрівна та 8 її учнів. З часом і вони завершили навчання та залишили цей прихисток. Хтось пішов працювати, інші продовжили навчання у вишах та інших закладах. Один із учнів Тетяни Дмитрівни одружився у Калуші й вирушив на фронт у складі ЗСУ.
«Тепер у прихистку я залишилась зі своїм чоловіком, майстром виробничого навчання нашого училища. Працюємо дистанційно… Звичайно, кожен викладач хоче бачити очі дітей. Але ковід та війна змусили нас працювати онлайн. Чи є світло? Як у всіх. Поки обходились без генераторів. Звісно, є незручності, але стараємося виходити з ситуації. Влітку в училищі провели набір на навчання. Діти стараються, навіть є учні, які отримують підвищену стипендію за відмінне навчання», – посміхається Тетяна Дмитрівна.
Вона зізнається, що стаж її роботи в Сєверодонецькому училищі сягає вже 38 років. У Карпатах вона вперше побувала ще у студентські роки і ніколи не думала, що повернеться сюди через війну.
«Щойно це все скінчиться – поїдемо додому. Дуже сумуємо. Там поховані наші батьки, там наш дім», – каже Тетяна Дмитрівна і поспішає на уроки.
Я ЗНАЛА, ЩО РОСІЙСЬКИЙ ПАСПОРТ БРАТИ НЕ БУДУ
Майя Петрівна Щерб’юк – теж учителька. У Приморську, Запорізької області, вона викладала українську мову та літературу. Нині їй 77. Учительці на пенсії вдалося виїхати з окупованого міста лише через пів року. Каже, перевізникам за це потрібно було заплатити кілька тисяч, яких у неї не було.
«Коли зайшли фашисти, а це фашисти, бо вони вбивають дітей та старих людей, їхав на велосипеді молодий чоловік, якого я колись учила. Він зупинився і каже: «Бачите, зайшли росіяни, а ви ж українка». Я ніяк не могла збагнути, до чого це він. А коли вже почали ходити з автоматами і забирати людей, я все зрозуміла. Я знала, що російський паспорт брати не буду, в Росію ніколи не поїду. До Запоріжжя вдалося доїхати, дякуючи сусідці. Вони за мене заплатили 2 тисячі гривень», – розповідає Майя Петрівна.
Спочатку вона думала зупинитися на Хмельниччині, у племінниці. Але пригадала, що там багато дітей і тому вирішила не турбувати родину. Приїхала на Івано-Франківщину. Пам’ятає, ще її батько розповідав, що на Прикарпатті є село, в якому пів вулиці Щерб’юків. Але як знайти те село, Майя Петрівна досі не знає. У «Дім Лундіна» потрапила, щойно він відкрився.
«Тут дуже гарні люди. Взимку я прогулювалася до зупинки, бо маю хворе серце. Там побачила великий огород. Наважилась і попросила у жінки невеличку ділянку землі, і вона мені не відмовила. Уявляєте, я посадила все – моркву, картоплю, навіть гарбузи. Сьогодні втретє надіслала своєму онуку посилку. Він у мене закінчив університет і почав працювати в Одесі. То я спакувала йому городину, яблука та груші. Тут вони дуже смачні», – посміхається Майя Петрівна.
Нині їй дзвонять багато учнів, але учителька не з усіма може вийти на зв’язок. У Майї Петрівни немає смартфона, лише старенький мобільний. Одна із учениць навіть надіслала Майї Петрівні у Приморськ допомогу, але жінка її не отримала. Пізніше довідалась, що інші люди назвалися її ім’ям і забрали кошти. На повернення до свого дому Майя Щерб’юк не сподівається. Каже, коли виїжджала, зачинила квартиру, а тепер не знає, чи вона у неї залишилась, бо ж окупанти там зривають замки в домівках українців, аби заселити в них росіян.
РОДИНА І “КОТЕДЖ” ДЛЯ ДЖЕКА
«Наш прихисток розрахований на 18 осіб. Щоправда, кілька людей тепер виїхали… Ми вже тут як родина», – запевняє Оксана Михайлівна Піскорська і показує умови в «Домі Лундіна», які мешканці цього прихистку називають «царськими». У кожної кімнатки тут є свій санвузол. Ще є пральні та сушильні, зона відпочинку та необхідна побутова техніка. З усім допомагають благодійники.
«Ми часто зустрічаємося з представниками благодійного фонду MoveUkraine, які не забувають про нас. Кожного мешканця вітаємо з днем народження. Ось лише влітку вітали чотирьох іменинників. Я з радістю до таких днів випікаю шарлотку із яблук з нашого саду», – каже Оксана Михайлівна.
Вона – місцева. Розповідає, коли ще у цій будівлі була школа, навчалась у ній, а коли їй запропонували тут роботу коменданта, то зважилась спершу підтримувати чистоту, а вже потім освоїла навички адміністратора. Каже, старається, аби новий дім для людей, які втікають від війни, був затишним і теплим.
Ось нещодавно «Дім Лундіна» вдалось утеплити завдяки підтримці французької організації Première Urgence Internationale. Не забули тут і про чотирилапого жильця. Для Джека мешканці прихистку допомогли облаштували будиночок.
«Сусід нам допоміг його утеплити. Як буде прохолодніше, ми ще пінопластом унизу викладемо і постелимо теплого пледа», – запевняє Юля.
«Тепер у Джека є свій «котедж» у саду, навпроти вікон його господарів», – посміхається Оксана Михайлівна і поспішає готувати кімнату для нових мешканців. Уже завтра тут очікують на переселенців із Сум, де триває евакуація через посилення російських обстрілів.
Ірина Дружук, Мостище - Івано-Франківськ
Фото авторки
