Учителька з Харківщини: Вони казали, що дають «зелений» коридор. Відпускали людей і крили
Тетяна Товстокора – директорка ліцею, вчителька української мови та літератури зі села Яковенкового неподалік міста Балаклії Ізюмського району. Опинившись в окупації навесні 2022-го, вона з колегами відмовилася від співпраці з російськими військовими та навіть сподівалася, що вдасться таємно допомагати учням з навчанням за українською програмою. Уже після звільнення територій у ході Харківського контрнаступу педагог усвідомила, наскільки ілюзорними були ті думки. Нині пані Тетяна та її колектив підтримують наших захисників і заохочують до цього школярів.
ІЗ ПОВНОМАСШТАБКОЮ УСВІДОМИЛА: ВІЙНА ТРИВАЄ З 2014-ГО
Учителька згадує, як сприймала події десятирічної давнини: «Коли гелікоптери летіли над хатами (на Донеччину, Луганщину, – ред.), це здавалося чимось таким страшним… А потім ми, знаєте, якось так звиклися з тим, що це десь, але не в нас. Це десь подалі. Ми справляли весілля, святкували, слухали музику. Лише коли розпочалося повномасштабне вторгнення, мабуть, переосмислили своє життя повністю. І я тепер розумію кожного, хто відчув на собі цю війну».
Окупація для Яковенкового була стрімкою. В останні дні лютого жителі спостерігали рух російської техніки. Незважаючи на страшенний ризик, Товстокора обрала час і їй вдалося вивезти з навчального закладу та заховати частину комп’ютерної техніки. А 28 лютого військові РФ уперше залишилися в селі на ночівлю, одразу перетворивши місцеву школу на смітник, а на ранок рушили колоною на Балаклію. Потім у березні – подворові обходи, вилучення мисливської зброї.
- Спочатку всі вони були в балаклавах. На «Тиграх» їздили селом туди-сюди. Ходили по дворах, дивилися, що в будинках наших. Забирали все, що хотіли, найперше – хороші машини. Всі жителі мусили ходити з білими пов'язками… Загалом окупація – це наче ти живеш у колбі і тобі не вистачає повітря, і ти нічого не можеш… Коли тепер згадується, десь, напевне, ми недооцінювали їхньої рішучості, всього жаху. У сусідніх селах ситуація була набагато гіршою. Це залежало від конкретного військового командира, бо в кожному населеному пункті призначали коменданта, – говорить пані Тетяна.
За її словами, у селі проживали батьки учасників АТО, однак стосовно них не було терору – врятувало те, що законний староста не пішов на співпрацю, а того, якого призначили окупанти, не був місцевим.
- Вважаю, що нам справді пощастило... Ця родина переїхала нещодавно в село, вони трималися осторонь, із сусідами не спілкувалися, були такими потайними. Дітей спершу віддали на навчання в нашу школу, але швидко забрали. Чоловік цей їздив на роботу в Балаклію. І от він погодився бути «старостою». Але ж він узагалі не знав людей, оцих сільських новин, знаєте, хто є хто, чим живе, – розповідає вчителька.
ДУМАЛИ, ЩО ПОТАЙКИ БУДЕМО НАВЧАТИ ДІТЕЙ УДОМА
Товстокора, інші педагоги та техперсонал виходити на роботу до школи відмовилися.
- Ми вирішили, що навіть в окупації продовжимо навчати за українськими програмами. Ми всерйоз це обговорювали – згодом зрозуміли, чим би закінчилося… Збиралися в одному будинку, зачиняли вікна, бо по сусідству жили люди проросійські – ми це знали. І в своєму «підпіллі» ми планували, що під приводом чаювання з дітьми, походу в гості зможемо допомагати зі своїх предметів, – згадує вчителька.
Про її позицію окупантам, звісно, було добре відомо.
- Найперше – я ж не брала російську гуманітарку. В нас із чоловіком було господарство, запаси, тож мали що їсти. Бракувало хіба що хліба. Але ж не береш їхнього – значить, не підтримуєш. Все це фіксувалося. Якось роздавали гуманітарку, і там була «Вода Чувашии». Я не втрималася, кажу: у колодязях води нема, що ви за цими п'ятьма літрами чуваської стоїте? Двічі відмовилася вийти на роботу. Питають, а чому це путінський режим вам не подобається? Все вони прекрасно розуміли, – зазначає пані Тетяна.
За її словами, погодилася стати «директоркою» працівниця ветеринарної аптеки, яка має освіту вчителя біології.
- Вона також не місцева, років п'ять тому приїхала. Вже й відсиділа за колабораціонізм, повернулася, живе. Я, звісно, з нею не спілкуюся взагалі, – говорить Товстокора.
Новоспечена «керівниця» з 1 серпня почала готувати школу до відкриття: шукала працівників, прибирала класи, які загадили російські військові. За справжньою директоркою окупанти прийшли за два тижні.
- Оскільки я не погоджувалася, сказали, що мушу приїхати до «відділу освіти» в Балаклію. Я питаю, а що буде, як не поїду? Кажуть, це наказ, мають доставити. Я не стала гратися в героїзм, узяла документи, поїхала з ними. Обіцяли, що «з вами поговорять і повернуть». Аякже! Як під'їхали – забрали паспорт, телефон, мішок на голову і повели. Я мішок той трішечки відсунула, піддивилася – вели у відділ поліції (у ньому окупанти влаштували одну з катівень у Балаклії, – ред.). Привели в камеру. Я сіла, чекаю, думаю, мене викликати зараз будуть. Але пройшло чотири дні, – згадує вчителька.
Ту камеру незаконно ув’язнені називали «vip» – у приміщенні відносно недавно зробили ремонт, стояли унітаз та умивальник, але води не було.
- Там було більше місця на людину, ніж у тих камерах, де утримували чоловіків. І ще велике вікно. Але жодного провітрювання. Стояла спека, ми жарилися… Сиділи не на нарах, а на підлозі – так було хоч трішки прохолодніше, – або топталися, щоб ноги не затікали, – каже пані Тетяна.
За ті чотири доби люди в камері постійно змінювалися, зауважує Товстокора, лиш одна, 60-річна, перебувала в ув’язненні вже майже місяць. Говорити відверто ніхто не наважувався, боялися, що хтось може працювати на окупантів.
ЗМУСИЛИ ПІД ЗАПИС ПРОСЛАВЛЯТИ ПУТІНА
Як стало відомо після звільнення Ізюмщини, російські військові, ефесбешники, омонівці допитували, катували людей.
- Дівчат ґвалтували… Поки я була там, чула це зі своєї камери…, – говорить учителька.
Зазначає, у її телефоні загарбники не знайшли, за що зачепитися: зв'язкок був поганий, інтернету в її селі не було під час усієї окупації.
- Якісь вхідні, вихідні дзвінки – ото і все. Я зідзвонювалась зі своєю начальницею, вона була на підконтрольній території й розпитувала, яка техніка коли й куди поїхала, що де відбувається. Я ж навіть не одразу зрозуміла, що цю інформацію передавали нашим хлопцям із ЗСУ, – каже Товстокора.
Після цього було так зване видворення: це коли нелояльні до «русского міра» люди мали покинути окуповану територію якнайшвидше і більше не потрапляти на очі загарбникам. За чотири доби вчительку вивели з камери, віддали паспорт і телефон у файлику, накинули мішок на голову та кудись повезли. Виявилося – додому. Там дали «п'ять хвилин на збори» і потім – «на свою Україну».
- Сказали, що й чоловік може поїхати, але я не вірила, що відпустять, тому вирішили – він залишається вдома. Плакали… Прощалися. Знову мішок – повезли назад у відділ поліції, – розповідає директорка.
Із камери її та ще двох жінок вивели для запису пропагандистських роликів. Усі мали прославляти Володимира Путіна та російську армію, на яку так чекали, заявити, які погані Президент Володимир Зеленський і Збройні сили України.
- Керував цим процесом якийсь Мурад чи Марат, із країн Кавказу. І він казав, чи подобається, чи не подобається, як вийшло. Нас було троє жінок. Садили на стільці по черзі. Одну він записав – мені здалося, що вона взагалі ці слова вчила всю ніч, так швиденько розказала, все так красиво, як їм треба. Я ошелешена була. Інша жіночка теж сказала – згодиться. Я сказала раз – не так. Другий – не подобається. І він мені говорить: «Ти ж директор – ти що не вмієш говорити? Третій раз не скажеш, нікуди вже не вийдеш». Я сказала той текст… Він скривився, каже: «Піде, на трієчку». Погрожували, що ці записи відправлять у СБУ. Тоді знову мішок на голову. Вивели на вулицю. Там показують, у яку машину сідати. Поруч із машиною був молодий чоловік, познайомилися – Андрій (він перебував на підвалі 14 днів), ще колега моя, освітянка, з чоловіком та працівниця ДСНС. Російські бойовики супроводжували нас до свого останнього блокпосту, – оповідає пані Тетяна.
За її словами, до найближчого блокпосту ЗСУ лишалося близько двох кілометрів. Уся дорога була понівеченою – вирви, повалені дерева довкола, залишки боєприпасів, що стирчали із землі. Росіяни відкрили вогонь…
- Вони казали, що дають «зелений» коридор. Відпускали людей і крили. Ми все ж проїхали – до рядів мін, вилізли з машин і пішли до наших. Віддали наші документи й телефони для перевірки. Хлопці показали нам, де можна пересидіти. Над головами постійно літав дрон. Обстріл! Ми залізли у бліндаж учотирьох і ще зі собакою, яку вивозило подружжя. Було тісно, собака намагався ховатися між нами, йому закривали вуха… Не вщухало, рвалося поруч, полетіла глина на голови. Наче стихло. Пішов дощ. І знову почали накривати. Мені тоді згадались слова того кавказця: «Якщо дійдеш, буде в тебе другий день народження». Він у мене 20 серпня, а це було 19 число, – розповідає вчителька.
Після обстрілу підійшли українські військові, запитали чи немає загиблих або поранених. Брудні та змучені люди вирушили до наступного блокпосту – у підконтрольній ЗСУ Андріївці. Звідти Тетяна Товстокора поїхала до рідних у Харків.
НАВЧАЮТЬ ДІТЕЙ ДИСТАНЦІЙНО Й ВОЛОНТЕРЯТЬ
Буквально за два тижні Сили оборони звільнили Балаклійщину. Уже 12 вересня 2022-го директорка повернулася додому, де на неї чекав чоловік. У селі не було ані світла, ані зв’язку.
- Але ми одразу ж почали навчальний процес – удома. А тепер працюємо дистанційно, – розповідає Товстокора. – Дітей у нас зовсім не багато, 45. І колектив наш маленький, але міцний. Ми плетемо маскувальні сітки, готуємо військовим їжу, намагаємося вирішити їхні побутові питання, словом, усе, що попросять. Донатимо і збираємо кошти. Тобто своїми справами показуємо дітям приклад, займаємося патріотичним вихованням. Спілкуємося, залучаємо їх до волонтерства. Дітки малюють, виготовляють поробки, які передають нашим захисникам. Це дуже важливо – виховувати наших маленьких українців. Треба бути згуртованими, кожному щось робити – і перемога буде за нами.
Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського
