Мейкер-фест: від виробництва дронів до переробки пляшок зі скла
В одній локації організаторам фестивалю вдалося зібрати понад десяток мейкерів. Люди, які друкують «бомбочки» на 3D-принтерах, збирають дрони та БПЛА. Ветеран, що звільнився з лав ЗСУ після поранення і тепер точить ножі. Бізнесмен, який започаткував соціальний проєкт технічної освіти для дітей від 8 років і далі. Художник, що створює мистецькі вироби з використаних пляшок та старих вікон. Рекрутер, який до війни переймався відродженням Боржавської вузькоколійки і створив електродрезину, – нею можна переміщуватися, якщо не їздять потяги.
Вони розповіли Укрінформу, як нині, у ХХІ столітті, де за людей все виконують машини, важливо вміти робити щось своїми руками. Деталі – у нашій розвідці.
ДОМАШНЯ ПЛАСТИКОВА ФЕРМА
Перші мейкери, з якими зустрічаємось, демонструють все те, що можна зробити вдома на своєму – а краще на кількох, а не одному – 3D-принтерах. Допоки принтер друкує сувенірні тризуби (такі розпродаються за донати на різних подіях, щоб далі акумулювати кошти на пластик), говоримо з волонтеркою Юлею Корсун. Вона дуже рада, що в місті започаткували подію, де можна показати іншим, що ти робиш.
- Ми належимо до платформи волонтерського проєкту «Друк армія». Основне – купити принтер. Маючи вже його, треба зареєструватися на платформі, завантажити документи, пройти перевірку, до речі, військові, які є на платформі як замовники, також реєструються, і так ми співпрацюємо. Друкуємо для них корисні речі.
Домашня ферма, як називає її Юля, спеціалізується на виробництві скидів із дронів. Роблять також макети для навчань особового складу різних формувань Сил оборони, муляжі мін, щоб новобранцям могли пояснити, як це працює. Серед продукції – заглушки для автоматів; такі пластикові чохли надягають на дуло, щоб туди не потрапляло різне сміття, поки автомат не працює. Ними, каже Юля Корсун, забезпечені всі їхні друзі-військові.
- Ну і друкуємо різну сувенірку, щоб назбирати грошей на пластик, бо його йде багато. За тиждень, за умови, що принтери працюють цілодобово, а вони працюють цілодобово, наша маленька ферма з’їдає 100–150 кг пластику. Ми плануємо завантаження принтерів так, щоб вони не зупинялися, тому й збираємо донати.
КРАСА ІЗ ВЖИВАНИХ ПЛЯШОК ТА ВІКОН
Вітаємося з вітражистом, художником, музикантом Василем Полажинцем. Він демонструє вироби з використаних скляних пляшок.
- Ми переробляємо пляшки зі скла, які не використовуються повторно. З них робимо тарілки для сиру та м’яса, вази, світильники, декоративні тарелі, навіть прикраси й писанки. У нас тепер майстерня в Хусті, ми масштабно стартували під час карантину. Крім використаних пляшок, які завдяки нам не лежать на смітниках чи берегах річок, забираю також старі скляні вікна. Буває, їду по селу, бачу, що міняють вікна, то питаю ґаздів: віддасте старі вікна? З них виготовляю декор в техніці фюзінг – це сплавлення декількох кольорів скла. По суті, це шматки скла зі старих вікон, на які накладаємо узори з кольорового скла, воно сплавляється і має дуже гарний вигляд. Наші тарелі нещодавно були на тижні дизайну в Києві, ми отримали дуже гарні відгуки. І тепер будемо виставлятися в Мистецькому арсеналі.
ДЕВ’ЯТИРІЧНИЙ ХЛОПЧИК РОЗІБРАВ ТЕПЛИЦЮ, БАТЬКО БУВ У ПРИЄМНОМУ ШОЦІ
Бізнесмен Ігор Запорожець понад чотири роки заснував в Ужгороді соціальний освітній проєкт «Моя майстерня». Задумка така, щоб діти прийшли на заняття і вийшли з нього з власноруч зробленим свічником, електричним світильником, сувеніром на подарунок, тобто чимось, що вони зробили власноруч за допомогою різних інструментів.
- У нашій майстерні діти 8–12 років напрацьовують нові нейронні зв’язки, вчаться користуватися інструментом, ухвалюють рішення, які вплинуть на кінцевий результат. Діти в захваті, що своїми руками можуть виготовити якусь конкретну прикладну корисну річ.
Їм подобається вільно користуватися інструментом (ніхто збоку не покрикує «не бери – зламаєш»), пробувати, отримувати результат і навіть помилятися. Дехто робить за шаблоном, швидко і правильно, дехто шукає свої варіанти – проявляє творчість, проробляє деталі, хтось кабелі може з’єднувати годинами... Тобто діти обирають напрям, в якому хочуть розвиватися.
Ігор Запорожець розказує про одну сім’ю, де молодший син ходив на заняття в «Майстерню». Дев’ятирічний хлопчик за короткий час опанував багато інструментів. А старший син, якому на той час було 15, ходив на танці і не вмів, наприклад, користуватися гвинтокрутом. Тато із захопленням переказував, як менший син розібрав теплицю і склав, посортувавши всі гвинтики і нічого не загубивши.
- Я був дуже задоволений чути такі відгуки, – каже Ігор. – Тепер ми працюємо з поколінням, яке буде далі розвивати нашу цивілізацію. Ми вийшли з покоління, що не знало сучасних ґаджетів, але якби нас не вчили тоді працювати з інструментами та тою застарілою технікою, наше покоління би не створило сучасних айфонів. Я пам'ятаю, що таке дисковий телефон, пейджер, але користуюся сучасними здобутками, які придумали мої однолітки. І якщо тепер не навчати дітей технічної творчості, то надалі в нас нічого нового не з’являтиметься, – зазначає Ігор Запорожець.
КОНСТРУЮВАТИ ЛІТАЧКИ КРАЩЕ, НІЖ РОБИТИ ДРОНИ
Спілкуємося далі з авіаконструктором Андрієм Таракановим. Він презентує свої літачки, показує, як запустити, втримати та що в нього всередині.
- Я займався в дитинстві авіамоделюванням, а коли виріс, почав сам робити літачки. У 2014 році узявся виробляти дрони, але потім повернувся до літачків – це набагато цікавіше й можна втілити чимало ідей. От роздайте однакові моторчики і пропелери десятьом дронарям – і отримаєте майже ідентичні дрони. А роздайте ці ж деталі десятьом авіаконструкторам – і отримаєте 10 різних літачків. Вони матимуть 10 однакових моторів, але водночас один далеко залітатиме, інший програватиме в далекобійності, хтось зробить вам «Бугатті» у сфері авіамоделювання, але він буде непрактичний і надто дорогий, – каже Андрій.
Чоловік говорить, що після повномасштабного вторгнення необхідність створення літачків, які би закидували нашим хлопцям провіант та воду, а також заносили росіянам «подарунки», – надзвичайна. Звісно, він не уточнює, для кого їх виробляє і скільки. Каже тільки, що тепер нагальна потреба – збільшувати відстань БПЛА. Тож, говорить Тараканов, настав час повернутися до старих добрих бензинових моторів, тільки треба працювати з варіантами.
«ІМПОРТОЗАМЄЩЄНІЄ» ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ДРОНІВ
Поруч з авіаконструктором презентують свої доробки команда інженерів проєкту з виробництва дронів «Босорканя» (відьма, – ред.). Спілкуємось з паном Анатолієм, він розповідає про особливості їхнього виробництва.
- У нас є волонтери, які займаються збором коштів, – на них закуповують складники, з яких інженери нашої команди далі роблять FPV-дрони. Найчастіше семи- та десятидюймові. Працюємо на забезпечення потреб наших закарпатських хлопців із 128 бригади, 15 окремого бату, недавно партія дронів поїхала на Курськ.
Питаю щодо потужностей, мій співрозмовник одразу відповідає, що в цьому питанні все впирається в «тіті-міті».
- Чим більше «тіті-міті» – тим більше ми можемо закупити деталей. Як тільки набирається коштів на 10 комплектів, замовляємо, далі робимо та відправляємо. Йдеться переважно про 160–180 тис грн.
Цікавлюся у співрозмовника, що буде з «дроноробством» найближчим часом, адже брати-китайці наклали вето на складники, з яких можна робити дрони, і більше їх не продаватимуть.
- Це, звісно, позначиться, але ми розглядаємо різні варіанти. Один із них – наше виробництво. Вже є кілька добрих аналогів, ми їх впроваджуємо та випробовуємо. Наприклад, тепер у виробництві використовують 433-тю частоту, на якій літають москалі, – тут робимо ставку на те, що «свої» дрони (тобто які літають на їхній частоті) не будуть «гасити», тож у нас є можливість їх обманути й долетіти дроном туди, куди потрібно.
ДРУГ ІЗ МЮНХЕНА ДОПОМІГ НАЛАГОДИТИ ВЕТЕРАНСЬКУ СПРАВУ
Ветеран Олександр Панцо представляє свій проєкт, який запустив після того, як у 2023 році його звільнили з лав ЗСУ з пораненням. Тепер він заточує ножі – і цим може заробляти на життя і навіть на те, щоб донатити своїм побратимам, які далі воюють.
- Мене списали 3 березня 2023 року. До війни я мав свою СТО, у 2021-му продав її, потім почалася війна. Уже 26 лютого я поїхав на фронт. Пройшли Охтирку, зачистили Сумську область у складі 4 стрілецької роти 68 батальйону Закарпатської ТрО. Далі – на Ізюмський напрямок, на Донеччині ми довго були, тоді Харківський контрнаступ – зачистили область, вийшли на кордони, далі був Бахмут. І поранення. Госпіталі в Києві, тут – чотири операції, і тоді мене звільнили з лав ЗСУ.
Я сам механік, багато чого вмію. Але після поранення не міг працювати на СТО, як до війни. Тоді мій товариш із Мюнхена вирішив мене підтримати і привіз мені станки для заточки ножів. Він і раніше підтримував – донатив, коли я ще воював, приїжджав, привозив корисні штуки. А того разу порадив зайнятися заточкою і пояснив, що так буде простіше мені заробляти на життя, ніж на сервісі. Бо ж під машинами лазити з таким здоров’ям, як у мене, – не дуже, як розумієте. Отож я пройшов коротке навчання в нього і почав робити сам. Тепер працюю. Заробляю, нашим помагаю донатами, – говорить Олександр.
Процес налагодити неважко, каже ветеран, але на це треба час та зусилля.
- Мусиш знайти клієнтів, дати запрацювати «сарафанному радіо», мусиш підлаштовуватися під клієнтів: у мене був випадок, коли подзвонили з ресторану в неділю, у них бенкет, а слайсери не ріжуть. Я в неділю не працюю, але погодився їм помогти, бо від цього залежало, як вони зможуть надати свої послуги. Тепер це одні з моїх постійних клієнтів, – каже майстер.
Також він говорить, що свою роботу треба робити відповідально, особливо якщо мова про перукарські, манікюрні інструменти чи лікарські предмети. Тут ще й має бути дуже філігранна робота, і в те, щоб ти міг її робити, мусиш вкладати кошти: один камінь для мікронасічки вартує 580 євро.
- Але я працюю із задоволенням. Працюю вдома в літній кухні, бо поїхав на війну, не добудувавши гараж. Перепланував його тепер, збудую нижчим, то буду там мати свою майстерню, –каже майстер.
НЕ ТІЛЬКИ РОБІТНИКІВ НЕ ВИСТАЧАЄ, А Й СТУДЕНТІВ ТЕЖ
Викладач, майстер одного із ужгородських коледжів Микола Тютюнник викладає зварювання та загальноінженерні дисципліни. Каже, що потреба в робітничих професіях значна на ринку і відчутний дефіцит, утім, у коледжі також зазначають, що мало студентів.
- Є діти, які дуже добре працюють, є ті, які приходять нульовими, але стараються, і потім у них все чудово виходить, вони стають добрими майстрами. Головне тут – бажання, як, у принципі, і всюди. У дітей є практика на заводах, вони ходять туди щодня і там вдосконалюють свої навички та залишаються згодом працювати. Робітничі професії дуже затребувані. Просто в нас перекіс в бік вищої освіти – всі хочуть в університет, хоча як глянути у класний журнал, оцінки у дітей різні, – говорить Микола Тютюнник.
ЗАКАРПАТТЯ – ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ БОГРАЧ, А Й ІНДУСТРІЯ
Насамкінець спілкуємося з організаторами першого фесту мейкерів – це рекрутер 68 батальйону Закарпатської ТрО Олексій Любецький та проєкт-менеджер Валентин Волошин.
- Важливо показати, що Закарпаття – не тільки бограч, краєвиди та контрабанда. Це і певна індустрія. Найперше, щоб давати людям роботу, аби вони не їхали «на чехи» (на заробітки, – ред.). Плюс – це допомога реінтеграції ветеранів, щоб люди, які частково втратили здоров’я, могли заробляти собі на життя.
Валентин Волошин також зазначає, що ці мейкер-фести будуть проводити час від часу.
- Задумка узагалі така, щоб створити в місті тусовку мейкерів, – говорить він. – Ми зібрали добрий десяток мейкерів – однією з цілей було, щоб вони зустрілися та почали генерувати спільні проєкти. Тепер думаємо про те, що варто проводити фест кілька разів на рік, мінімум двічі. Наприклад, наступний хочемо зробити інклюзивним, щоб показати, як люди з особливими потребами теж працюють руками.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото авторки
