У моїх очах - війна, або Як в Івано-Франківську повертають до життя героїв
Упродовж чотирьох днів 15 лікарів зі США та Канади разом з командою українських фахівців прооперували 34 пацієнти з важкими травмами обличчя, голови та шиї. Майже усі пацієнти місії були українськими військовими. Для них закордонні та українські лікарі провели понад 80 операційних втручань, бо часто з одним пацієнтом доводилося працювати кільком хірургам.
Укрінформ поцікавився, якої складності були проведені операції під час останньої медичної місії, та як почуваються її пацієнти.
НАШІ ВИКЛИКИ – ЦЕ СКЛАДНІСТЬ ПОРАНЕНЬ
«Усі поранення пацієнтів – складні. Але найважчі випадки були ті, в яких ми спостерігали множинні травми ділянок голови. Наприклад, вибухові поранення ділянки ока, коли потрібно було повністю реконструювати очницю, щоб пацієнт зміг потім носити протез. Складних реконструктивних втручань потребували також травми носа. Наприклад, ми пересаджували хрящ з ребра пацієнта, формували з нього втрачені частини носа і закривали шкірним клаптем. Такі хірургічні втручання є дуже складними».
Так про роботу жовтневої місії Face the Future розповідає її керівник, хірург із Канади Пітер Адамсон.
Він зізнається, що під час операцій лікарям доводилось інколи використовували імпланти з титану, щоб відновити кісткову структуру обличчя, втрачену через поранення. Також невеликі операції провели для тих людей, які вже брали участь у попередніх місіях. Кажуть, щоб пацієнти виглядали ще краще.
«У нас загалом є шість хірургів, і кожен спеціалізується на різних ділянках реконструктивної хірургії голови та шиї. Наприклад, хтось відновлює втрачені частини щелепи, інші – очниці, носа чи іншої частини обличчя. У важких випадках необхідна їхня злагоджена робота», – додає Пітер Адамсон.
За його словами, найкоротша операція місії тривала півтори години, найдовша – шість. Щодня вони проходили у трьох операційних блоках ОКЛ, і хірурги переходили з однієї в іншу, щоб виконати свою частину роботи. Тобто в одній операційній кожного дня тривали по 2–4 операції.
«Наші виклики – це складність поранень пацієнтів. Моя мета у цій місії – зробити все можливе, аби повернути до життя українських героїв», – наголошує клінічний хірург зі США Террі Тейлор.
ЗНАЙШЛА ЧОЛОВІКА В КОМІ
«Руслана оперував хірург Террі Тейлор. Якби не цей лікар, мого чоловіка вже не було б серед живих. Остання операція тривала понад чотири години і стала другою за рахунком в Івано-Франківську в рамках міжнародної місії», – зізнається дружина військового Руслана, Тетяна.
Вона розповідає, що чоловік до війни більше ніж 20 років працював у друкарні Дніпра. Воював з 2023 року на Донецькому напрямку в одній із штурмових бригад ЗСУ. Торік у грудні отримав поранення біля Часового Яру.
«Там були локальні бої. Ми мали завдання – вибити росіян із посадки… Вибухів і пострілів було дуже багато», – пригадує Руслан.
«Я знайшла чоловіка через волонтерів вже у лікарні. Він перебував у комі, мінно-вибухова травма. Під язиком у нього була просто діра: вилетіли зуби, розтрощена кістка. Звідти діставали осколки снаряда. Я вдячна лікарям Дніпра, які зробили йому перші втручання і стабілізували стан чоловіка. Це вони порадили нам звернутись в Івано-Франківськ», – пригадує Тетяна.
Першу операцію в Івано-Франківській ОКЛ Руслану зробили в січні. Тоді медики з’єднували уламки верхньої щелепи, поставили дві пластини. Далі Руслан потрапив на місію. Закордонні хірурги рятували йому кісткову тканину від загнивання.
«Тепер стан Руслана є набагато кращим. Очікуємо ще на стоматологічні операції, а потім – до мирного життя», – говорить Тетяна.
Щоправда, каже, чоловік уже не зможе повернутись до попередньої роботи, і це буде ще одним викликом для них. Після поранення в Руслана часто темніє в очах, та й серце почало нагадувати про себе через біль.
КОЛИ МЕНІ СКАЖУТЬ, ЩО Я ГАРНА, ТО БУДУ ЩАСЛИВОЮ
Неля Леонідова – з Донецької області. У серпні 2014 року, коли в небо піднялась російська авіація, вона потрапила під обстріл разом з двома дітьми, яких забирала з дитсадка.
«У моєму домі не було бомбосховища, тому я дітей водила до дитсадка. Увечері забирала свого сина і сусідську дівчинку з садочка. У неї ДЦП… П’ятниця. Нас почали розстрілювати, діти втікали, я побігла за ними. Після першого вибуху відчула, як заклало вуха, тіло тремтить. Одна думка була – добігти до дітей. Пам’ятаю, як упала на них. Тіла я вже не відчувала. Розуміла, що помираю, але подумки себе втішала, що діти – живі», – розповідає Неля.
Тоді жінка зазнала 18 осколкових поранень і майже два роки провела в лікарнях. Найперше просила допомогу в окуліста, бо розуміла, що втрачає зір. Пізніше з’ясували, що одного ока у Нелі немає. На іншому – атрофія нерва.
«З мене дістали 18 каменів, немає шматка спини, опущена нирка, видалений товстий кишківник. Лікарі робили все, що могли. Коли осколок застряг біля скроні, мені видалили частину кістки, аби врятувати життя. Тепер трішки легше. Але я втомилась ходити з таким обличчям. Це соромно, бо люди часом жорстокі», – говорить Неля.
Після довгого лікування вона переїхала до Харкова. У перший день повномасштабної війни її будинок потрапив під обстріл. Пригадує, майже місяць з дітьми та сусідами переховувались у підвалі.
«Місцеві нам приносили картоплю, інші продукти… Вже коли прилетіло в будинок, в ньому утворилась велика тріщина. Ми писали усім, що росіяни під дверима, боялись, що нас усіх покладуть. Коли їх колону розбили, вони ж пішли у наші домівки. Було дуже страшно», – каже Неля.
Тоді вона вирішила переїхати ще далі – до Коломиї. Пригадує, плакала, коли дізналась, що потрапила на міжнародну місію Face the Future.
«Лікарі місії сказали, що пришиють ніс, зріжуть спайки на скронях, око поставлять – і я буду гарною... Знаєте, коли мені скажуть, що я гарна, то я буду щасливою. Я ж 10 років ходжу з таким обличчям», – усміхається Неля.
Вона показує в телефоні своє фото до операцій і сподівається, що після місії зможе спокійно прогулюватися з дітьми та онукою, заради яких живе.
«Мої діти – це мої крила. Вони дбають про мене, а я навіть у школу до них не могла ходити з таким обличчям, щоб вони не соромились мами. Ось тут у мене була спайка, а тепер є віко (показує, – ред.). Попереду ще будуть втручання, але я дуже вдячна місії за розуміння тих, хто за мить втратив повноцінне життя. У мене таке відчуття, ніби я знову народилась», – додає Неля.
У МОЇХ ОЧАХ – ВІЙНА
Микола – з Коломийщини. До війни працював учителем музики, з дитинства грає на баяні та цимбалах. У сусідньому селі ще служив дяком-регентом. Потім навчався у Львівській богословській православній академії. Каже, має внутрішнє бажання служити Богові й людям. Тому для себе вирішив: коли йому надійде повістка на фронт, ховатися не буде. Отримав її у 2022 році і взяв академічну відпустку. Спершу служив у тиловому підрозділі, а з 2023-го – кулеметник на передовій. Його поранено 17 липня на Лиманському напрямку.
«У нас був наказ вичистили ворожі позиції і закріпитись на місці, але нам не вдалось. Двоє хлопців загинули, решта – були поранені, я з-поміж них. У Лимані з мене витягнули осколки, у Дніпрі склали щелепу. Очевидно, поспішно, бо американським медикам довелось тут переробляти. У Дніпрі багато військових потребують допомоги, тому там наче конвеєр, може, не додивились», – пояснює Микола.
В Ужгороді військовому зробили операцію на руці та на одному оці, яке пробило осколком. Око вдалося врятувати, але зір поки що – 2%. Офтальмологи дають надію на краще. До Івано-Франківської ОКЛ потрапив з Коломийського військового госпіталю, куди звернувся через біль у щелепі.
«Я підозрював, що там почались процеси гниття. Це підтвердили. Тут лікарі місії поставили нову пластину. Усе, що відмерло, змушені були забрати. Операція тривала три години. Навесні ще чекаю на косметичну операцію, тоді будуть брати кістку з ребра», – розповідає Микола.
Каже, удома на нього чекають батьки, а ще – музика. Останнім часом він пише пісні. Зізнається, до цього його спонукали війна і стрес.
«Війна – це велике горе, але тепер я знаю, що можу писати пісні», – запевняє Микола.
Текстів до пісень у нього багато, але жодного не пам’ятає, тому зберігає їх у телефоні. Прошу зачитати бодай один – і Микола погоджується.
«Я не дивлюся в очі, в моїх очах – війна.
Не говорю з тобою, в моїх устах – війна.
Мені пітьма шепоче, в моїх очах – війна.
У них багато болю.
В моїх устах війна гарматами гуркоче.
Я бачив стільки зла. Я вже не є собою.
Я не дивлюся в очі, в моїх очах – війна.
І зараз із тобою не я стою, війна».
МІСІЯ МАЄ РЕЗУЛЬТАТИ І ПРОДОВЖЕННЯ
«Я пам’ятаю перший день повномасштабного вторгнення. Тоді я з дітьми вдома дивився новини і мені важко було пояснити малечі, що зло досі існує у світі. Я ще тоді не знав, що отримаю можливість бути в Україні й докласти свої зусилля, щоб допомогти скинути увесь той біль, якого українці зазнали останнім часом. … Я у своїй країні не бачив таких складних випадків, з якими зіткнувся тут», – зізнається американський офтальмолог Тайлер Пейс, який уперше взяв участь у роботі міжнародної місії.
Він каже, що захоплений сміливістю українських воїнів, а тому навіть не роздумував, коли отримав запрошення приїхати до України.
«Ця місія в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні має продовження, досягнення і результати», – наголошує гендиректор ОКЛ Остап Грищук.
За його словами, важливим є той факт, що до оперативних втручань залучені українські хірурги й фахівці.
«Відбувається процес розвитку і навчання. Окрім оперативних втручань, за цю місію відбувалися конференція та навчальні блоки, які за своєю кількістю учасників є рекордними. Це близько тисячі людей, що вчились і отримували цінні знання у своїй сфері», – говорить Грищук.
«Ця місія унікальна тим, що таких операцій ніколи дотепер в Україні не робили», – додає лікар-отоларинголог Івано-Франківської ОКЛ, кандидат медичних наук та організаторка місії Face the future в Івано-Франківську Наталія Комашко.
«Щоб стати хірургом, потрібно багато зусиль. Це не те, що може статись за одну ніч. Українські хірурги, які бачили і спостерігали за роботою від першої нашої місії, нині виконують частину процедур і далі вдосконалюються. Ми знаємо, що українські хірурги, медсестри та адміністратори знають свою роботу. А тому ми хочемо не лише вчити, але й від них отримати нові знання. Це має бути взаємозв’язок», – упевнений керівник місії Face the Future Пітер Адамсон.
Нині він вдячний українським пацієнтам за довіру й обіцяє неодмінно повернутися до них вже у квітні. Каже, тоді в команді міжнародної медичної місії до України вперше приїдуть пластичний хірург та анестезіолог українського походження.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото авторки та Юрія Рильчука
