Із дому вигнала війна: у Запоріжжі дають прихисток літнім людям, які втратили житло

Геріатричний стаціонар при Запорізькому міському територіальному центрі соціального обслуговування став прихистком для тих, хто втратив дім через війну. Він розрахований на 25 місць, 16 з яких уже зайняті. Шестеро мешканців виїхали з тимчасово окупованих територій або з населених пунктів, де проходять бойові дії, ще одна жінка втратила житло внаслідок авіаційного удару. Заселяючись сюди, люди думали, що пройде тиждень-два – і вони повернуться додому. Але дехто з них живе тут уже третій рік. І про повернення тепер говорять з уточненням: «Якщо будемо живі» і «Якщо буде куди вертатися».

У дворі двоповерхової будівлі стаціонару – квіти, охайні дерева, лавочки й альтанка. Територія невелика, але затишна. Усередині – спальні кімнати, кабінет для фізіотерапевтичних процедур, кімната для відпочинку, їдальня, бібліотека тощо.

Люди, які тут живуть, називають це місце пансіонатом, ні на що не скаржаться, хвалять персонал і говорять: «У нас все є, все дуже добре! Але додому готові хоч пішки йти».

«МИ НЕ ВИЇЖДЖАЛИ, А ТІКАЛИ»

Однією з перших своєю історією з журналістами поділилась 72-річна Тамара Кузьменко. Вона живе у стаціонарі з 10 березня 2022 року.

- Потрапили сюди разом з чоловіком – Гришею. Ми з Гуляйполя, – розповідає.

Жінка памʼятає той день до подробиць. Каже, що росіяни добряче обстрілювали Гуляйполе і села поблизу. У місті вже були проблеми з водопостачанням, світлом і газом. Тож того ранку пані Тамара взяла бідончики та пішла по воду.

- У центрі стояли чотири автобуси, і мер міста повідомив, що буде евакуація. Закликав не панікувати – мовляв, усі помістимось. Тоді нам сказали, що всіх будуть вивозити спочатку до Запоріжжя, а звідти вже далі розподіляти, – говорить Тамара Дмитрівна.

У місті лунали вибухи. Жінка почала телефонувати дочці та зятю. Звʼязку з ними не було. Як потім зʼясувалося, родина ховалася від обстрілів у погребі.

- Ми не виїжджали, а тікали. Снаряди летіли слідом за нами. Ми раді були, що вирвалися, – згадує жінка.

Разом із своїм чоловіком вона прожила в Гуляйполі майже 50 років. Родом вона з Одеської області, батько пані Тамари, як вона сама каже, – чистокровний болгарин.

- Гриша мене привіз на хутір Грушевий, там ми жили. В Гуляйполі потім купили собі пів хати. Техніка в нас була, машина, у дітей все добре було. Дочекалися внуків і правнуків, і залишилося просто пожити, як кажуть, для себе. Не хочеться матюкатися…. але «спасібо» нєкоторим людям, що перековеркали всім нам життя. Ми все побросали… Не знаю, чи ціла наша хата, чи ні, куди я піду потім. Але знаю, що діти мене не покинуть, – говорить жінка.

У пансіонаті подружжя відзначило золоте весілля – 50 років разом. Співробітники напекли обрядових «шишок», прикрасили кімнату кульками, купили торт...

- Чоловік все жалів, що його костюм залишився вдома, в Гуляйполі, і він не міг його вдягнути, – додає Тамара.

Пів року тому її Гриша помер. Поховали його на кладовищі в рідному Гуляйполі, бо там всі рідні «лежать». Родина поїхати на сам похорон не могла через обстріли і погіршення безпекової ситуації. Простилися з ним у пансіонаті.

ФОТОАЛЬБОМИ ЛИШИЛИСЯ ВДОМА

Донька Тамари разом зі своєю сімʼєю живе у Запоріжжі на орендованій квартирі. Зять воював, зазнав кілька важких поранень.

- Дочка і зять у мене золоті, постійно з нами вони. Тепер зять в лікарні. Латали його як могли. Спиці ставили, шви на швах. Онука в Запоріжжі живе, і правнучка є. Вони приїжджали до мене. А син – в окупації, в Мелітополі. Важко йому, не знаю, як і коли виїжджати буде. Ми казали йому: «Тікай!», але він не хотів їхати, бо патріот, любить місто дуже. А тепер не може, немає таких грошей у нас. Зі сином дуже слабий звʼязок, майже відсутній. Він мало про що може говорити. Так хочеться всіх зібрати до кучі, виплакатися, посидіти. За життям мирним сумую. Молю Бога, щоб всім хлопчикам нашим, що воюють, Бог дав здоровʼя, – говорить співрозмовниця.

Пані Тамара показала свою кімнату, в якій живе разом з жіночкою з Оріхова. У кімнаті в Тамари Дмитрівни є шафа, де вона зберігає речі й кілька фотографій своєї родини.

- Альбомів вдома стільки залишилось! Ми ж думали, що це ненадовго їдемо. Документи навіть одразу не взяли. Потім попросила дітей, і вони привезли документи і трошки фотографій. Відкриваю фото і дивлюсь на них. Це мій син з онуком (показує фото, – ред.). А це Новий рік, це мій внучок, а ось моя правнучка. Оце все, що в мене. Ростуть внуки і правнуки без бабушки і дідуся. Отаке життя, – каже.

А ще жінка дуже сумує за чоловіком, ніяк не може звикнути, що його немає.

«ХОЧУ СВОЄЇ ЇЖІ»

У пансіонаті вона живе безкоштовно. Запевняє, що нічого їй не треба.

- За домом дуже скучаю. І ще… хочу своєї їжі, сама приготовити хочу. Ви не подумайте, нас тут годують добре, все дають, – запевняє.

- А що хочете приготувати? – питаю.

- О… ну, значить, так, – на обличчі пані Тамари зʼявляється усмішка, і вона починає загинати пальці, рахуючи страви. – Варенички з картоплею, пельмені, варенички з творожком, молдавські плачінти, зварити свій молдавський соус, вертути свої молдавські напекти … та це вам все і не передати.

- Коли оте все затієте готувати, то нас гукайте, – жартую.

- Ми із сусідкою кожен вечір «варимо їсти». Полягаємо ввечері й починаємо «оце б я їла …», а вона додає «а я б оце…». Як вечір, так і починаємо згадувати.

Пансіонат розташований у такому районі міста, де вибухи лунають доволі часто. Мешканці кажуть, що обстріли їм дуже чутно, але укриття там немає. Відбою повітряної тривоги чекають у коридорі.

ВРЯТУВАЛА ПРОГУЛЯНКА

У сусідній кімнаті живе Марія Семенівна. Їй 90 років, але в паспорті записано 87. Жінка каже, що колись їй мама трошки років «відмінусувала», так би мовити, молодшою зробила.

Жінка сама із Запоріжжя. До пансіонату потрапила 1 жовтня цього року. Того дня ворог атакував місто авіаційними бомбами, і одна з них влучила в 15-поверховий будинок в Комунарському районі Запоріжжя. Зачепило і квартиру Марії Семенівни. На щастя, жінки вдома не було, бо саме вийшла на вулицю, на традиційну щоденну прогулянку. Квартира розбита вщент.

- Нічого в мене немає. Речей навіть не було, бо вийшла ж просто прогулятися, щоб коліна не боліли. Нікого в мене нема. Два сини було, померли. Я сама осталася… Все нормально у мене. Буду чекати, поки квартиру відремонтують, і як буду жива, то повернусь туди, – говорить.

В якому стані її оселя, жінка не знає, не бачила її після прильоту.

У КВАРТИРІ ЖИВУТЬ ГОЛУБИ Й МИШІ

У кімнаті відпочинку ми познайомилися ще з двома мешканцями пансіонату. Вони також з Гуляйполя. Валентині Павлівні 86 років, її синові Анатолію – 67.

Анатолій в 2014–2015 роках був в АТО. Коли почалась повномасштабна війна, то вступив до лав тероборони. Каже, вибухів не боїться, але маму хотів вивезти подалі від війни.

- Коли було АТО/ООС, то не було ракет, дронів. Була артілерія, а зараз авіація. Тоді ми були проти «ЛНР» та «ДНР», а тепер наш ворог Росія – велика країна, і людей там багато. Нам зброю треба солідну, багато, і авіацію, – говорить.

Минулої осені він їздив до Гуляйполя: забрав дещо із речей і на місто глянув.

- Місто сильно побило. Жах. У нашому домі балкона нема, вікон нема і голуби в хаті. Ми на пʼятому поверсі живемо. Птахи там гнізда завели, миші живуть, – розповідає.

Він щиро вірить в те, що все буде добре. Мовляв, не може бути війна безкінечною. Говорить, як буде перемога, то найперше піде... у пивбар з друзями.

- Пішов би й пива б напився з товаришами. Від душі, – зізнається.

- А я б сиділа б на лавочці, ходила б гуляла, сміялася б, як раніше. Як було колись і, може, колись буде ще, як не помрем, – додає його мати.

Чоловік зізнається, що живе в пансіонаті лише через неї. Не хоче маму саму лишати, а більше рідних і нема.

До повномасштабного вторгнення в геріатричному стаціонарі люди могли перебувати від 30 днів до року. Тепер цей термін подовжено на період воєнного стану і місяць після закінчення. Ті, хто постраждав від збройної агресії, живуть у таких закладах безкоштовно.

Але мешканці пансіонату понад усе мріють і головне – щиро вірять, що ось-ось зможуть повернутись додому. Нехай там не буде такого комфорту, догляду й доведеться самим робити все по господарству, але то буде свій рідний дім.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото авторки й ті, що надала Запорізька міська рада