«Вставав і йшов, і так аж до вершини»: Як ветерани на протезах піднялися на засніжену Говерлу
У перший день зими на найвищу точку України піднялися ветерани з ампутаціями, які проходять реабілітацію на Буковині. Сходження відбулося в межах проєкту «Мандротерапія» від Чернівецької ОВА. Подолати непростий маршрут наважився і кореспондент Укрінформу, який за останній рік зробив дві операції із заміни кульшових суглобів. Ми пройшли близько 7,5 кілометра засніженою стежкою із вертикальним набором 800 метрів. Про враження, емоції та подолання труднощів учасниками сходження читайте в репортажі Укрінформу.
САЛЬТО НА ОДНІЙ НОЗІ
Підйом на Говерлу маємо почати рано, щоб встигнути спуститися до темряви. Тому о пів на п’яту ранку вирушаємо автобусом із Чернівців до підніжжя гори. Дорогою потроху знайомимося. Так, в автобусі їдуть четверо військових із ампутованими кінцівками. Ще одного ветерана підбираємо по дорозі у Вижниці. У чотирьох хлопців замість ноги – механічний протез. У Володимира Кушніра з Волині ампутована ліва нога, він пересувається на милицях. Був важко поранений близько двох місяців тому під час боїв на Курщині. Нині проходить реабілітацію у Чернівецькій обласній лікарні.
- Служив у 47-ій окремій інженерній бригаді на Рівненщині, – спокійно та без емоцій розповідає Володимир. – Більшість часу наш підрозділ обороняв Миколаївщину. У зв´язку з Курським наступом нас перекинули туди. Я був водієм, і в наше авто влучив ворожий дрон. Цікаво, що це була вже друга «ефпівішка» за день. Під час першого влучання мене не зачепило, але важко поранило побратима. Пощастило, що неподалік був стабік, ми з пацанами віднесли пораненого. Після цього я поїхав, щоби взяти другу автівку і забрати хлопців із позицій. Коли повертався, то побачив на перехресті ще один ворожий дрон. Намагався від нього втекти, але він пішов на випередження і залетів спереду на дах авто. Пам’ятаю, у перші секунди подумав, що друге за день влучання – і пощастило, бо голова і тулуб цілі… Та потім опустив очі і побачив, що нога звисає на шкірі...
Поруч із Володимиром у автобусі – його сусід по палаті реабілітаційного відділення обласної лікарні, лейтенант із Маріуполя Дмитро Романчук. Його поранило наприкінці червня цього року. Два тижні лікарі намагалися врятувати ліву ногу, та не вдалося. В липні була ампутація. А близько місяця тому Дмитру встановили механічний протез і зараз він лише вчиться на ньому пересуватися.
Володимир та Дмитро їдуть із нами до навчально-спортивної бази «Заросляк». Піднятися на вершину гори вони поки не можуть, та вирішили підтримати побратимів і помилуватися засніженими Карпатами.
А насолоджуватися є чим. Наш автобус зупиняється десь за два кілометри від бази саме тоді, коли піднімається сонце. Довкола – хвойний ліс із вкритими снігом деревами, на вершини яких починають падати сонячні промені. Усі фотографуються на тлі зимової краси, знімають відео, жартують. А у військових із ампутацією гумор специфічний. Володимир Кушнір вирішив зробити переднє сальто на одній нозі. Спираючись на милиці і здорову ногу, перевертається у повітрі та застрибує в кучугури снігу.
Андрій Ільїн, перевзуваючись, каже: “Одні плюси від протеза. З нього можна зняти шкарпетку, коли змерзне здорова нога. Це ж економія яка!”
У всіх – гарний настрій, ветерани налаштовуються на сходження.
МІСЦЯМИ – ДО МЕТРА СНІГУ
Ми перевантажили наші речі із автобуса до автівки рятувальників. Із ними до бази під’їдуть і військові. Всі інші, в тому числі я, йдуть пішки. Беру із собою милиці, якими не користувався вже кілька місяців, – так легше йти засніженою дорогою. Ноги поки не болять, і це добре. Хоча досить швидко втомлююсь із незвички довго рухатись без перепочинку.
Хвилин за 30-40 ми прийшли на базу «Заросляк». Перевдягаємось, перевзуваємось, «озброюємося» палицями та слухаємо короткі настанови рятувальників.
- Рухаємося групою, ніхто не відривається вперед, не відходить убік і не відстає. Якщо хтось втомився, просить зупинитися перепочити, то зупиняємось усі. Якщо комусь стає погано, одразу кажемо, – з нами у групі є медик. Одна група рятувальників уже пішла вперед, вони облаштують нам мотузкові поручні на найбільш обледенілих ділянках. Маємо необхідне спорядження, і якщо потрібно буде, то рухатимемось за допомогою поручнів, – поінформував старший із рятувальників.
Якщо хтось у дорозі виявить бажання повернутися, додає він, то це можна зробити в супроводі рятувальної служби. А решта продовжать підйом. Пам’ятаю, ще тоді подумав: «Сподіваюся, це буду не я». Забігаючи наперед, скажу, що ніхто з нашої групи цією опцією не скористався. Хоча хотілося не раз.
Близько 10-ї ранку вирушаємо з бази «Заросляк». Попереду – рятувальник із трьома нашими ветеранами на протезах та однією зі співорганізаторок походу, керівницею Чернівецької філії протезно-ортопедичного підприємства «Ортотоп» Катериною Сербін. Саме вона домовлялася з військовими про підйом на Говерлу. Каже, що була впевнена у них навіть більше, аніж у собі.
- Скажу чесно, я спочатку вагалася, чи підніматися з ними на вершину, чи залишитися на базі. Але коли побачила, що усі троє погодилися йти на гору, то вирішила, що також мушу спробувати. Були, звичайно, певні побоювання. Ми не знали, наскільки глибокий сніг, як у ньому буде грузнути протезована нога. Але у всіх ветеранів – сучасні протези, рухомі стопи, і проблем із провалами у сніг під час сходження не виникало, – каже Катерина.
Сніговий покрив місцями сягав метра. Кілька разів у сніг провалювався і я, інколи сам вибирався, інколи допомагали рятувальники. Рухалися ми неспішно, спочатку лісом, потім вийшли на відкриту територію. Підйом поступово ставав стрімкішим. Попереду йшли наші військові, які час від часу очікували на нас і жартома запитували: «І що там наші двоногі? Відстаєте?».
Трохи виправдовуючись за повільний рух, розповідаю про себе. Кажу, що хоч я і «двоногий», але маю протезовані суглоби та кілька металевих деталей, і ще чотири місяці тому без милиць навіть рівниною не міг пересуватися.
НАЙВАЖЧИМИ БУЛИ ОСТАННІ МЕТРИ
Після першого привалу стає спекотно, хтось із групи знімає верхній одяг. Мені також порадили зняти куртку і закласти за рюкзак. Залишаюся у військовій “флісці” та байці, – дійсно, стає легше йти. Але ненадовго, не вистачає витривалості. Доводиться часто робити привали, зупинятися, аби випити води. Попереду видніється гора. Щоправда, це ще не наша головна ціль, Говерлу побачимо, коли піднімемося вище. Там уже і куртки одягнемо.
Під час довших привалів хлопці телефонують рідним та близьким, діляться першими враженнями від маршруту, із того боку слухавки їх підбадьорюють. Найговіркіший із ветеранів – 32-річний Андрій Ільїн.
Він народився і виріс на Херсонщині, довгий час проживав у Миколаєві. Та після лікування і реабілітації у Чернівцях вирішив перебратися жити у столицю Буковини. Каже, що раніше ніколи не піднімався так високо у гори. Андрій був одним із найактивніших ініціаторів цього походу: хотів довести собі й оточуючим, що життя із протезом може і має бути повноцінним.
У війську Андрій служив із 2016 року за контрактом. Потім звільнився, а після початку повномасштабного вторгнення знову став до лав ЗСУ. Був водієм у 137-у батальйоні морської піхоти. Поранення отримав у Волноваському районі Донеччини, коли їхня група евакуювала поранених.
- Ми відправили поранених до наших, а самі залишилися на їхньому місці для спостереження. Нас три дні тупо обстрілювали. Потім надійшла команда забрати наших 200-х і повертатися на позиції. Ми із побратимом пішли збирати тіла біля нашої БМП. Я не помітив міну, наступив на неї, пів ступні відірвало одразу. Можна було частину ступні зберегти, але нашим лікарям це не вдалося. Спочатку мені ампутували ступню, а потім і ногу вище, щоб можна було нормально фіксувати протез, – розповідає свою історію Андрій Ільїн.
Під час довших зупинок хлопець «розбирає» ногу – знімає та чистить протез, обтрушуючи сніг, потім знову закладає його. Десь на середині шляху в Андрія починає сильніше боліти протезована нога. Але після короткого відпочинку він разом із групою встає та продовжує рух угору.
Не знаю, як для інших, але для мене найважче давалися останні десятки метрів до вершини. Для себе зрозумів, що у важкі моменти краще не дивитися вгору і не акцентувати, скільки шляху залишилося пройти, а поглядати донизу і думати, скільки вже подолали. Останні зусилля – і ми на вершині. Падаю на сніг, лежу кілька хвилин нерухомо, віддихуючись. П’ю воду, їм шоколад. Потім згадую, що я журналіст, фотографую хлопців, питаю про перші враження.
- Зараз переповнюють емоції. Відчуваю втому і радість одночасно. Було важко підніматися, протезована нога боліла. Я чотири чи п’ять разів за маршрут сідав і думав зупинитися. Але бачив своїх товаришів, які продовжували підйом. Значить, вони можуть, а я не можу? Вставав і також ішов, і так аж до вершини, – поділився враженнями від сходження на Говерлу Андрій Ільїн.
ПОКАЗАЛИ ІНШИМ, ЩО НЕ ВАРТО ЗДАВАТИСЯ
48-річний військовий Валентин Фіщук обіймається з товаришами, усі троє радіють, що змогли піднятися. Разом фотографуємося, знімаємо відео. Валентин зараз служить у місцевому ТЦК та СП. Каже, що вперше піднявся на Говерлу, але впевнений, що не востаннє. Зізнається, що хоче влітку підкорити вершину разом із дружиною. Він утратив ногу в серпні 2022-го в боях під Соледаром, який захищав у складі 93-ї бригади ЗСУ. Після госпіталю вирішив протезуватися у США.
- Поїхав до Штатів наприкінці 2022-го. Там була підготовка, потім протезування. Мені зробили три протези – кімнатний, спортивний та повсякденний. Спочатку вчився пересуватися на них у США. Коли повернувся в Україну, то знову довелося вчитися, підлаштовуватися до наших тротуарів, доріг. В Україні мені запропонували виготовити ще один протез, я погодився. Сьогодні піднявся на вершину Говерли у повсякденному американському протезі, бо нещодавно його обслуговував, тому і був більш упевнений у ньому. Дуже сподобався маршрут. Хоча і був певний острах, особливо на найкрутіших підйомах. Думав, як я буду назад цим маршрутом спускатися. Але зараз цей страх минув, найважче ми вже подолали, – розповів на вершині гори Валентин Фіщук.
Ветеран Гавриїл Петращук, який також піднявся на Говерлу, родом із Вижницького району Буковини. Каже, що уже підкорював найвищу точку України, коли навчався у старших класах школи, влітку. Зауважує, що для нього найважче було зібратися духом та наважитися на цей похід.
- Хотілося для себе поставити позначку, що я тут був, зміг це зробити із протезом. Гадаю, що цим вчинком ми показали й іншим, що ніколи не варто здаватися. Емоції важко передати словами, дуже відрізняються від тих, які мав ще у школі, – каже чоловік.
Гавриїл розповів, що вдома на нього чекають дружина та дві донечки. Саме вони стали для нього опорою після поранення і подальшої ампутації лівої ноги, й у день сходження на Говерлу також надсилали чоловікові підбадьорливі повідомлення. Коли вже почали спускатися, хтось із нашої групи жартома вигукнув: «Ну що, хлопці, тепер уже можна і в космос?». Усі посміялися і продовжили спуск.
ПОХОДИ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ НА ПРОТЕЗАХ ХОЧУТЬ ЗРОБИТИ РЕГУЛЯРНИМИ
За інформацією представників Чернівецької ОВА, сходження на Говерлу організували в рамках програми «Мандротерапія». Вона діє для українських військових, які проходять реабілітацію в медзакладах Буковини. Ідею підйому на найвищу точку України запропонували самі військові під час одного із попередніх походів.
- Сьогоднішнє сходження на Говерлу – не так про мандри і терапію, як про людську міць, титанізм наших хлопців, які це зробили. Я пишаюся ними. Будемо думати, які ще цікаві локації відвідати, куди повезти хлопців, – сказав один з організаторів походу, заступник директора департаменту регіонального розвитку Чернівецької ОВА Михайло Хмелевський.
За його словами, із липня цього року, коли стартував проєкт «Мандротерапія», до активних подорожей вдалося залучити близько 200 військових. Для них провели більше десяти турів, зокрема, організували похід буковинськими печерами та горами, сплав Дністром, різні екскурсії, майстер-класи тощо.
Наступного року проєкт «Мандротерапія» розширять, він стане одним із елементів програми «Сталь». Подібні походи для військових та їхніх сімей хочуть зробити щотижневими. Для цього планують залучати і культурні заклади, зокрема, запрошувати бійців до театру, філармонії тощо.
І хоч за статистикою рятувальників, близько 80% нещасних випадків у горах стаються саме під час спуску, для мене сходити донизу було набагато легше, ніж підніматися. Щоправда ця дорога здавалася надзвичайно довгою. Я увесь час дивувався, як ми змогли пройти увесь цей шлях догори.
Усі спустилися ще до темряви, це було важливо. Поблизу спортивної бази перевзулися, перевдягнулися, повечеряли. І повні вражень та позитивних емоцій поїхали додому.
Віталій Олійник
Фото автора
