«Він мав феноменальну здатність бути завжди і всюди» - історія оператора дронів, зоозахисника Костянтина Юзвюка
Його життя було дуже коротким – лише 23 роки. Проте зробити на користь України встиг дуже багато. Костянтин допомагав людям у прифронтових і звільнених містах, евакуював тварин, організовував збори для військових. І сам боронив державу в складі 117 окремої механізованої бригади ЗСУ. Був важко поранений на Запорізькому напрямку, 18 липня 2024 року помер у лікарні. Друзі Костянтина Юзвюка кажуть, що його особистість і надалі їх надихає.
ЗАВІВ СОБІ ЧУБА, ЩО ЗА ВУХО ЗАКРУЧУВАВСЯ
- Його завжди тригерило, коли ображали менших, слабших, – каже Ольга Юзвюк, мама Кості. – Ставав на їхній захист. Хоча дуже не любив битися. А коли його зачіпали, то зазвичай здачі не давав. Не знаю, звідки в ньому це бралося.
Він ріс дитиною з підвищеним почуттям справедливості. Любив проводити час зі старшими, слухати цікаві історії.
Коли почався Євромайдан, Костянтин був школярем. Як ішов зі школи, побачив людей, що зібралися на віче у Рівному. Повернувся додому і сів малювати плакати, прапор Євросоюзу.
- Він «підбивав» однокласників ходити на Майдан. Його друзі також намалювали прапори Євросоюзу, почіпляли на рюкзаки. Костя розумів, що відбуваються зміни. Прийшов тоді до мене і каже: «Мамо, ходімо на Майдан!». У буденних клопотах я відповіла йому, мовляв, багато роботи. Він кликав удруге, я знову була зайнята. І вже втретє сказав мені: «Зараз твориться історія, про яку наші діти та внуки читатимуть у книжках, невже ти цього не розумієш?». Я раптом усвідомила, що зі мною розмовляє вже не дитя, – розповідає пані Ольга.
Зрештою Костя зарядив своєю активністю всю родину. Поки він із батьком ходив патрулювати місто, мама із сестрою готували перекуси в Народному домі, бабуся вдома варила їсти для активістів. Навіть дідусь на колісному кріслі намагався допомагати.
А ще мама згадує, що Костя першим у Рівному серед ровесників завів собі чуба, що пізніше аж за вухо закручувався.
Костя був принциповим, і його українськість була справжньою, природною – він діяв згідно зі своїми переконаннями. Коли у школі на позакласне читання задавали прочитати Пушкіна чи Лермонтова, вимагав у бібліотеці книги українською мовою.
- Якщо не було, казав: «Угу, значить не читаємо». Він жодного російського твору не прочитав російською, – згадує пані Ольга.
ПОЇХАВ У БАХМУТ, АДЖЕ ТАМ ЛИШАЛИСЯ ТВАРИНИ
Після 10 класу Костя вирішив здобувати освіту в сфері IT, обрав коледж у польському місті Володаві.
- У коледжі йому запропонували викладати математику і водночас здобувати вищу освіту. Навчання обіцяли оплатити. Був на практиці в Греції. Приїхав додому і поділився своїми сумнівами: «Мамо, ти розумієш, вони хочуть зробити з мене поляка, а я – українець», – згадує пані Ольга.
У 2021 році, коли вже відчувалося, що насувається велика війна, Костя повернувся додому. Розумів, що тут – його місце. 24 лютого 2022 року пішов із другом до військкомату. Та Костю відправили додому. «Він сказав: як не можу воювати, то я сам знайду, як допомагати. І почав вивозити тварин із прифронтових територій», – розповідала його сестра Анастасія.
Тоді юнак пройшов курси тактичної медицини у Рівному на базі медичного загону спецпризначення «Білі берети». У той же час волонтерив – вивозив тварин із деокупованих, прифронтових територій, доставляв людям харчі.
- Їздив у Бахмут, Херсон. Після його загибелі мені розповідав знайомий: «Знаєш, де я малого зустрів востаннє? Біля Бахмута – стояв, каву пив. Я запитав, куди він. Він відповів, що у Бахмут. Я йому сказав, що там уже російські танки їздять. А він: «Там же тварини ще є». І таки поїхав, – ділиться спогадами мама.
Як громадський активіст, волонтер Костя періодично їздив на різні збори. Мама лише просила його бути на зв’язку. Та якось поїхав і зник «із радарів».
- Так пройшов тиждень, другий. Я пишу: «Де ти?». Він відповідає: «Якщо зі мною щось станеться, тобі зателефонують», – каже мама.
Потім вона дізналася, що син більш ніж місяць провів у складі Української добровольчої армії на Запорізькому напрямку. Пояснив, що вчився там на оператора дронів, «здобував для себе знання».
- Я сказала з іронією: «Ну так, для себе, – весілля знімати. Ти так само для себе такмед проходив». Розуміла, до чого він готується, і знала, що йти проти цього не було сенсу. Він приїхав і сказав, що лишився б в УДА, але вони були на донатах, а він пдалі займався волонтерством, організовував збори. Сказав: «Якщо я сяду сам собі на шию, то нічого доброго не зроблю, тому піду в ЗСУ». Скажу, що 80 відсотків його зарплати йшло на доброчинність і донати. Навіть коли він став військовослужбовцем, інші військові частини вручали йому подяки за допомогу, – додає Ольга Юзвюк.
БОРОВСЯ, АЛЕ СЕРЦЕ НЕ ВИТРИМАЛО
Юнак почав шукати підрозділ для підписання контракту. Спершу подався для цього на співбесіду в Харків, але там в одному з формувань йому запропонували працювати на кухні. А Костя був веганом – не вживав не те що м'ясо, а й молоко та мед. Тому це був для нього неприйнятний варіант. Врешті підписав контракт зі 117 окремою механізованою бригадою, став оператором дронів.
Костянтин дуже переживав через загибель Романа Ратушного і Максима Кривцова. Написав сестрі, що він буде наступним.
- Костя був уже дуже виснажений. Йому було важко, адже як веган він мав проблеми з харчуванням на фронті, також не встигав відпочивати. Але, попри все, казав у інтерв’ю литовському радіо: «Намагаюся не показувати нікому, що втомлений. На мене дивляться інші, я розумію, що не маю на це права. Тому демонструю, що повний сил та енергії». Він до останнього переписувався з друзями, скидав їм пісні, які йому сподобалися, книги, які варто прочитати, – зауважує жінка.
16 липня 2024 року Костянтин потрапив під ворожий обстріл після виконання завдання на Запорізькому напрямку.
- Їх було троє – Олександр, Ярик і Костя. Видно, відпрацювали добре, бо коли поверталися, по них запустили літак із касетними авіабомбами. І їх накрило. В Ярика – сильна контузія, Олександра посікло, я його бачила на кріслі колісному в лікарні. У Костика була ампутація ноги, потім йому в лікарні ампутували другу ногу. У сина відмовили нирки, зупинялося серце, – його «заводили»... Потім нирки наче запрацювали... Він боровся, але серце все ж не витримало. Його не стало 18 липня о 5 годині 50 хвилин ранку. Я була за кілька метрів від нього, але не встигла, – ділиться мама воїна.
«ВІТЕР РОЗНІС ТВІЙ ПРАХ НАД КРАСОТАМИ ТИХ КРАЇВ»
Костянтин був дуже наполегливий, згадує його сестра. Як бачив мету, переконати його діяти інакше було нереально, і навіть якщо «наступав на граблі», то казав, що так було задумано. Коли йшов у військо, написав прощального листа, в якому вказав: якщо загине, щоби себе не звинувачували – це його свідомий вибір.
Брав участь у багатьох активностях разом із громадськими організаціями «Будуємо Україну Разом», «Кожна Тварина», UAnimals, «Бакотики», ініціатива «Rivne Red Black» тощо.
Багато фотографував, у Києві була виставка його фоторобіт про війну. Із 25 лютого у Львові проходить виставка «Обличчя свободи», де також представлені роботи Кості.
- Із 9 до 18 березня у Рівному в краєзнавчому музеї плануємо зробити виставку про життя сина, формування, про те, як він таким став, що встиг зробити. Організовує команда його друзів, – додає пані Ольга.
Вона вдячна усім товаришам та однодумцям Кості, які вшановують його пам'ять. Футбольний клуб «Верес» вийшов на поле у футболках із фото Костянтина, на його честь була хвилина мовчання. Друзі долучаються до акцій, що були важливі для нього: на підтримку полонених, здають кров тощо.
В інстаграмі є проєкт, де розповідають, як вшановують пам'ять про Костю різними ініціативами.
Тіло Костянтина кремували, а його прах друзі повезли у різні країни світу – Німеччину, Данію, Зеландію, Швецію, Італію, Норвегію…
«Ти був з нами в цій подорожі, ми піднімалися на найвищі точки... Вітер розніс твій прах над красотами тих країв... Твоя мудрість, не по роках, лишила вагомий слід в історії наших днів», – пишуть однодумці Кості в інстаграмі, позначаючи такі дописи #КостяСтамбулПодорожує.
ОРГАНІЗОВУВАВ ВЕЛИКІ ЗБОРИ НЕ ЛИШЕ ДЛЯ СВОГО ПІДРОЗДІЛУ
У житті Кості була особлива людина – його дівчина Олександра. Вони познайомилися у 2023 році на благодійному аукціоні побачень, організованому для збору коштів на відбудову України.
- Костя виграв зустріч зі мною. Написав тоді, що він переміг, але що не може поки що зустрітися, бо в УДА. Сказав, що коли буде в Києві, то ми побачимося. Змогли зустрітися пізніше, коли він був у ЗСУ, – згадує Олександра.
Вона розповідає, що Костя був ціннісним, готовим віддати життя за те, що любив і цінував, а любов до України ніколи для нього не було чимось далеким чи пафосним.
Коли у Кості були відпустки, вони з Олександрою шукали можливість зустрітися. Але на це завжди було мало часу, адже він намагався навіть цей короткий проміжок часу використовувати на користь країні.
Вона каже, що у Кості була феноменальна здатність бути «завжди і всюди».
- Завжди підтримував акції на захист військовополонених, ми ходили на них разом. Здавалося, це ж його відпустка, він міг відпочивати, але все одно доєднувався. Те саме – зустрічі з друзями зі спільноти, наприклад, щодо проєктів БУР. Незважаючи на обставини, втілював у життя те, що було для нього важливим. Будучи вже у війську, організовував великі збори і не лише для свого підрозділу. І дуже хотів, щоб і інші долучалися, – каже Олександра.
Додає, що особистість Кості надихає друзів і після його загибелі.
- Знаєте, був час, коли хтось із нашого оточення міг говорити російською, слухав російську музику або був просто несвідомий. Костя, здавалося, все життя був найкращим українцем: що б ми не обговорювали з минулого, він завжди мав на противагу аргумент, що подібних речей не робив, – додає Олександра.
Дівчина пригадує, як минулої весни Костя відчував, що йому потрібні фізичні вправи. Тож почав бігати, хоч тоді почастішали бойові виїзди, між якими був лише один вихідний.
- Виїзди – це виснажливо: ночуєш під землею, дуже мало спиш і їсиш, з речей – лише найнеобхідніше. Але він все одно бігав і надихав на це своїх побратимів. Костя мені навіть відео надіслав, де він біжить по селу, а назустріч йому біжить побратим, – розповідає Олександра.
«Є ВІДЧУТТЯ, ЩО ВІН – ПОМІЖ НАС, ПРОСТО ЗНОВУ НА БОЙОВИХ І НЕ ВИХОДИТЬ НА ЗВ'ЯЗОК»
Піар-менеджерка регіонального офісу «БУР-Південь» (громадська організація «Будуємо Україну Разом») Ангеліна Щербик розповідає, що познайомилася з Костею у таборі громадської організації «Будуємо Україну Разом», коли деокупували Херсон.
- У Херсоні залишалися моя сестра з трьома дітьми, їм були потрібні дитячі суміші, підгузки. А ще у них жили п'ятеро домашніх тварин, яким потрібен був корм. Костя зателефонував мені і сказав, що везе гуманітарку у Херсон і запитав, чи не потрібна моїм близьким якась допомога. У ті дні в Херсоні ще не було зв’язку, він привіз усе, що треба було моїм рідним, і повідомив, що з ними все добре, – ділиться Ангеліна.
Ще одна історія про небайдужість Кості і залученість у суспільні процеси, готовність завжди підтримати.
- У 2022 році ми тільки планували запускати регіональний офіс на Півдні України, але не було фінансування. Хотіли поїхати в експедицію Херсонщиною та Миколаївщиною, щоб вивчити потреби громад, подивитися на об’єкти, які ми могли б відновити. І нам потрібні були на це гроші. Тоді Костя нас підсилив, завдяки йому ми зібрали близько 76 тисяч гривень на експедицію. Як результат – мали вже відібрані об’єкти, громади, яким треба було допомагати на деокупованих територіях. І загалом це стало початком регіонального офісу БУР-Південь. Не знаю, де він знаходив сили, час, ресурс, але був завжди і всюди. Він був і залишається орієнтиром, – розповідає Ангеліна.
Вона зазначає, що загибель такої сильної людини — надзвичайно важка втрата.
- Але Костя після себе залишив дуже багато, і є відчуття, що він – тут, поміж нас, просто знову десь на бойових і не виходить на зв'язок, – зауважує Ангеліна Щербик.
Родина Кості донатить, проводить аукціони – продає виготовлені прикраси. У пам'ять про сина Ольга Юзвюк зібрала кошти та придбала рефрижератор для гуманітраної місії «На Щиті». Купили кілька РЕБів, два тепловізійних приціли, тепер збирають на авто для 151 бригади. На вшанування пам’яті Костянтина Юзвюка і загиблого захисника з Волині Миколи Силка організували збір на авто для 110 бригади. Сім'я виходить на акції «Полон вбиває», «Хвилина мовчання».
Ірина Староселець
Фото надали родина, друзі
