Історія журналіста з Луганщини, який став волонтером і пішов до ЗСУ

Із Ярославом ми попередньо домовлялися про інтерв’ю, але коли прийшов час їхати, його телефон надовго замовк. Як з’ясувалося, журналіст пішов воювати. Повернувся торік із серйозним пораненням голови. Довго лікувався, і ось, нарешті, ми зустрілись…

ІЗ ПОПАСНОЇ ВИЇЖДЖАЛИ ПІД АКОМПАНЕМЕНТ «ГРАДІВ»

Із усіх міст Попасна, мабуть, була найближче розташована до окупованої частини Луганщини. Армійський корпус Південного воєнного округу ЗС РФ міг бити по місту навіть із мінометів, і воно зазнавало потужних обстрілів ще задовго до 24 лютого 2022-го. А починаючи з 2 березня життя попаснян перетворилося на суцільне пекло.

- Як Попасна зустріла повномасштабну війну?

- Щільні обстріли були кожного дня. Відстріляв «Град», 20 хвилин на перезаряджання – і новий залп. А в проміжку – гатять міномети, ствольна артилерія. Іноді не можна було вийти з бомбосховища. Я – ходив, спілкувався з усіма службами. Збирались зранку в кабінеті у начальника міської військово-цивільної адміністрації Миколи Ханатова. Обговорювали, що треба відремонтувати в першу чергу, звідки і як евакуюватимуть і таке інше. Рятувальники розповідали, кого й звідки витягли, поліція – про своє. Світла, газу, води не було, відколи почалися обстріли, але після ремонтних робіт щось відновлювали то в одному, то в іншому мікрорайоні, аж поки знову не переб’ють комунікації касетними боєприпасами. Газовики перемотували скотчем розірвані труби. Я по Фейсбуку інформував про все місцевих. Працював із телефона. Викладати матеріали на сайт «Попасна City» допомагали, – пригадує Ярослав Нестеренко.

Він створив «Попасна City» у липні 2018-го під опікою агенції медійного росту «Або». Тоді на гранти, які «підтягувала» агенція, заснували до п’яти десятків сайтів у райцентрах. Назви всіх ресурсів містили слово City.

Після прильоту 2 березня в квартирі Нестеренків посипався балкон. Вікно між залпами заклеїли скотчем. У квартирі його матері, що в цьому ж будинку, 7 березня вилетіли всі вікна. Після цього мати приходила ночувати до квартири сина. Фото й відео руїн цієї дев’ятиповерхівки часто публікували різні видання.

- Ми домовилися зі співробітницею «Або» Гаяне Авакян, що вона безкоштовно поселить мою сім´ю в своїй квартирі в Бахмуті, звідки сама виїхала. Мережа 4G у Попасній на той момент ще працювала. Щоправда, недовго. Якось уранці приходжу до міської адміністрації на планірку, а начальник Укртелекому каже, що розбили вишку, яку відкрили 2021 року. І я розумію, що залишився без інтернету. Телефоную нашому перевізнику Сергію Шемерді, питаю, коли він їхатиме до Бахмута. Каже: «За 15 хвилин; заберу на Першотравневій». Прилітаю додому, піднімаю сім’ю… Речі у нас були складені, раніше відрепетирували, хто які сумки несе. Рідні виїжджали з Попасної під акомпанемент «Градів». А я залишився.

ЛЮДИ ПОНАД МІСЯЦЬ ЖИЛИ У ПІДВАЛІ

Без інтернету і при вельми нестійкому зв’язку працювати в Попасній журналісту не було можливості. Утім, Ярослав не міг залишити рідне місто і почав волонтерити. Точніше, продовжив робити це більш системно.

- До мене звернулися люди з фонду «Схід SOS»: «Можемо 100 тисяч дати на їжу та медикаменти». Ще хтось відгукнувся: «Можемо допомогти». Знайшли добровольця, котрий погодився організувати евакуацію наших містян за кордон. Виділили йому автобус, довіз їх до Бахмута, звідти вони поїхали потягом. Телефонує з Бахмута: «Може, продуктів закуплю, привезу до Попасної?» А в місті вже відчувалися проблеми з продовольством. Давай я збирати гроші, переказав йому на карту. Дали оголошення, люди відгукнулись і десь 14 тисяч на той раз зібрали. На бахмутському хлібозаводі купив хліб, привіз й інші продукти. І все це було на довірі. Після цього попасняни, які оселилися в Бахмуті, допомагали вантажити автівки, а ми збирали гроші. Пам’ятаю, потрібні були буржуйки – привезли. Запитував людей: «Чому не виїжджаєте?». Ще 2 березня відходив потяг «Попасна – Київ», потім рейки перебили. Потяг на Київ вирушав зі станції Комишуваха. Ханатов почав організовувати евакуаційні автобуси, що ходили до цього пункту. Запитую: «Поїдете?» – «Поїдемо». Дзвоню Ханатову, каже, є два автобуси, але немає водіїв. «Ну, за кермо одного я сяду. Будеш другим водієм?» – «Буду». Під’їхали автобуси. Заходжу до бомбосховища: «Прибули автобуси, завтра їх може не бути. Виходьте на посадку». А люди: «Та куди ми поїдемо? Нас ніхто ніде не чекає...» Ті, хто найголосніше вимагали транспорту, відмовилися виходити. Зрештою, виїхали шестеро, – ділиться співрозмовник.

Додає, що щоразу погоджувалося виїхати дедалі більше мешканців Попасної. В першу чергу – ті, в кого або сусіда вбило, або будинок розбомбило, або щось інше жахливе трапилось. Були й такі, хто понад місяць прожив у підвалі. Точніше, у бомбосховищі під міським палацом культури.

- Коли я перебрався до Бахмута, ми продовжували допомагати людям. Проблема була у відсутності зв'язку. Сприяли родичі, які виїхали – читали наш сайт, скидали гроші. Ми купували продукти, їх автобусом підвозили до бомбосховища. Закінчувався бензин. У Бахмуті його вже не було – у Краматорську видавали по 10-15 літрів. Заправлялися там. І тут Наташа, моя перша дружина, телефонує: забери мою машину, на ній приїдеш у Смілу. Місце відносно тихе. Спочатку домовився з перевізником за чотири тисячі, але було незрозуміло, чи зможе. Мама і дружина відмовляли мене повертатися до Попасної. Вони вже умовили не їхати, але тут друг сказав, що їздити за бензином до Краматорська немає сенсу: на такі поїздки витрачається майже все пальне. Натомість у Бахмуті була солярка, а машина, яку мав забрати в Попасній, працює якраз на ній. Привезли до Попасної продукти, і пішов машину забирати, – продовжує розповідь Нестеренко.

Щоби забрати авто, треба було пройти три квести. Ворота гаража вигнуло вибуховою хвилею, їх неможливо було відчинити. «Визволили» автівку рятувальники за допомогою пневматичних ножиць. Ярослав забрав із бомбосховища одну сім’ю з котом та дідуся. Хотів ще до себе заїхати за речами, але люди, які щойно вибралися з підвалу, почали казати, мовляв, давай швидше, поки обстріл не почався. Виїхали, і після цього до Попасної Нестеренко не повертався.

ЗАГИБЛИХ ХОВАЛИ НА ЦВИНТАРІ У ВРУБІВЦІ, У ПОПАСНІЙ УЖЕ СТАЛО НЕМОЖЛИВО

- Продовжив закуповувати продукти. Пам’ятаю, востаннє вивіз п’ять візків. Ще збирав гроші на пальне для машини начальника Сіверськодонецької районної військової адміністрації Власенка. Ханатов також не мав палива для автобусів, звернувся до мене. На похорон загиблих попаснян теж потрібні були гроші. Тіла збирали за відомими адресами, якісь лежали просто на вулицях... Ховали на цвинтарі у Врубівці – в Попасній уже стало неможливо, – пригадує він.

Додає, що після переїзду до Сміли змінив кілька квартир. Місцевий перевізник, чию сім’ю добре прийняли в Польщі, взяв родину Нестеренків до себе. Господар житла постійно був у роз'їздах, і вони прожили в нього більше року. А в травні «абошники» запропонували Ярославу створити новий сайт. Знайшов журналістку, і так започаткували «Сміла City».

- У Смілі я став на військовий облік у ТЦК. Спершу мене не відправляли до армії через астму, а потім до законодавства внесли зміни і сказали: «Поїдеш за місяць воювати». Я знайшов собі місце, зв’язавшись із Надією Замригою – начальницею служби зв’язків із громадськістю 14-ї окремої бригади імені князя Романа Великого. Ми познайомилися з нею в Попасній, коли там стояла 14-та бригада. Після навчань поїхав до неї, так для мене почалася армія.

- А що сталося з вашими сайтами?

- Щодо смілянського, дівчина ще трохи попрацювала й поїхала до Києва вчитися. Я там публікував свої матеріали, ресурс і сьогодні є, люди цікавляться. Щодо «Попасна City», то «абошники» знайшли команду, яка підхопила адміністрування сайту з окупованих територій.

ЗУСТРІЧ ІЗ ДРОНОМ

- Чим ви займались у 14-й бригаді? Як давалася служба?

- Я фотографував і писав тексти. Працювали на різних локаціях, їздили на «передок», до танкістів за Куп’янськ. Вів соцмережі, редагував коментарі – буває, сепари заходять, я їх видаляв. З людьми спілкувалися – писали про бійців. Із волонтерами зустрічались. Робота для мене була не нова. Знімали, як стріляють із «градів». У Попасній я бачив і чув, як вони на нашій стороні вибухають, а тут захисники стріляли по ворогу. У мене були навушники, в яких я не боявся оглухнути, – каже.

На правій скроні в Ярослава щось на кшталт проділу, на брові – невеликий, утім, помітний слід.

- Як вас поранило?

- Торік у липні метрів за шість від мене вибухнув FPV-дрон. Диво, як я вижив, бо вони б’ють досить влучно. Напевно, його глушили, або ворожий оператор виявився недосвідченим. Уламок залетів у скроню і залишився в голові. Чистили, а уламок не чіпали. А ось тут, над бровою, десь через два місяці після поранення надуло лоба. Не впорався якийсь канальчик, вставили трубочку, з якою проходив два місяці.

- Як відбувалась евакуація?

- Коли поранило, свідомості не втратив. Не зрозумів, що зі мною сталося. Дивлюсь – на мені кров, а болю не відчував. Сів до автівки – тієї, яку я врятував ще у березні 2022-го, а тепер вона врятувала мене… Їду, відчуваю: права рука та нога послабшали. Перед блокпостом двигун заглох. Не пам’ятаю, чому, але в найпотрібнішому місці. Не встиг завести знову, як під'їхав військовий, почав розпитувати, що сталося. Він хоче мені допомогти, а я: «Та відчепись, дай проїхати!» А проїдь я далі – невідомо, де б відключився. Хлопець розпитує, а я відчуваю, що відповідаю ненормально: випадають якісь звуки й цілі склади. Він викликав «швидку», де я й відключився.

Наступного дня Нестеренка прооперували й повезли до Харкова. Там зробили ще одну операцію, потім він лікувався у Києві, Івано-Франківську, де почав вставати. Поруч завжди була дружина. Приїхав у Смілу 1 вересня, відправив сина до школи – і далі лікувався у Черкасах.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора та надані Ярославом Нестеренком