«Смерті в очі подивилися, зараз треба вчитися жити» - Алмас, співробітник реабілітаційного центру в Дніпрі

«У жодному разі не треба себе жаліти. Має бути злість до ворога і любов до близьких». Так каже чоловік на імʼя Алмас, який втратив на війні ноги, але менше ніж за пів року навчився ходити на протезах і зараз працює в одній з провідних лікарень країни, що у місті Дніпро. Власним прикладом він мотивує надважких поранених побратимів, аби ті не втрачали сили духу та вчилися жити з нового аркуша.

ТИТАНІЧНІ ЗУСИЛЛЯ

Кожен його ранок починається з обходу реанімаційних палат, де він спілкується з пораненими бійцями. Алмас знає про їхній біль усе, бо сам відчував його. Він знає, як це – втратити обидві ноги, і наскільки важко вчитися ходити на «нових».

Алмас – татарин, народився у Таджикистані. Ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС, з 1995 року живе у Дніпрі. На другий день повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на фронт. Був піхотинцем у складі 93-ї бригади «Холодний Яр», разом із побратимами боронили Харківський напрямок, Словʼянськ, Соледар, Бахмут, Часів Яр. У Бахмуті його поранило вперше – тоді осколок залетів у стегно. Але на «лікарняному» затримався недовго, вже через 20 днів повернувся на фронт. Друге – важке поранення – отримав так само у Бахмуті, коли йшов на позиції.

- РПГ «зрізало» ноги, їх неможливо було врятувати. Це сталося у січні 2023-го. Йшли важкі бої, проти нас воювали «вагнерівці». Дуже вдячний нашим хлопцям, що відправили мене на евакуацію, – розповідає.

У Дніпрі Алмасу зробили 18 операцій, його стан вдалося стабілізувати. Лікарі перелили бійцю майже чотири літри крові. Уже в червні він почав самостійно ходити на протезах. Із лютого 2025-го працює у відділенні реабілітації в тій самій лікарні, де його врятували.

- Чим я тут займаюсь? Повертаю до життя хлопців після важких ампутацій, травм. Щоб вони розуміли, що життя продовжується. Я не ходив на милицях чи з палицею. Тренування, сила волі та злість… на москалів. Вони мене поранили, вони в мене забрали ніжки. Але у мене є руки, голова і добрі протези. Я – активний, і щоб працювали головні органи – серце і головний мозок – треба кров. Бензонасос – це ноги, тож якщо рухатимусь, то все нормально буде, – розповідає.

Зізнається, що йому легко та зручно говорити з пораненими. Вони – рівні один із одним.

- Я заходжу і питаю у них, що і як. Кажу, що й у мене боліло. Якщо болить, значить живий. Показую ногу, говорю, що втратив обидві. Я їм розповідаю, що буде далі. Чесно все говорю. Вони мене розуміють, сприймають, як свого. Армійський гумор допомагає. Кажу, що смерті в очі вже подивилися, а зараз треба вчитися жити. Що от зараз маєш чистий аркуш, і що ти там напишеш, те і буде. Життя з нуля починається. До початку війни було одне життя, у війну – друге, а зараз – третє, – ділиться.

Він нагадує хлопцям про важливий момент: вони не самі і їх не забули. Але при цьому десятки разів повторює: у жодному разі не можна себе жаліти.

У травні 2024 року Алмас почав розмовляти українською. Зізнається: розуміє все, говорити поки ще важко, виходить суржиком.

Він також є амбасадором проєкту Титани UA – це про тих, хто стає на ноги в усіх сенсах, продовжує активно жити і є господарем свого життя.

ВТОМЛЕНІ, АЛЕ МОТИВОВАНІ

Із Алмасом ми спілкуємося в Центрі реабілітації, який відкрили на базі лікарні в березні 2024 року. За цей час тут пройшли відновлення понад 1400 важких пацієнтів: після ампутацій, важких травм, черепно-мозкових травм.

За словами головного лікаря медичного закладу Сергія Риженка, багатьом, на жаль, показана реабілітація, яка має проводитися кілька разів на рік, а деяким – пожиттєво.

- Такі умови, як у нашій лікарні, є унікальними для воїнів із вкрай важкими травмами. Ми зробили центр за рекордні строки – пʼять місяців. Хотіли, аби реабілітація була не просто у нас, а саме в цьому корпусі. Бо тут є все потужне обладнання, яке дозволяє обстежувати і лікувати воїнів: три компʼютерних томографи, два МРТ, операційні. А ще – досвідчені лікарі. 95% – важкопоранені бійці, їх привозять у вкрай важкому стані, 81% – на апараті штучної вентиляції легень, – говорить лікар.

Риженко додає, що тут оперують щодня та щоночі.

- Більше п'яти діб ніхто у нас не перебуває. Йдуть на евакуацію. Колектив морально міцний, хоча іноді кажуть, що хочеться відпочинку, – каже.

Риженко додає, що хотів би поставити в лікарні лінійний прискорювач, зробити все, щоб і після війни медзаклад був потужним центром, де отримуватимуть допомогу не лише воїни, а й їхні родини. І взагалі, до поранених обовʼязково має приїздити хтось із близьких.

- Коли людина залишається одна, то багато не дуже гарних думок, – зауважує Сергій Риженко.

«ТРЕБА ШВИДШЕ ВЕРТАТИСЯ, ПІДЛАТАЮ СЕБЕ ТІЛЬКИ»

Лікар дозволяє зайти нам до реанімаційних палат. Медичні сестри саме роблять перевʼязку. Один із пацієнтів – з обпеченим обличчям, на лівій руці – апарат зовнішньої фіксації. Чоловікові боляче, але він усіляко намагається допомогти медсестрі, аби тій легше було зробити свою роботу.

- Що скажете, я все буду робити, – каже.

Його звати Олександр. На війні з 2014 року.

- Тоді воював у складі 93-ї бригади, вона ще не була «Холодним Яром». Були на Авдіївському напрямку. В 2015 році звільнився, пішов на працю. Із 2000-го живу в Павлограді. На шахті працював, – розповідає чоловік.

Коли почалась велика війна, він повернувся у військо. Потрапив до 110-ї бригади, має позивний «Механік», бо у «вільний» час лагодив автівки.

- Я – водій-санітар евакуаційного відділення, пройшов курси, працював на евакуації. Поранення отримав на Донецькому напрямку, село Мирне, біля Великої Вознесенки. Був авіаудар. Ми чекали поранених, заховались і якраз туди прилетіли два КАБи. Двоє з нас вижили, двоє – загинули, – каже.

Він попередив, що геть нічого не чує на ліве вухо, тож краще стояти праворуч. Поки спілкуємось, медсестра обережно знімає старі бинти, обробляє рани. Боєць час від часу робить невеликі паузи, через сильний біль зціплює зуби.

- Що кажуть лікарі про руку? – питаю.

- Зберуть. Лікарі в нас добрі. Буде працювати. Вогнепальні переломи руки.

Вухо не чує. Зажарене сильно. Вся ліва сторона обпечена, – говорить і трішки піднімає простирадло, щоби показати ногу.

Потім він дістає телефон, шукає щось і дає мені.

- Ось, побратими потім скинули відео, як вони нас розкопували. Ми були в будинку і туди прилетіло. Від нас 20 метрів. Рано чи пізно це мало статися, – каже.

- Чи могли якось зреагувати і заховатись?

- У нас було дві секунди, яке там заховатись… Прийшов до тями дорогою до лікарні. Зрозумів, що я – у «швидкій».

- Це, мабуть, був найстрашніший день на фронті?

- Та нє, траплялося і страшніше, – усміхається. – Я не завжди був на евакуації. До того – в окопах, у зачистках брав участь. Своїх втрачати – найстрашніше.

- Багато встигли евакуювати поранених побратимів?

- Ліку нема. Найбільше було 15 людей в одній машині. Ми не знаємо, як їх туди завантажили, але ми це зробили. Казали хлопцям, що треба тікати, і швидше.

«Механіку» – 36 років. Говорить, що на День захисту дітей виповниться 37. Поранення отримав 7 березня, а 8-го – день створення його бригади.

Першим, кому він повідомив про своє поранення, був батько. Матір не хотів травмувати. У день нашого спілкування в лікарню до Олександра мали приїхати рідні. Крім батьків у нього є три сестри.

- Хлопці телефонують, питають, як я. Тому треба швидше вертатися, підлатаю себе тільки, – додав.

ВИТЯГАВ ЛЮДЕЙ ІЗ ПАЛАЮЧОГО БУДИНКУ І ПОТРАПИВ ПІД ПОВТОРНИЙ ОБСТРІЛ

У сусідній палаті так само лежать поранені на війні. Щоправда, не всі з них – військові. Микола – волонтер благодійної організації «Проліска». Перш ніж розказувати свою історію та дозволити фотографувати, розпитав, хто ми та звідки. Потім попросив медсестру прикрити ноги.

Нещодавно Миколу відключили від апарату штучної вентиляції легень. Говорив він дуже тихо, і мені було страшно навіть дихати, щоб не пропустити жодної фрази.

Волонтера поранило в місті Добропілля на Донеччині. Каже, що витягав людей із палаючого будинку, як раптом… повторний обстріл.

- Зі мною була маломобільна жіночка на милицях. Вів її до своєї рідної сестри, бо дім цієї жінки був, як би так сказати… у нежитловому стані. Почався повторний обстріл шрапнеллю. На вигляд це – як феєрверк, прямо над тобою. Ми були на вулиці, переходили з однієї сторони на іншу, я не міг її бросити там, – розповідає.

По обличчю Миколи потекли сльози. Він втратив нирку, сильно посікло легені та хребет.

- Ходити будете? – питаю.

- Кажуть, буду.

- А жінка, про яку розповідаєте, вижила?

- Вона також десь тут, мені сказали, що жива.

У цей момент до нього підійшли лікарі, треба було робити перевʼязку, оглянути рани.

БІЛЬШЕ МІСЯЦЯ З ТУРНІКЕТОМ

На сусідньому ліжку сидить хлопець. В нього ампутована рука, підключена ВАК-система. На питання, чи можна поспілкуватися, ствердно киває. Йому 27 років, звати Юрій, позивний «Ґазда». Поранило 4 лютого в Часовому Яру. Ворог зайшов у тил до наших військових та відкрив вогонь з автомата прямо по Юрію.

- Одна куля зачепила кістку на руці. До 9 березня (!) був у турнікеті. Не було можливості мене евакуювати, – розповідає.

- Більше місяця з турнікетом. Ви вже розуміли, що руку втратили? – питаю.

- Змирився, що руки немає, було видно, що я її втратив. Було невідомо, коли евакуація, молився, дуже хотів побачитися з сином. Йому – два з половиною роки, звати Михайло. Евакуювали нас серед білого дня, самі себе прикривали, дуже великий ризик був. Шанси – 50 на 50, але ризикнув. Два місяці на бойових і ось так поранило. Зовсім не очікував, що в тил зайде ворог. Це друге моє поранення, в серпні минулого року було легке осколкове, – говорить.

Він втратив ліву руку, ампутація дуже висока. Має надію, що вдасться протезуватися. У цивільному житті – кухар.

- Ви – правша?

- Так, на щастя.

- Тоді зможете до цивільної професії повернутися, – намагаюся підбадьорити.

- Можливо, повернусь…. Точно повернусь, – сказав «Ґазда».

Цього дня до нього мала приїхати дружина, з дитиною говорив по відеозвʼязку.

ОПТИМІЗМ, ЯКИЙ ЗАРЯДЖАЄ

Стоїмо поблизу палати, хочемо договорити з Миколою. Поруч – сестринський пост. Знайомимось із медичною сестрою Іриною Баштовою. Переселенка з Краматорська, 51 рік. Виїхала в квітні 2022-го. Так склалося, що приїхала у Дніпро і працює в місцевій лікарні.

- Два роки тут. Найважчих два роки. У мене за плечима – 25 років хірургії, і я розуміла, що саме в цьому відділенні буду найбільш корисна. А загалом маю 33 роки стажу, з 1992 року працюю, – розповідає.

Жінка пригадує, що бувало настільки багато роботи, що по дві доби – зовсім без відпочинку. Але коли бачать, що хлопцям стає краще, на евакуацію йдуть, то значить недарма всі ці зусилля.

- Хлопці сповнені оптимізмом, нас підбадьорюють. Іноді очі в сльозах, руки опускаються, а вони тримаються. Це сила духу, волі, мужності. Не знаю, де беруть сили. У них – чоловічі вчинки, вони нас жаліють, мовляв, ну як ви справляєтесь. Ми відповідаємо, що завдяки вам. Тим, хто втратив кінцівки, кажемо, що є протези, – додає пані Ірина.

Після розмови з нею переходимо до Центру реабілітації. Медичний персонал говорить, що дуже чекав на відкриття Центру, адже раніше у них була окремо фізіотерапія і ЛФК.

- Їх поєднали. У нас є стаціонарні хворі, а були лише амбулаторні. Ми проходили навчання, їздили у Львів, Київ, Німеччину на підвищення кваліфікації, до нас приходять нові фахівці, – розповідають працівники.

У Центрі є кілька залів, у кожному – багато сучасного обладнання, і немає такого, щоб воно простоювало. В одному з кутів – щось схоже на гамак, у якому лежить чоловік. Таку картинку я вже бачила на сторінках лікарні в соцмережі.

- Розкажіть, що це за штука така і для чого? – звертаюся до фізичного терапевта Сергія Курінного.

- Підвісна система «Levitas». Дуже корисно для спини. Витяжка, що максимально розслабляє і витягує хребет. Це треба всім військовим, адже вони носять броню, зброю, рюкзаки, – пояснює.

У центрі є обладнання, що дозволяє робити вправи та качати мʼязи навіть із ампутованими кінцівками.

- Якби не ці тренажери, то качати мʼязи декому було б неможливо. Ми можемо зафіксувати і працювати з тим мʼязом, який нам потрібен. Без цього всього реабілітація була б значно довшою. Чим швидше відновлюються – тим швидше повертаються до нормального життя, – говорить Сергій.

Він розповідає про бійця, який уже через місяць після ампутації почав ходити на учбовому протезі.

- Важливо знайти контакт із людиною, аби вона повірила. Казав йому, що все вийде, і він у себе повірив. Жаліти не слід, або треба вміти це робити, постійно не можна, – каже терапевт.

- Які думки, коли бачите, що людина навчилася щось виконувати, чого не могла через травму?

- Це не можна передати словами. Коли бачиш початок і фінальну картинку, – це круто.

Він додає, що з військовими нескладно працювати. У центрі панує дружня атмосфера. На питання, а чи навчився він чомусь у військових за цей час, жартує: «Ну, по озброєнню я прямо підтягнувся. Знаю, що в нас є, яка дальність і таке інше».

На виході з Центру знову зустрічаємося з Алмасом, він поспішає в реанімаційну палату. Нам також треба договорити з Миколою, тож ідемо разом. Алмас підійшов до хлопця, привітався. Микола попросив, аби до нього нікого не пускали. Як виявилось, лікарі його знеболили, бо рани дуже сильно боліли, і хлопець не хотів, щоби його бачили в такому стані.

Алмас ще довго був у тій палаті, говорив то з одним, то іншим. Як він уміє знаходити потрібні слова? Не знаю. Чи виснажують його ці розмови? Іноді, так. Чи додають вони сили і надію пораненим? Безумовно.

Лікарі та медсестри не приховують: буває, що не можуть стримати сліз, працюючи з тими, хто дивився в очі смерті і намагається йти далі. Але вони точно знають, що треба працювати і допомагати, адже хто, як не вони. За час війни в лікарні врятували більше 4 000 поранених цивільних. Заради їхнього спасіння перелили п'ять тонн крові та провели 4 600 операцій.

Ольга Звонарьова

Фото Дмитра Смольєнка