Нова роль Космо-Макса: як гра на сцені повернула віру в людей

За 10 хвилин до премʼєри за кулісами Запорізького театру юного глядача зібралися актори та головний режисер-постановник. У них є традиція, чи то навіть ритуал, який має умовну назву «коло рукостискань».

Виглядає це так: усі стають в імпровізоване коло, тримаються за руки і майже пошепки кажуть: «Граємо для нашого глядача, граємо для себе і для Бога. З Богом». Цей ритуал – про обмін енергетикою, відповідальність та довіру.

КОСМО-МАКС – АКТОР І КОНСУЛЬТАНТ

В останню неділю березня у Запоріжжі відбулася премʼєра нової версії психологічного трилера «Загадкове нічне вбивство собаки». Уперше виставу ставили у цьому ж театрі у 2019 році. Вона мала успіх, але від початку повномасштабної війни зникла з репертуару. Повернути її тепер в оновленому вигляді вирішив головний режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Геннадій Фортус. Головну роль тепер по черзі грають двоє нових акторів. Один із них – 13-річний Максим Бровченко, підліток-аутист, художник, відомий як Космо-Макс, що виїхав із окупованого Бердянська і нині проживає у Запоріжжі.

Геннадій Фортус зізнається, що це експериментальний проєкт. За 44 роки його театрального життя такий виклик перед ним постав уперше.

- Коли ми ставили її в 2019 році, то актор, який грав на той момент головного героя – підлітка з розладом аутистичного спектру Крістофера Буна, усе літо був у середовищі таких людей. Ми з ним спілкувалися, він приходив до мене і розповідав, бо я не знав про них нічого. Ми потім виставу показували не тільки в Запоріжжі, а й у Харкові, Одесі й так далі. Її дивилися і спеціалісти, і звичайні глядачі. Відгуки були для мене важливі. Адже якщо ми такого хлопчика чи дівчинку адаптуємо до нашого середовища, це буде дуже важлива річ. Ми хотіли показати цією виставою, що ми, дорослі люди, не зовсім готові сприймати їх (людей з аутистичними розладами, – ред.), ми їх не знаємо. Ми б хотіли показати цю виставу якомога більшій кількості людей, щоб вони зрозуміли, як треба спілкуватися, – говорить режисер-постановник.

Уже під час повномасштабного вторгнення чоловік познайомився з Максом Бровченком, який нагадав йому Крістофера. Геннадій вирішив ризикнути і запропонував хлопцю зіграти роль в оновленій версії вистави.

- Ми змінюємося. Інший час – інші люди. Актори приносять своє. Вистава стала більш сучасною, – і це відмінна риса нашого театру. Ми хочемо бути сучасними, а сучасність росте разом з нами, – каже він.

Другий актор – Віктор Солдатов. Він пояснює, що намагався налагодити контакт із Максом. Вони разом вчили роль, аналізували її та намагалися зрозуміти.

- В аутистів зовсім інший світогляд. Я розумів, як Макс сприймає ті чи інші речі, яке у нього ставлення до різних ситуацій. Аутисти бувають різних типів, Макс – спокійний тип, його можна торкатися, а Крістофер Бун – тривожний тип, до нього не можна торкатися. Коли ми з Максом працювали, мені не було складно. Він розповідав про свої особливості, – пояснює актор.

ВІРА В ЛЮДЕЙ

Макс зʼявився на сцені вже з перших секунд вистави. Він був настільки органічний в ролі, що неможливо було розрізнити, в які моменти він грає, а коли просто є самим собою.

Мама Макса, Оксана Бровченко, сиділа в глядацькій залі й не відводила очей зі сцени. Жінка бачила пʼєсу безліч разів під час репетицій та знає напамʼять майже весь сценарій.

- Я була дуже здивована, коли Геннадій Вадимович запропонував роль Максу. Це ризикований експеримент, але він як головний режисер-постановник, напевне, щось побачив у Максові. У мене спочатку були сумніви, чи витягне син двоактову п'єсу і чи зможе грати серед акторів-професіоналів. Але коли процес пішов, я зрозуміла, що в нього все виходить і є величезна підтримка акторського складу, головного режисера, – говорить жінка.

Вона зізнається, її син сильно змінився завдяки театру.

- У нього колосальні зміни. По-перше – у соціальному плані. Макс нещодавно звернувся до перехожого і запитав, як пройти кудись. Він використав ситуацію з пʼєси, коли герой питав щось у перехожих. Загалом для Макса пʼєса складається із соціальних історій, в яких герой потрапляє в різні ситуації і знаходить виходи з них. По-друге, у Макса стала більш рухлива міміка. Одного разу після репетиції він прийшов додому і дивився в дзеркало, тренувався і каже: «О, в мене брови рухаються». Кажу: «А ти що, раніше не знав?». – Говорить: «Ні». Дуже емоційно змінився, став більш розкутий і головне – знову повірив у людей, – ділиться Оксана.

Вона розповіла історію, яка сталася з Максом у жовтні минулого року в Києві.

- У Макса був друг, вони спілкувалися, і все було добре, поки мама цього хлопця не дізналася, що Макс – аутист. Тоді вона сказала, що не хоче, щоб її син спілкувався з аутистом. Для Макса це був крах, він зневірився. Щоправда, тоді він спитав у тієї мами, а чи є в них вдома телефон, планшет та інші гаджети. Вона сказала, що так, але додала, що це не має значення. На що Макс відповів, що вона не має права цим користуватися, бо це – винахід аутистів, а ви ж не хочете, щоб син спілкувався з нами. Після того він перебував у депресивному стані, але театр повернув його до життя. Він довірився акторам. Якби не було довіри, то нічого не вийшло б, – упевнена Оксана Бровченко.

Вона розповідає, що через кілька тижнів Максу зателефонувала мама того друга, попросила вибачення за свою поведінку. Навіть більше, вона підписалася на соціальні сторінки Макса. Проте хлопець не зміг їй вибачити.

Оксана каже, що пʼєса потрібна суспільству. Вона про стосунки, про розуміння, про те, що аутисти – це звичайні люди, які живуть серед інших.

- Просто людського розуміння дуже не вистачає, – зазначає вона.

Тепер у Макса зʼявилися нові відчуття, і це, як говорить мама хлопця, є великою перемогою.

- Макс не грає, він пропускає через себе і відчуває свого героя. Актори казали, що такого досвіду в них ще не було, і їм цікаво попрацювати з людиною, до якої не звикли. У кожному акторі Макс бачить партнера, і це класно. Макс довіряє акторам, і він знає, що в будь-який момент його підстрахують і глядач цього не помітить. Чи переживаю я? Ні. Хвилююсь, – зізнається Оксана.

ІМПРОВІЗАЦІЯ ДОЗВОЛЕНА

Із Максом ми поговорили про його новий досвід напередодні премʼєри. Він розповів, що грає у пʼєсі, де йдеться про життя хлопця-аутиста, про його досягнення і проблеми.

- Крістофера не можна торкатися, він дратується. У нього є успіхи, особливо в математиці. Герой мені близький. Я теж не люблю, коли мене торкаються, наприклад. Математика у мене не дуже виходить, а от історія – добре. Він цікавиться космосом, як і я, у принципі. Взагалі мені близький герой. У театрі мені цікаво. Я не хвилююсь, знаю, що все вийде. Люди мають розуміти, що всі ми різні: ми відрізняємося кольором шкіри, волоссям, характером тощо. Ми можемо відрізнятися поведінкою. Люди мають зрозуміти: такі люди, як головний герой, – вони такі самі, як і інші, і не треба їх ображати чи засуджувати, – говорить Макс.

Він додає, що театр йому подобається і він хотів би зіграти ще в якихось виставах.

Геннадій Фортус пояснив, що дозволяє акторам вносити у спектаклі власний погляд.

- Глядачі дивляться вистави по кілька разів і кажуть: ну от минулого разу було так, а сьогодні інакше. Чому? А я пояснюю, що актор вирішив, що сьогодні буде так, і я не контролюю його. Він знає межі. Ми не на автопілоті граємо. Нашим ритуалом із руками перед початком я спонукаю акторів брати відповідальність на себе. Я здав її – і тепер кожен відповідає за те, що буде далі. Ми в театрі не працюємо, ми тут живемо, – пояснює.

Геннадій розповів Максу про ритуал, адже хлопець тепер є частиною театральної родини і має право відчути силу «кола рукостискань».

Перед премʼєрою в театрі організували пресконференцію. Не дочекавшись її завершення, Геннадій перепрошує та просить його відпустити першим – актори чекають. Вузеньким коридором біжимо за ним. Буквально на ходу режисер збирає всіх акторів на клаптику сцени, між декораціями і кулісами. Усі тримаються за руки, Геннадій каже фразу, яка є своєрідним благословенням, а далі – кожен робить свої особисті ритуали. Тим часом глядацька зала перетворюється на мурашник, де кожен шукає своє місце.

Нова версія спектаклю, на думку представників ГО «Аутизм. Свідоме батьківство» та БФ «Дитина з майбутнього», які були присутніми на премʼєрі, вийшла потужною і складною водночас. Вистава має адаптувати суспільство, щоб таким людям, як Макс, було комфортно жити й вони мали можливість і умови для розвитку.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка