Відлуння трагедії на волинському хуторі Високому

Хутір Високе – східна околиця села Романова, що в Підгайцівській територіальній громаді Луцького району на Волині. Тепер тут лише поля, і немає жодних слідів того, що колись цей хутірський куток був густо заселений і в ньому вирувало життя. Виселення Високого визначила свого часу його близькість до лісу та насамперед трагічні події, які сталися тут вісімдесят років тому.

Про ті події нагадало кілька днів тому урочисте відкриття й освячення пам’ятного знака українським воїнам, членам Крайового проводу ОУН на Північно-західних українських землях, які трагічно загинули на Високому в нерівному бою з енкаведистами.

КРИЇВКИ ОПОРУ

Навряд чи є точні відомості про те, скільки криївок було у ті роки в західних областях України. У Романові ця кількість відома – дев’ять. І всі вони були атаковані в грудневі дні 1945-го. Звісно, тоді в селі були люди, які знали чи здогадувалися про їхнє створення та існування, але мовчали. Не з Романова пішла інформація про розташування криївок – усе це видав немісцевий зрадник. У листопаді 1945 року в містечку Торчині добровільно здався органам НКВС-НКДБ роєвий Української повстанської армії, що мав псевдо «Чорний». Романівці перед тим часто бачили його в селі, зокрема, і на хуторі Високому (він сам брав участь у розбудові криївок, на Волині їх ще називали схронами). Саме за допомогою та участі Чорного й була викрита їхня мережа. 

Одна з криївок була під скромною хатиною Марії (по-сільському Маньки) Панащук. Саме в цій хатині й сталася трагедія. Докладніше про неї я дізнався лише згодом. І передусім з публікацій мого рідного брата, доктора історичних наук Юрія Сороки та волинського журналіста Володимира Данилюка, а також зі спогадів моєї двоюрідної сестри Галини Бачинської. Галина, зокрема, згадувала, як Марія не раз на зустрічах, причитаючи, повторювала: 

- Мене вивезуть. Ой, мене вивезуть! Що ж буде з дітьми?

Її як могли заспокоювали, але Марія далі жила в постійному страху. І для страху, для побоювань, що її вивезуть у Сибір були серйозні підстави, адже під хатою Панащуків була чинна криївка. 

Енкаведисти увірвалися до її домівки 13 грудня 1945 року. Ось що про цю операцію оперативно повідомив у Москву наркому внутрішніх справ СРСР Л. Берії нарком внутрішніх справ УРСР В. Рясной: «Доповідаю про ліквідацію групи керівних оунівців у Волинській області». Далі йшлося про деталі операції: за наведенням Чорного та його участі в село Романів до громадянки Панасюк явилася спецгрупа під легендою представників Луцького окружного проводу ОУН. Панасюк, переконана, що розмовляє з оунівцями, погодилась зв’язати спецгрупу з трьома представниками ОУН, які укрилися в схроні її дому. Панасюк, опустившись у схрон, відразу була розстріляна оунівцями, які там скривалися, після чого оунівці, викинувши 6 гранат і відкривши вогонь, намагались пробитися через спецгрупу, але вогнем у відповідь були вбиті. Убитими виявилися: "Чупринка", референт СБ крайового проводу "Модест" і слідчий крайового СБ, псевдонім якого не встановлений».

Ось таке повідомлення лягло на стіл наркома внутрішніх справ СРСР. Прочитавши його, Берія вирішив, що інформація, а точніше, мабуть, буде сказати, рапорт про «блискавичну і блискучу операцію» його підлеглих у далекому селі Романові гідна уваги вищого керівництва країни й особисто Сталіна. І він приєднує до доповідної записки свою супровідку: «Цілком таємно. Екз. №6. Тов. Сталіну. Тов. Молотову. Тов Малєнкову. Тов. Мікояну. Тов. Антонову. 18 грудня 1945 р. Направляю вам доповідну записку Народного комісара внутрішніх справ УРСР тов. Рясного про ліквідацію в Волинській області керівних учасників ОУН».

Як реагував Сталін на цю реляцію, невідомо. Можна припустити, що сприйняв він її із задоволенням. Адже на Волині вдалося ліквідувати керівників ОУН – організації, яка не давала спокою радянській владі. Війна закінчилася, а збройний опір ОУН-УПА тривав. Тому доповідну записку про вбивство в Романові кількох провідних діячів ОУН, а головне – керівника ОУН-УПА Чупринки енкаведисти подали радянському вождеві як неабияке досягнення.

Але В. Рясной, а за ним і Л. Берія ввели Сталіна в оману, видавши бажане за правду: серед убитих 13 грудня 1945 року на романівському хуторі Високе Романа Шухевича (Тараса Чупринки) не було, хоча під час війни і в перші повоєнні роки він таємно відвідував це волинське село. Тоді Роман Шухевич був Головним командиром УПА, головою Секретаріату й головою Проводу ОУН. Чверть століття свого життя він присвятив українській нації, боротьбі за незалежність України. Сім останніх років Шухевич не просто перебував в епіцентрі цієї боротьби, а її очолював і у винятково складних умовах проявив неабиякі організаторські здібності й талант керівника великої підпільної армії.

За ним весь час полювали. Офіційно початок полювання на «Вовка» – так назвали чекісти свого запеклого ворога – було оголошено 3 вересня 1944 року. Саме з того дня радянські репресивні органи розпочали інтенсивні розшукові дії проти Шухевича. Тому він постійно міняв свою дислокацію. У запасі в нього було кілька конспіративних криївок і квартир, також на Волині, щоб у разі небезпеки можна було швидко змінити місце свого перебування. Схованка в домівці Марії Панащук була одним з таких суворо законспірованих місць. За архівними джерелами, така ж схованка була і в сусідньому з Романовом селі Ботині, у будинку Івана Пальохи.

Роман Шухевич – Тарас Чупринка уникав ворожих пасток упродовж п’яти повоєнних років. Загинув 5 березня 1950 р. в селі Білогорщі неподалік Львова (під час спроби прорвати оточення він був поранений і, щоб не потрапити до рук ворогу, застрелився).

КРИВАВИЙ ШТУРМ

Повертаючись до доповідної записки, переданої в Москву, зазначимо, що в ній не зовсім точно назване прізвище жінки, яка загинула під час штурму криївки на Високому. Справжнє її прізвище не Панасюк, а Панащук. За кілька років до війни Марія вийшла заміж за Гриця Панащука, юнака з невеликого села Клечані, що біля Луцька. Молода сім’я Панащуків поселилася на хуторі Високому. У 1937 році в ній народилася донька, яку назвали дещо незвичним для наших країв іменем Фійоня. Через два роки народився Толя, а ще через два – Юрко. Сім’я жила бідно, але сяк-так зводила кінці з кінцями. Правда, до того часу, як в 1944 році був мобілізований до Червоної армії Григорій Панащук і як того ж року прийшло повідомлення про його загибель на фронті.

І зовсім неточно, підтасовано подаються в доповідній записці обставини трагічної смерті Марії Панащук у той грудневий день. Ось як про це розповідала моєму братові Маріїна донька Фійоня, на очах якої все відбувалося: «Це було якраз на свято Андрія. Мама, бабуся Оксенія, я (мені вже виповнилося сім з половиною років) і мої менші брати – Толік і Юра – сиділи в хаті. Раптом здригнулися двері і в хату увірвалися озброєні енкаведисти і декілька романівських стрибків. Схрон вони знайшли відразу, у сінях. Видно, вже знали, де вхід до нього. Самі спускатися в схрон побоялися, тому через певний час привели сусідку Надію Ковжук. Вона під примусом спустилася в схрон та невдовзі піднялась і сказала, що там нікого не побачила. А насправді це хлопці-повстанці їй так підказали говорити. "Не виявила" у схроні нікого і моя мама. Тоді енкаведисти почали закидати схрон гранатами. Від вибухів гранат загорілася стеля в сінях, почали падати бальки. Один і вбив маму, коли впав на неї. Хата вже починала горіти. Підперши хатні двері ззовні, енкаведисти кинулися на дворище. Вже потім з’ясувалося, що були ще три виходи зі схрону: в саду, до сусідів Чумаків і до смужави. Відстрілюючись, саме на цих виходах і загинули хлопці. А ми в хаті задихались в диму. Змилостивився над нами один з місцевих стрибків, коли потайки відсунув колоду від дверей ззовні. І ми, босі, роздягнені, по снігу в мороз почали тікати від свого подвір’я. Прибились ми, бабуся і нас троє малих дітей, до наших родичів… Влада нас не вислала в Сибір тільки тому, що наш тато, Григорій Панащук, загинув на фронті. Так і жили ми, троє дітей, з бабусею Оксенією. З літа 1946 р. переселилися в нову хатинку на Шляху, нашвидкуруч зібрану із рештків старої хати».

ХТО ЗАГИНУВ У РОМАНІВСЬКИХ СХРОНАХ?

Кривавим штурмом хати Панащуків і схрону в ній енкаведисти того дня не обмежилися. Як уже мовилося на початку, в Романові за наводкою і допомогою зрадника Чорного було атаковано дев’ять схронів. Для їхнього розгрому залучили додаткові сили УНКВС. Усі повстанці, що перебували в них, були вбиті або задихнулися в диму під час «викурювання». Жоден з них не здався і не попросив у ворога пощади.

Хто вони? На жаль, нам відомі імена лише трьох з них. Трьох із десяти. Ці імена прозвучали днями в Романові під час відкриття пам’ятного знака, який освятив митрополит Луцький і Волинський Михаїл.

Ярослав Дудар. Він мав різні підпільні псевдоніми – Верес, Архип, Ірчан, Чугайстер. Народився 20 березня 1915 року в селі Карашинці на Тернопільщині. Закінчив польську гімназію в Тернополі. Навчався в 1935–1939 роках у Львівській політехніці. Мав схильність до наук і мистецтв. У вересні 1939 року у Львові його заарештувала польська поліція, однак з підходом до Львова радянських військ вийшов на волю і дістався на Холмщину, у німецьку зону окупації, де став обласним провідником ОУН. Як учасник похідних груп, виконував обов’язки одного з керівників оунівського підпілля в Житомирській, Вінницькій, Кам’янець-Подільській областях.

У 1941 році потрапив у застінки гестапо, зазнав страшного катування, але зумів утекти. Присутній на відкритті у Романові пам’ятного знака Михайло Паламар розповів спогад своєї бабусі Анни, сестри Ярослава Дудара, про те, що з німецької тюрми той «дістався додому худий, змучений, але відлежався трохи й пішов продовжувати боротьбу». Був членом Крайового проводу Північно-західних українських земель, а в 1945-му виконував обов’язки провідника ОУН на ПЗУЗ. Двічі відзначений Срібним Хрестом бойової заслуги УПА.«Я привіз у Романів сина і хочу передати внукам про подвиг їхнього родича», – сказав «Суспільному – Луцьк» Михайло Паламар.

Василь Коренюк (псевдонім Модест). Народився 1919 р. в селі Уїздці Здолбунівського району Рівненської області в сім’ї священника УАПЦ. Закінчив Львівську гімназію. Там же вступив до Юнацтва ОУН. Після навчання працював учителем фізкультури в селі Кунині на Рівненщині. Перед самісінькою війною закінчив курси православного богослов’я у Варшаві, одружився з Вірою Федотовою, дочкою священника. За «перших совєтів» працював директором школи в Кунині, був депутатом сільської ради. У 1940-му його мобілізували до Червоної армії. Через рік, у червні 1941-го, потрапив у полон до німців. Повернувшись додому, став підпільником, співробітником політично-пропагандивного відділу УПА-Південь, заступником шефа військової розвідки. Був учасником Гурбівського бою на півдні Здолбунівського району в квітні 1944-го між силами УПА і військами НКВС (бій тривав кілька днів і закінчився виходом з оточення українських повстанців). Нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги УПА. На час загибелі на хуторі Високому був членом Крайового проводу ОУН на Північно-західних українських землях, слідчим референтури СБ ОУН на ПЗУЗ. За словами племінника, який теж має його ім’я й прізвище, про дядькову боротьбу й загибель тривалий час було відомо небагато. Лише те, що він служив перед війною в армії, потрапив у німецьке оточення, але зумів з нього вирватися і стати підпільником. «За Союзу більше нічого не можна було про нього знайти. Лише тепер я почав шукати й знаходити про дядька документи й публікації, щоб знати про нього більше»

Леонід Волосовець (псевдонім Улас). Народився 7 квітня 1918 року в селі Озденіжі Рожищенського району на Волині. Почав свою суспільно-політичну діяльність в другій половині тридцятих років: був культурно-освітнім референтом Іванчицького надрайону ОУН в Луцькому повіті, референтом Луцької повітової екзекутиви, зазнав переслідувань польською поліцією. У 1943–1944 роках був референтом зв’язку Волинського обласного проводу ОУН. Тоді ж пройшов підстаршинський вишкіл у Карпатах і очолив референтуру Теремнівського районного проводу ОУН. Йому вдалося вирватися в лютому 1945 року з Оржівської пастки НКВС, де він повідморожував руки й ноги (у тій пастці загинув Дмитро Клячківський (Клим Савур), головнокомандувач УПА-Північ). Після одужання очолив Луцький надрайонний провід ОУН. Відзначений Бронзовим Хрестом бойової заслуги УПА. У Романів на відкриття пам’ятного знака приїхала внучка Леоніда Волосовця Лариса, яка нині проживає в Тернополі. Він, за її словами, сидів за свої переконання в польській тюрмі, потім пішов в ОУН, воював за Україну і віддав за неї своє життя. І ця його жертва не була даремною. Як і тих хлопців, які тепер гинуть за Україну у війні проти російського агресора.

* * *

Отже, вдалося встановити імена й біографії лише трьох українських повстанців, які героїчно загинули в романівських криївках вісімдесят років тому. Інші, та й то не всі, залишилися в українському мартирологу борців за незалежність лише під псевдонімами (подаємо за протоколами дізнання, складеними після завершення енкаведистської операції):

● Сизий – особистий секретар головнокомандувача УПА Романа Шухевича;
● Макар – надрайоновий провідник ОУН;
● Апостол – політичний референт Проводу ОУН на ПЗУЗ;
● Вік – пропагандист Центрального Проводу ОУН на ПЗУЗ;
● Вадим – Золотаренко;
● Вовк – Лига;
● Григорій.

Ще двоє вбитих повстанців, як свідчать протоколи, залишилися нерозпізнаними.

Невідомо й те, де поховані герої. Свого часу для альманаху «Волинь моя» визначний український поет Дмитро Павличко передав ось такі щемливі рядки:

Дикі груші в лісах на Волині
Повесні божевільно цвітуть.
Там рої злотокрилі бджолині
Медовину беруть і гудуть. 

А долиною сони й бриндуші,
І ліщина, й грабина густа;
І горбок біля кожної груші
Наче просить молитви й хреста.

Там лежать курінні у корінні,
Там стрільці і сотенні лежать.
На волинській моїй Україні
Дикі груші, як свічі, горять.

… Неподалік від території, де колись був хутір Високе, на сільському цвинтарі, – чотири могили сучасних захисників України, які полягли в далеких від цих місць краях, на східних українських рубежах. Герої віддали найдорожче, що мали, – своє життя за вільну й незалежну Українську державу, за те, до чого прагнули і що виборювали в нерівному герці, надскладних умовах криївок, оточень, самопожертв їхні незламні попередники. Між цими двома поколіннями – вісім десятиліть, але ворог як був, так і залишається той самий. Але скільки зайд не рвалося захопити нашу землю, підкорити українську націю, вони закінчували тим, що захлиналися у своїй люті, маніакальній жадобі й дикій ненависті, а Україна була, є і пребуде, бо, перефразовуючи інші відомі поетичні рядки, ми є народ, якого правди сила ніким звойована ще не була.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

На першому фото – знак на честь героїв у селі Романові

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства