29 вересня. Пам’ятні дати
75 років тому, 29-30 вересня 1941 року, в окупованому нацистами Києві було проведено перший масовий розстріл військовими беззбройного цивільного населення. Загалом із 29 вересня по 11 жовтня 1941 року есесівці вбили майже все єврейське населення міста – понад 50 тисяч чоловіків, жінок, дітей. Тільки в перші два дні розстрілів було вбито майже 34 тисяч людей. 1, 2, 8 і 11 жовтня розстріляли тих, хто не з’явився за наказом – ще близько 17 тисяч осіб. Передумовою до проведення акції була відверта брехня про участь євреїв у мінуванні та вибухах на Хрещатику, внаслідок яких загинуло чимало солдатів і офіцерів вермахту. Місцем масових розстрілів було обрано Бабин Яр – балку на північному заході Києва довжиною у два з половиною кілометри, яка місцями сягала 50-метрової глибини. Наприкінці вулиці влаштували ворота, за які людей пропускали групами по 30-40 чоловік. Попередньо їх примушували роздягатися, відбирали особисті речі, потім поліцаї дубинками гнали жертв до проходів у насипах на краю яру. На протилежному боці сиділи кулеметники. Тіла розстріляних скочувалися по укосу на дно. Після того, як рів заповнювався 2-3 шарами трупів, зверху їх присипали землею. Загалом за роки Другої світової війни у Бабиному Яру полягло понад 100 тисяч осіб – євреїв, ромів, караїмів, радянських військовополонених, комуністів-підпільників, учасників українського націоналістичного руху опору, пацієнтів психіатричної клініки та представників інших національних чи соціальних груп, яких окупанти вважали «зайвими». Розстріли в Бабиному Яру тривали аж до визволення Києва від окупантів. За радянських часів про страшну подію воліли мовчати. Одними з перших табуйовану тему порушили письменники Віктор Некрасов, Анатолій Кузнецов, а також дисидент Іван Дзюба, який саме цього дня 1966 року виступив з промовою перед учасниками скорботної церемонії, назвавши Бабин Яр «спільною трагедією єврейського і українського народів». Бабин Яр поряд із Освенцімом став жахливим символом Голокосту на території Східної Європи й прикладом того, до чого призводять людиноненависницькі теорії. Трагедія Бабиного Яру відзначається в Україні на державному рівні й є свідченням того, що в колективній пам’яті народу подібні скорботні події не мають жодних часових проміжків і будь-яких термінів – вони завжди живі, так само, як є живим біль втрати за кожним, хто пройшов дорогою смерті й поліг у братській могилі Бабиного Яру.
Події дня:
90 років тому (1926) з’явилась Постанова ВУЦВК та РНК УРСР про проголошення Києво-Печерської лаври історично-культурним заповідником.
Ювілеї дня:
Сьогодні виповнюється 150 років від дня народження Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934), українського історика, організатора науки, політичного і державного діяча, автора понад 2 тис. наукових праць, зокрема й фундаментальної «Історії України-Руси». Внесок Грушевського у розбудову української державності та в історичну науку – величезний. Він був однією з центральних постатей політичного життя України початку ХХ століття; одним із тих, хто стояв біля витоків нової незалежної Української Народної Республіки, її стрімкого народження, короткочасного існування та трагічної загибелі. Так само трагічною можна назвати й долю самого Грушевського, чиє життя було значною мірою понівечене тогочасними подіями – кривавими політичними переворотами, приходом до влади більшовиків та встановленням радянської влади. Видатний учений, геніальний науковець, чиє життя було присвячене вивченню історії, зрештою сам виявився однією з її жертв. Народився Михайло Грушевський у м. Холмі (нині Хелм, Польща). Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету розпочав наукову діяльність. Отримавши 1894 року ступінь магістра, очолив кафедру історії Східної Європи Львівського університету, якою керував до 1914 року. На Галичині розпочалася й політична діяльність Михайла Грушевського, де він був одним із засновників Національно-демократичної партії. Як загальновизнаний лідер українства 1908 року очолив Товариство українських поступовців, що об’єднувало тоді більшість українських партій та національно-громадських організацій. Був арештований, перебував на засланні у Сибіру. Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді 1917 року. У 1917-1918 роках очолював Центральну Раду УНР. Після ліквідації УНР і встановлення Гетьманату перебував у підпіллі. З приходом більшовиків мусив виїхати за кордон. Мешкав у Празі, Женеві, Відні. Де б не був – всюди займався українськими справами. У Відні заснував Український соціологічний інститут – першу наукову установу в еміграції. Але на чужині було надзвичайно важко, тому на початку 1924 року Грушевський разом з родиною повернувся до Києва. Більшовики гарантували вченому імунітет від політичних переслідувань, але висунули одну умову: колишній очільник Центральної Ради не братиме участі в політиці й займатиметься виключно наукою. То був короткий проміжок ілюзії української свободи – начебто відродження української мови, науки, культури, але це була свобода з зашморгом на шиї, адже другий кінець мотузки знаходився у міцній руці «кремлівського горця». Досить швидко оптимістичні ілюзії розвіялися, і майже вся українська інтелігенція постала перед обличчям страшної незворотності – шлях назад, на Захід – закритий, а попереду – або тюрма, або куля. Після приїзду Грушевський одразу ж взявся до справ: відновив діяльність історичної секції колишнього Українського наукового товариства, очолив Археографічну комісію, досліджував історію української літератури. У 1929 році його обрали дійсним членом АН СРСР, утім, над головою вченого вже згущалися хмари. У березні 1931 року його відкрито звинуватили в українському буржуазному націоналізмі й керівництві підпільною антирадянською організацією. Вченого вислали, щоправда, не в Сибір, а до Москви. Створені ним наукові установи було ліквідовано, співробітників та учнів здебільшого заарештовано і репресовано. Через деякий час науковця начебто випустили, але продовжували стежити. Це була пастка. Помер він несподівано на 68 році життя під час лікування у Кисловодську. Зовсім скоро його ім’я на десятиліття було викреслено з вітчизняної науки та історії, а чимала спадщина, як наукова, так і літературна – була заборонена. Справу на Михайла Грушевського чекісти закрили лише через чотири роки після смерті вченого.
115 років від дня народження Енріко Фермі (1901–1954), італійського фізика, одного з творців ядерної і нейтронної фізики, лауреата Нобелівської премії з фізики (1938), засновника наукових шкіл в Італії і США. Під керівництвом Фермі у 1942 році було споруджено перший ядерний реактор і здійснено в ньому ланцюгову ядерну реакцію. Відкритий ним сотий елемент періодичної системи Менделєєва названо фермієм. Автор праць з фізики високих енергій.
40 років від дня народження Андрія Шевченка (1976), українського футболіста, заслуженого майстра спорту України, кращого футболіста Європи 2004 року; Героя України (2004), тренера Національної збірної України з футболу (з липня 2016). Виступав за київське «Динамо», італійський «Мілан» та лондонський «Челсі». 2003 року став першим українцем, який виграв Лігу чемпіонів. Володар «Золотого м’яча» (2004) – призу, який вручають найкращому футболісту Європи. Один із найрезультативніших бомбардирів єврокубкових турнірів за всі сезони. Найрезультативніший бомбардир національної збірної України за всю її історію. Тричі ставав найкращим бомбардиром Ліги чемпіонів, двічі – чемпіонату Італії. Родом Андрій Шевченко з Київщини. Дитинство і юність минули на київській Оболоні. У футбол грає з 9 років. Перша поява Андрія Шевченка у дорослому футболі відбулася в сезоні 1992-1993 років. Тоді, з 12 забитими голами він став кращим бомбардиром першолігової команди «Динамо-2». Дебют Шевченка в основному складі «Динамо» відбувся 8 листопада 1994 року (гра з «Шахтарем» у Донецьку). Свій перший гол за «Динамо» він забив у матчі проти «Дніпра». Перший гол у єврокубках «Шева» забив у ворота мюнхенської «Баварії» в програному матчі (1:4), коли йому було лише 18 років.
