Вадим Свириденко, учасник Марафону морської піхоти США

Це не ми отримуємо нагороди, а наші дружини, які чекали й підіймали нас поранених і побитих...

17.11.2016 12:35

Це не ми отримуємо нагороди, а наші дружини, які чекали й підіймали нас поранених і побитих...

17.11.2016 12:35

Як часто ви говорите собі: «я вже не можу»? Не можу працювати на цій роботі, не можу жити в старій квартирі з поганим ремонтом, не можу встати зранку на пробіжку, не можу змусити себе скинути пару зайвих кіло?

Наші «не можу» сьогодні забирають наше завтра. В повсякденних проблемах вас нічого не мотивує? Не допомагають круті тренінги і самоналаштування?

Познайомтесь із історіями 4 людей, для яких не існує «не можу». Для них є тільки - я мушу, я зможу, в мене вийде.

Історії чотирьох справжніх чоловіків, які подолали власний біль і відчай, підкорили серця української діаспори в США, показали всьому світу, що українці нездоланні, навіть з серйозними пораненнями. Історії воїнів, які надихають та не залишають байдужими.

ІСТОРІЯ ПЕРША - Вадим Свириденко.

Напевно, посмішку йому подарував янгол-охоронець. Попри шалену втому та неймовірну зайнятість, щира усмішка не сходить з його обличчя. Спілкуючись з Вадимом, не розумієш, чи ти працюєш, чи просто прийшов на чашку кави до старого знайомого.

- Вадиме, розкажіть трішки про себе…

- Після школи я отримав освіту фельдшера і в армію пішов у прикордонні війська вже з професією. Призвали в армію у 128 бригаду, в третю хвилю. Служив я протягом 5 місяців. 128-а бригада стояла під Дебальцевим. 9 лютого наша бригада потрапила в оточення, тоді кільце замкнулося. А 16 лютого біля мене розірвався снаряд. Мені надали першу допомогу, доправили в медроту, а ввечері ми отримали наказ на загальний прорив у Артемівськ. Колона мала йти - Урал, КамАЗ і два БТР. Так, як я був легко поранений, я був усередині БТР. Колону розбили, я отримав легку контузію. І ми сіли на Урал, знову міна, ми отримали ще більше травм. Отримав поранення спини і майже не рухався.

А на ранок зрозумів, що я залишився один. Всі, хто в колоні були поранені, вони замерзли. Я протягом 4 ночей був у полі в розбитому КамАЗі. Через 4 ночі мене знайшла розвідка ДНР. Я потрапив у полон, а так як я був важкопоранений, обмін прийшов дуже швидко. Мене доправили в Дніпропетровськ до шпиталю Мечникова. А через 2 доби я вже потрапив в опіковий центр. А там уже трапилась вся історія по ампутації, по протезуванню, першій реабілітації.

До мене прийшли «афганці». Вони вчили мене, які фізичні вправи робити, як харчуватися, робити перші кроки. Спочатку ходив по палаті, потім коридор. Я обходив всі коридори туди-сюди. Це і була моя реабілітація.

Потім американські лікарі запропонували мені летіти по спеціальній програмі на реабілітацію та протезування в Штати. 12 серпня ми полетіли до США, де я був 8 місяців. Там я пройшов обслідування. Тоді сказали, що мені вже можна сміливо протезуватись і проходити реабілітацію. Там зі мною працювали лікарі і навчали жити по-новому.

Я знав, що для того, щоб мені гарно ходити, мені треба починати бігати, тренувати м'язи. В Америці я доводив всім, що я хочу бігати. Я пробував на звичайних протезах і паралельно ходив у басейн. Я довів, що я хочу бігати, і мені зробили протези для бігу. В мене відразу змінився тренер. Протягом двох місяців я адаптувався, бігав на спеціальних доріжках, де повітря підтримує масу тіла. Перша максимальна дистанція, яку я пробіг - 5 кілометрів. І мені запропонували цей марафон (Марафон морських піхотинців - ред.), як реабілітацію для себе та для інших бійців.

- Яким для вас було повернення в Україну?

- Те, що я побачив, я не бачив в Україні, і для мене було важливо передати свої знання. Через 8 місяців, коли я потрапив в Україну, мені відразу запропонували увійти в Асоціацію інвалідів АТО. Де в мої обов'язки входило налагоджувати реабілітацію хлопців.

- Як ви готувалися до марафону вже після повернення в Україну?

- До марафону ми не готувались, як паралімпійці. Ми мали показати результати і силу волі. На звичайному стадіоні я одягав протези і бігав разом з іншими дівчатами та хлопцями. Тільки моя дружина стояла і рахувала кола. Від 2, 3, 5 кілометрів поступово збільшував навантаження. Якщо не дозволяли погодні умови, то йшов на сходинки і до 16 поверху піднімався й спускався. Багато займався з навантажувачами для верхнього тулуба, я їх спеціально купив. А коли вже пробіг 10 кілометрів, для мене це було питання більш психологічне - я зрозумів, що витримаю.

- Чим запам'ятався сам марафон?

- На марафоні було дуже багато людей, спочатку хотілось усіх обійти. Потім побачив, що Діма пішов уперед, і хотілось його наздогнати. Були маленькі складнощі, бо бігові протези добре біжать по прямій, під гору чудово, а з гори виникають проблеми. Бо доводиться ловити баланс і рухатися маленькими кроками, а це натирає кістку. Й дуже додала адреналіну наша діаспора. Ці крики, прапори. Ти ні про що не думаєш, ти просто біжиш. Я навіть не помітив, як узяв останню гірку.

- Вадиме, вам запропонували стати Уповноваженим президента з питань реабілітації поранених бійців. Скажіть, з чого почнете свою роботу?

- Я побачив у США те, чого не бачив в Україні. Мені важливо цим поділитись. Коли ми були у Президента (після повернення з марафону - ред.), він нам подякував за те, що ми представляли Україну і показали непогані результати. І хлопці порекомендували мене як Уповноваженого з питань по реабілітації інвалідів АТО. Це вони мене підставили (сміється), Президент підтримав цю ініціативу, і ми чекаємо офіційного підтвердження.

Але вже зараз є ряд завдань, які не можна відкладати. Першочергові завдання - це підняти питання реабілітації хлопців, потім треба також надавати допомогу військовослужбовцям, які приходять з АТО. Зараз ніхто не може нормально пройти ні МРТ, ні УЗІ. І нам потрібно ці питання вирішувати. Ми мусимо хвороби, які хлопці отримали під час бойових дій, виявляти на початку, щоб вони у них не розвивалися, щоб не було далі проблем. І звісно, спортивне протезування. Те, що надавало б бійцям стимул до майбутнього життя. Відкриття курсів і надання їм нових професій, це все в комплексі. Над цим має працювати не одне міністерство. Війна йде, ніхто не має стояти в стороні. Я дуже сподіваюсь, що в Україні буде розвиватися спортивне протезування. Також треба підтримати команди АТОвців, які активно займаються спортом.

- Україна отримає свій марафон для військових?

- Ми плануємо влаштувати змагання між нашими хлопцями. Але це не тільки будуть люди, які втратили кінцівки. Всі, хто пройшов військові дії, хто отримав поранення, вони можуть брати участь. У всіх проблеми важкі. Людина може виглядати цілою, а проблеми можуть бути колосальні. І хлопці бачитимуть: «О, він біжить. Класно біжить». А коли почитаєш його анамнез, то за голову можна схопитися, як він це робить.

- Як ваша родина ставиться до ваших успіхів?

- Мій результат - це досягнення моєї дружини, яка мене постійно стимулювала. Я не дуже хотів їхати на реабілітацію, а моя дружина мене туди виштовхала. У таких речах підтримка сім'ї дуже важлива. Щоб людина розуміла, що потрібно далі жити, потрібно важко працювати, не сидіти у сім'ї на голові. Не можна реабілітуватися на 100%, але треба себе максимально наблизити до такого стану. Але треба робити користь не тільки для себе, для сім'ї, а й для інших.

А стосовно сім'ї... це не ми отримуємо нагороди, це наші дружини отримують нагороди. Ті, які нас чекали, дочекалися. Пораненими, побитими, а тоді нас підіймали. Це їхні нагороди.