20 грудня. Пам’ятні дати

Василь Сліпак (1974-2016) – український оперний співак (бас-баритон), соліст Паризької національної опери, волонтер, учасник бойових дій під час війни на Сході України, позивний «Міф». Народився у Львові. Все Василеве життя було пов’язане зі співом. Дев’ятирічним хлопчиком він прийшов до Львівської державної академічної хорової капели  «Дударик» і співав там до 1994 року. Разом з капелчанами виступав на провідних концертних майданчиках як України так і світу (Національна опера України, Національна філармонія, Карнегі-Хол, собор Паризької Богоматері концертні зали Канади, Італії Голландії, Бельгії, Швейцарії, Прибалтики). Потім закінчив Львівську консерваторію. Ще під час навчання брав участь у багатьох  музичних конкурсах та проектах. У 1997 році успішно подолав конкурсне випробування на вступ до складу Паризької національної опери. Його голос дав змогу йому почати успішну сольну кар’єру у Франції та Європі. Майже двадцять років Василь Сліпак прожив за кордоном. Свої останні концерти співак дав 25-27 травня 2016 року у храмі Святої Трійці в м. Ліоні (Франція). Найулюбленішою арією Василя була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Саме звідси з’явився і позивний «Міф», з яким Василь Сліпак воював на передовій. Але його улюбленою піснею була ніжна і лірична «Місяць на небі…» Був відомий своєю волонтерською діяльністю, численними справами в царині доброчинності. Ще на початку 90-х, відразу після проголошення незалежності, Василь Сліпак із братом Орестом були серед перших, які долучилися до руху «Віра і світло», солідаризуючись із людьми з особливими потребами. Під час Революції гідності мав контракт в Опері, і не міг вилетіли до Києва. Втім, став активним учасником усього, що відбувалося в діаспорі: підтримав Паризький Євромайдан, постійно відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти. Коли на Донбасі почалася війна, створив благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne/Українське братство», допомагав українським захисникам, познайомився із вояками Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», згодом сам долучився до них. «Я пропустив Майдан, але війну не пропущу», - сказав Василь. Він не пропустив війни, так само, як вона не пропустила його. Він тричі був на фронті. Уперше поїхав на війну у травні 2015 року. Воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Повернувся пораненим. Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015 року, у Водяне, на лінію зіткнення, у жовтні повернувся до Парижа. В червні 2016 року знову поїхав на Донбас. Планував залишитися там на півроку. Але 29 червня 2016 року загинув у бою від кулі ворожого снайпера. 30 червня 2016 року Василь Сліпак був нагороджений Орденом «За мужність» I ст.(посмертно) – за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові. Похований на Алеї героїв Личаківського кладовища Львова. Сьогодні у Львові в музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької відбудеться вечір, присвячений співаку і воїну Василю Сліпаку. 

Сьогодні з ініціативи ООН відзначається Міжнародний день солідарності людей. Генеральна Асамблея ООН резолюцією від 22 грудня 2005 проголосила 20 грудня Міжнародним днем солідарності людей. Солідарність – єдність переконань і дій, взаємодопомога і підтримка членів соціальної групи, що ґрунтуються на спільних інтересах і необхідності досягнення загальних групових цілей, спільна відповідальність. Одним із засадничих принципів ООН з моменту її заснування є солідарність з людьми, котрі страждають від злиднів і гноблення. Створення Організації Об’єднаних Націй сприяло зближенню народів і країн світу з метою захисту миру, прав людини і соціально-економічного розвитку. Крім того, неухильно дотримуючись духу солідарності, Організація в своїй повсякденній діяльності покладається на «здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Генеральна асамблея ООН зазначила, що солідарність є однією з фундаментальних і універсальних цінностей, які повинні лежати в основі міжнародних відносин у XXI столітті.

Подія дня:

45 років тому (1971) заснована міжнародна організація «Лікарі без кордонів», лауреат Нобелівської премії миру 1999 року. «Лікарі без кордонів» є благодійною медичною організацією. 90 % коштів організація одержує із приватних джерел. Нещодавно «Лікарі без кордонів» заявила, що більше не використовуватиме кошти ЄС на знак протесту проти його міграційної політики. За минулий рік організація отримала від країн ЄС 63 млн доларів. «Ми не прийматимемо допомоги від ЄС та країн-членів на знак протесту проти ганебної політики залякування та посилення зусиль, спрямованих на те, щоб виштовхати людей з європейських берегів», - йдеться у заяві організації.

Ювілеї дня:

125 років від дня народження Олексія Микитовича Гілярова (1891-1938), першого українського академіка-філософа, професора Київського університету (1891). Син відомого історика філософії та релігієзнавця, видавця, одного із «стовпів слов’янофільства» Микити Петровича Гілярова-Платонова. Закінчив класичне відділення історико-філологічного факультету Московського університету. Викладав у гімназіях давні та російську мови, читав курси з естетики і філософії Платона та Арістотеля в Московському університеті. Після захисту магістерської дисертації (1888) почав працювати у Київському університеті. Читав різноманітні курси з історії давньої, середньовічної і нової філософії, зосереджуючись на викладі ідей Платона, якого вважав центральною фігурою в історії світової філософії, Арістотеля, Спінози, Юма, Канта, Шопенгауера, а також курси з логіки, психології і педагогіки. З 1906 року викладав і на Вищих жіночих курсах. Як зазначає один із сучасних дослідників наукової спадщини Гілярова, «…енциклопедична ерудиція, чіткість думки, високий інтелект і бездоганний художній смак Гілярова вражали сучасників, і він все життя користувався загальною повагою студентів і викладачів. Відрізняла його і принципова аполітичність. До більшовиків ставився негативно, але активно проти них не виступав». Разом із Вернадським (який до речі був його сусідом) організовував ВУАН; був першим академіком-філософом. У 20-х роках створив і очолив Семінар з вивчення суспільного життя (з 1925 – Семінар соціальної філософії) і згуртував навколо себе молодих київських філософів. Намагався зрозуміти сенс марксизму. Втім, тиск на вченого посилювався, його звинувачували в ідеалізмі і на початок 30-х років він опинився в ідейному вакуумі. Від заслання до Сибіру або розстрілу його врятував поважний вік – як-не-як, а професорові на ту пору було вже за 80… Помер і похований у Києві на Байковому кладовищі, щоправда могилу зруйнували. Багато з його учнів загинули під час сталінщини; його син – блискучий київський мистецтвознавець Сергій Олексійович Гіляров загинув від виснаження в Лук’янівській тюрмі у 1946 році. Про філософа Олексія Микитовича Гілярова можна почитати у Костянтина Паустовського в автобіографічній повісті «Беспокойная юность».

Роковини смерті:

Цього дня 1968 року пішов з життя Джон Ернст Стейнбек (1902-1968), американський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури (1962). Автор соціального роману «Грона гніву», роману «Зима тривоги нашої», збірки оповідань «Руденький поні», повісті «Консервний ряд». Шлях Стейнбека до літературних вершин не був легким. До миті, коли йому вручали нагороду від президента США і «нобелівку», а для молоді він став справжнім літературним гуру, Стейнбек змінив масу занять і професій: батракував на ранчо, підробляв на будівництві автошляхів, мив пробірки в лабораторії, стояв за прилавком галантерейної крамниці. Його батьки, люди досить скромних статків, не мали змоги постійно допомагати синові (в сім’ї було ще три дочки), і молоді роки майбутнього письменника минули у боротьбі за освіту, яку можна було здобути лише ціною важкої праці. «Я страшенно бідую. Спочатку мені треба нагодувати інших, а вже потім поїсти самому. Я повинен жити серед брудного посуду і засмальцованих фартухів, аби отримати право вивчати психологію і логіку»,  – писав він, ділячись враженнями від роботи в кав’ярні каліфорнійського містечка Пало-Альто. Стейнбек так і не закінчив курсу в Стенфордському університеті.

20 років з дня смерті Карла Едуарда Сагана (1934-1996), американського астронома. Випускник Чиказького університету; викладав у Гарвадрському та Корнельському університетах. Учасник програм космічних досліджень Венери, Марса, Юпітера, Сатурна. Він зробив внесок практично в кожну автоматичну космічну місію, яка досліджувала Сонячну систему. Один із засновників Планетарного товариства (1979). Автор чималої кількості науково-популярних книг, серед яких найвідоміші: «Розумне життя у Всесвіті», «Зв’язок з позаземним розумом», «Космічний зв’язок», «Контакт», «Космос», «Світ, сповнений демонів: Наука, мов свіча у пітьмі». Лауреат престижної Пулітцерівської премії за книгу «Дракони Едему. Роздуми про еволюцію людського мозку». Надзвичайно багато зробив для популяризації науки. Вченого певною мірою можна вважати дотичним і до України – він народився в Брукліні (Нью-Йорк) в родині єврейських емігрантів, вихідців з України. Його батько Самуїл Саган (в Америці він став Семом) народився в Кам’янці-Подільському на Хмельниччині, дід і бабця по матері емігрували з Австро-Угорської імперії, де дід Лейба Грубер був човнярем на річці Буг у селі Сасів на схід від Львова. Там минули дитячі роки і матері Карла – Рейчел Моллі Грубер.