24 грудня. Пам’ятні дати
День працівників архівних установ відзначається згідно з Указом Президента від 30 жовтня 1998 року, щорічно в цей день. Архівні матеріали – документальна спадщина кожного народу, це скарб, що накопичує людство віками, історія кожного громадянина та епохи загалом. Перший державний орган управління архівною справою в Україні – Бібліотечно-архівний відділ – було створено за часів Центральної Ради у 1918 році. Нині реалізацією державної політики у сфері архівної справи займається Державна архівна служба України (Укрдержархів). Наразі до системи державних архівних установ України, підпорядкованих Укрдержархіву, входить 2677 установ. Загальна кількість працівників, задіяних у цій справі, становить близько 4,5 тис. людей. У Національному архівному фонді налічується понад 58 млн. одиниць збережених матеріалів. Утім, анексія Росією Криму, війна на територіях Донецької та Луганської областей внесла свої сумні корективи і до роботи такої надзвичайно тихої та мирної справи як архівна. Невідомою є доля архівів Криму, не найкращі часи переживають і архіви Донеччини і Луганщини. На окупованих територіях Луганщини траплялися непоодинокі випадки пограбувань архівних установ. Як відомо, влітку 2015 року основний, Державний, архів переїхав до Сiверськодонецька. Лише завдяки жертовності та неймовірним зусиллям працівників архівних установ, вдалося врятувати документи, яким загрожувало знищення. Нині створюється регіональний архівний інформаційний центр «Архіви Луганщини» на базі Державного архіву і найближчим часом планується оцифрування всіх документів, які є на зберіганні, а також формування уніфікованих електронних каталогів з копіями документів. Тим часом, на Донеччині за архіви взялася окупаційна влада. Фахівці стверджують, що чимало цінних матеріалів було вивезено з Донецька, ймовірно до Москви.
Ювілеї дня:
218 років від дня народження Адама Бернарда Міцкевича (1798-1855), одного з найвидатніших польських поетів, засновника романтизму в польській літературі, діяча національно-визвольного руху. Засновник польської романтичної драми. У Західній Європі його порівнюють з Байроном та Ґете. Під час свого життя в Парижі був професором Слов’янської літератури в Колеж де Франс. В основному відомий як автор поетичної новели «Дзяди» та національного епосу «Пан Тадеуш», який вважають останнім великим епосом шляхетної культури Речі Посполитої. Також його вважають національним героєм Польщі. Міцкевич, «людина великої трагічної долі і високопатріотичного подвигу», був одним із найвідоміших і найзнаменитіших поляків свого часу. Ним захоплювались Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Шопен, Жорж Санд, Сент-Бев, Пушкін, Баратинський, Лермонтов, Гоголь, Лев Толстой, Короленко… Власне кажучи, поетична діяльність Міцкевича тривала недовго – близько 12 років; після цього він жив і працював як публіцист та як громадський діяч (ще 21 рік). Причини, чому він «зламав своє поетичне перо» не зовсім ясні, проте, як писав Бой-Желенський, «ці останні роки життя були неписаною творчістю поета».
135 років від дня народження Хуана Рамона Хіменеса (1881–1958), іспанського поета, одного з лідерів іспанського модернізму, лауреата Нобелівської премії з літератури 1956 року, яку йому дали «…За ліричну поезію, зразок високого духу і художню чистоту в іспанській поезії». Поетична спадщина Хіменеса величезна. За своє життя він написав декілька тисяч віршів; його хвилювали одвічні теми поетичного висловлювання: кохання, спогади про дитинство і юність, споглядання природи, страх смерті. Майже щороку, починаючи з 1905, він видавав нову книжку. Найвідомішими є поетичні збірки: «Пасторалі», «Сумні мелодії», «Меланхолія», «Лабіринт», «Духовні сонети», «Вічності», «Камінь і небо». Упродовж багатьох років листувався з іншим видатним іспанським поетом Антоніо Мачадо та всесвітньо відомим філософом Ортега-і-Гассетом. В юності брав уроки живопису, малював і потім. Хіменес був «фанатиком краси», відчуття кольору було розвинуте в ньому надзвичайно – у цьому можна переконатися, читаючи його вірші. Хіменес народився в Могері в сім’ї багатого виноторговця. Навчався на юриста, але освіту так і не здобув. Зблизився з гуртком Рубена Даріо, з головою поринув у світ поезії. Передчасна і несподівана смерть батька вразила його настільки, що він важко захворів, лікувався в санаторіях Франції та Іспанії. З 1905 по 1912 рік усамітнено жив на батьківщині, в рідному Могері. Потім переїхав до столиці, одружився з перекладачкою Тагора Зенобією Кампрубі, яка стала його вірною подругою і помічницею на довгі роки. У 1936 році подружжя Хіменес було змушене залишити батьківщину. Жили на Кубі, в США, Пуерто-Ріко. Хіменес читав лекції в університетах, продовжував писати поезії. Його стиль від юнацького бурхливого романтизму еволюціонував до сухої, аскетичної манери письма, вірш став просвітленим, близьким до традицій іспанських містиків. У 1956 році поетові дали Нобелівську премію, а вже через декілька днів після цієї урочистої події померла Зенобія. Це було черговим потрясінням для Хіменеса. Через два роки не стало і його.
Цього дня 1937 року народився В’ячеслав Максимович Чорновіл (1937-1999), український політик, журналіст, публіцист, учасник дисидентського руху середини 60-х років. Член Української Гельсінської групи з 1979, співзасновник Української Гельсінської спілки (1988). Був тричі ув’язнений. У радянських концтаборах провів у загальній кількості 15 років. Відбував покарання в таборах суворого режиму та на засланні в Мордовії й Якутії. З 1990 року – в політиці: народний депутат, голова Львівської обласної ради, кандидат у президенти. Народний депутат України двох наступних скликань – 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного руху України. Лауреат Шевченківської премії 1996 року (одержав її за ті самі твори, за які мав перший, другий і третій концтабірні терміни), нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня, Герой України (посмертно). В одному з останніх інтерв’ю В’ячеслав Максимович так сказав про себе, про власну долю: «Якби я не був політиком, я був би вченим: у період відлиги я почав писати наукову розвідку про Грінченка, одним з перших згадав заборонених наших письменників. Тема моєї дисертації була «Борис Грінченко як журналіст, публіцист і громадський діяч». Звичайно, я її не захистив. Після виступу в кінотеатрі «Україна» у вересні 1964 року я відразу «вилетів» із аспірантури. Це був той самий приступ принциповості – якщо не я, то хто ж? Абсолютно замикаєш на себе. Так мене дуже давно штовхнули у політику... Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи… І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив».
45 років від дня народження Рікі Мартіна (1976), пуерто-риканського поп-співака, актора і, як стверджують різні джерела – навіть письменника. В іспаномовному світі Рікі Мартін справжній поп-ідол (тут конкуренцію йому складає хіба що інший солодкоголосий мачо – іспанець Енріке Іглесіас). Запальні і пристрасні латиноамериканці та іспанці одразу і назавжди полюбили співака. Полонив він своїм співам і європейців. Його альбоми непогано продавалися (і продаються) в Старому світі. А розпочинав Мартін дуже рано: з 9 років знімався в рекламі, 12-літнім співав і танцював у складі підліткового хлопчачого ансамблю «Менудо», потім перебрався в США, знявся в популярній мильній опері «Головний шпиталь». На ту пору 19-річний співак був справжньою зіркою в Латинській Америці, але західний слухач про його існування не підозрював. Прорив стався у 1998 році, коли пісня у виконанні Мартіна «The Cup of Life» стала офіційним гімном Чемпіонату світу з футболу 1998 року. Її виконання на 41-й церемонії «Греммі» справило справжній фурор і допомогло співаку суттєво просунутися в жанрі латиноамериканської поп-музики на американській сцені. Після такого шаленого успіху Мартін випустив Livin’ la Vida Loca, яка також посприяла його зірковій кар’єрі і стала поштовхом для популяризації латиноамериканської пісні в усьому світі. Його перший англомовний альбом під назвою Ricki Martin був розпроданий 22 мільйонами копій і став одним із найбільш комерційно успішних. На сьогодні Рікі Мартін випустив 11 музичних альбомів, у нього 95 платинових пісень, 11 хітів номер один, 2 American Music Awards, 7 Grammy (останню отримав цього року за найкращий альбом), 8 The World Music Awards, 10 Billboard Music Awards, 8 MTV Music Video. Співак виступав з концертами у понад 60 країнах світу. А книжки він пише для дітей. У 2008 році Мартін став батьком двох чарівних хлопчиків-близнюків. Діти народилися від сурогатної матері. Мартін – гей, вегетаріанець і благодійник. У 2008 році на острові Пуерто-Ріко проголосили 31 серпня Міжнародним Днем Рікі Мартіна. Будемо знати. «Мені байдуже перед скількома людьми виступати: перед десятьма чи перед мільйоном. Я обожнюю публіку, глядачів, відчуваю і насолоджуюсь енергетикою аудиторії. Бути на сцені й співати, так само неймовірно, як пірнати в океанські хвилі», - зауважує співак (до речі, він вправний і досвідчений серфінгіст).
Роковини смерті:
8 років з дня смерті Харольда Пінтера (1930-2008), англійського драматурга, сценариста, лауреата Нобелівської премії з літератури (2005), одного з найвидатніших драматургів сучасності. Автор понад 30 п’єс, у тому числі «Сторож», «Повернення додому» (премія «Тоні», 1967), «Зрада», сценаріїв «Меморандум Квіллера», «Останній магнат», «Жінка французького лейтенанта» (премія «Давид ді Донателло», 1982). Був неперевершеним майстром діалогу. Народився Пінтер в родині єврейського швеця у Лондоні. Навчався у Королівській академії драматичного мистецтва, але так і не закінчив її. Понад 10 років їздив країною, виступаючи з різними театральними трупами. «Я ніколи не озирався назад, просто продовжував писати», - сказав письменник в одному з інтерв’ю. Він ніколи не приховував своїх політичних поглядів. Свого часу різко критикував політику Маргарет Тетчер, Рейгана, політику США під час перевороту в Чилі у 1973 року, вторгнення американців до Іраку. В 2002 дізнався, що хворий на рак, але це жодним чином не вплинуло на його творчу активність. Гарольда Пінтера нагороджено величезною кількістю різноманітних премій і нагород.
