«Однокласники» Шелленберга. Що таке «тотальне шпигунство»

Освічена людина не в силах повірити, що її свідомістю легко можна керувати через соціальні мережі. Вона переконана, що розпізнає брехню, швидко розкусить підступи ФСБ.

Люди, які вважають себе розумними, сміються над мемом: «...а то Путін прийде». А майже сто років тому забавною здавалася фраза: «... а то Гітлер нападе».

Але він напав. І в день нападу, немов за наказом: «всім вийти з тіні», повиповзали на світ божий, вже одягнені у ворожі мундири, люди, яких ще вчора вважали патріотами, захисниками прав і свобод трудового народу, або просто нікчемними клоунами.

І Європу приголомшили масштаби діянь гітлерівської розвідки, мільйонні фінансування шпигунської мережі, сотні тисяч, якщо не мільйони її агентів – як серед продавців овочів і портових робітників, так і серед графів і генералів. І вже стало не смішно, і у всіх виникло одне й те саме питання: як ми могли це пропустити?

Немає нічого дивного: головна фішка будь-якої розвідки – прибіднятися, демонструвати свої провали і нездатність «зруйнувати єдність нації», тієї самої, яку господарі шпигунської мережі збираються зжерти, і в історії їм це не раз вдавалося. «Якщо ти сильний, кажи, що ти слабкий», – ділився рецептами перемоги стародавній стратег Сунь Цзи.

Так співпало, що в дні скандалу із закриттям російських Однокласників і ВКонтактє на очі потрапила книга німецького журналіста часів Другої світової Курта Рісса, «Тотальне шпигунство» називається. Написана вона ще у жовтні 1941 року, у найтривожніший для Європи час, коли результат тієї, великої війни не був ще зрозумілим. Рісс викривав Гітлера в Німеччині, потім емігрував до Франції, де був у гарних стосунках із співробітниками французької розвідки Б-2, і разом з відступаючими військами перебрався до США.

Поняття «гібридна війна» тоді не існувало. Але вихід за рамки класичної військової стратегії у планах Гітлера вже був прописаний. Тільки називалося це «тотальною війною». Відповідно. і шпигунство був «тотальним».

ПАТРІОТИ. ОРГ. USA

...22 березня 1941 року в Нью-Йорку американські патріоти вкотре зібралися протестувати проти «зради». Людей на вулиці вивів комітет з натхненною назвою: «Америка понад усе!» Це вже був не перший подібний мітинг. Заводієм протестів стало Чикаго, а «зрадником» – президент Америки – за те, що «розв'язав війну проти братського німецького народу».

У президії акції сидів, і як пише Курт Рісс, «протягом усього мітингу самовдоволено посміхався і час від часу помахував маленьким американським прапорцем», громадянин США, власник невеликої фірми на Нижньому Бродвеї – Вальтер Шелленберг...

Так-так, той самий, що у фільмі про Штірліца!

Саме він, як виявилося, і влаштовував усі ці тотальні шабаші «американських патріотів». Як керівник американської мережі німецької розвідки. Коли США спробували взяти його на гарячому, Шелленберг ушився з дипломатичним паспортом німецького аташе до Лісабона.

Як можна бути німецьким аташе, маючи американське громадянство? – дивувався Рісс. Нас сьогодні такий феномен вже не дивує.

ВСЕСВІТНЯ ПАВУТИНА

Шелленберг поставив роботу на широку ногу. У США ледь почали чухатися з приводу ворожого впливу, а в країні вже налічувалося 50 тис. німецьких агентів.

«Домашня прислуга, продавці в бакалійних крамницях, перукарки, сестри милосердя, шофери, оперні співачки, рахівники — усі вони відправляли щотижня свої доповіді в регіональні офіси». Не гребували фейками, плітками та анекдотами. Шелленберг все пускав у роботу. Уривки підслуханого давали ключ до розкриття великої бізнес-операції, допомагали оцінити моральний стан армії і народу або назвати точну дату відплиття судна зі стратегічним вантажем. Дані стікалися в офіс організації з назвою, що умиротворює - «Німецько-американський союз». П'ята частина пересилалася особисто Шелленбергу, а від нього, переполовинена, відправлялася в Німеччину. Переглядали і друковану продукцію. За тиждень газетних і журнальних вирізок набиралася добра вантажівка.

«Німецько-американський союз» здавався нешкідливою культурною організацією. Насправді це був ретельно налагоджений військовий апарат. Його співробітники проходили підготовку в таборах. Під його дахом орудували регулярні загони штурмовиків, офіційною чисельністю 5 тис. багнетів, але насправді – набагато численні.

Справи у Шелленберга йшли настільки добре, що Гітлер і Геббельс заявляли, що немає нічого легше, ніж «організувати фашистський переворот у Сполучених Штатах».

Америка так вірила в загальнолюдські цінності, свободу слова, недоторканність особистого життя, що стала справжнім раєм для шпигунів. Держава не мала інструменту для боротьби зі шпигунами. І якщо навіть у когось в кишені знаходили секретний документ, отриманий нелегальним шляхом, за законами США його не могли вважати винним.

ВКОНТАКТЄ З ГІММЛЕРОМ

Втім, Шелленберг був лише виконавцем. Теоретичні основи концепції «тотального шпигунства» були закладені ще до приходу Гітлера до влади. Сталося це у Мюнхені, у бидинку капітана Ернста Рема. На секретній нараді були присутні Геббельс, Гіммлер, Гесс і інші вожді партії.

У ті часи шпигунство був віддано на відкуп виключно професійним розвідникам. Геббельс наполіг, що він повинен бути усепроникаючим, всеохоплюючим і... всенародним. На питання: «Де ми знайдемо людей для цього?», Гесс відповів: «Якщо ми не зможемо знайти, ми їх створимо».

Почали з того, що шпигувати зобов'язали практично всі державні органи. У військового міністерства була власна розвідка. У Гестапо, керованого Гіммлером і Гейдріхом, свій іноземний відділ. Зовнішньополітичну розвідку гітлерівської партії очолював Альфред Розенберг. Спеціальною службою міністерства закордонних справ керував Ріббентроп і його найближчий помічник Канаріс. Іноземний відділ міністерства пропаганди курирував особисто Геббельс. А були ще – організація німців, що живуть за кордоном, іноземний відділ міністерства економіки та імперське колоніальне управління.

Для всіх партійних босів гра в шпигунів була улюбленим коником. А правила її писав абсолютно секретний «Об'єднаний штаб зв'язку».

Керівні принципи «тотальної розвідки» сформулював особисто Гесс: «Кожен може бути шпигуном; кожен повинен бути шпигуном; немає таємниці, про яку не можна було б дізнатися».

«Суми, що витрачаються гітлерівським режимом на пропаганду та шпигунство за кордоном, – пише Рісс, посилаючись на розслідування одного американського журналіста, – становили наприкінці 30-х років другу за величиною статтю витрат у секретному державному бюджеті Німеччини».

ПРУССЬКИЙ СВІТ ЕРНСТА БОЛЕ

Ернст Вільгельм Боле народився в Англії. Але обидва його начальники – партійний Розенберг і міністерський Ріббентроп були вихідцями з Пруссії і навчили його, як правильно боротися з ворогами рейху за кордоном. У лютому 1934 року Боле був призначений начальником «Аусландс-організаціон», що контролювала життя та діяльність німецьких емігрантів за кордоном.

Так одномоментно агентами Гітлера стали 30 мільйонів німців, розкиданих по світу. Тридцять мільйонів беззаперечних шпигунів!

Більшість з них давно натуралізувалася. Але «чіпкі лапи батьківщини» не відпускали. Для тих, хто не бажав співпрацювати по-доброму або, ще гірше – здавав німецьких шпигунів владі, існували відділи «Комітету з розслідування та врегулювання» – таємного трибуналу гітлерівської партії. «Зрадників» викрадали, судили та вбивали.

Навесні 1934 року в Берліні пройшов конгрес закордонних німців. Виступаючи перед ним, Гітлер сказав: «Ви – наші передові пости. Ви повинні підготувати ґрунт для атаки. Вважайте себе мобілізованими; на вас поширюються усі військові закони».

Включаючи, як ми вже сказали, розстріл за зраду батьківщини...

Боле сказав конкретніше: «Ми визнаємо, що будь-який німець може шпигувати на нашу користь». Причому «шпигувати можна скрізь», – додавав він. Від німців у світі немає секретів.

ПОДВІЙНЕ ГРОМАДЯНСТВО ВІД РІББЕНТРОПА

У 30 мільйонів німців було інше громадянство і вже інша батьківщина, але ідеологів «тотального шпигунства» це не хвилювало.

«Паспорти, які лежать в наших кишенях, не зробили нас іншими людьми. Ми залишилися самими собою, тобто німцями в Америці», – заявляв Фріц Кун, ватажок «Німецько-американського союзу».

На противагу «місцевим» документам їм видавали свої, «іноземні паспорти німця». В них було «десять заповідей». Перша – порівняно безневинна: «Виконуй закони тієї країни, гостем (усього лише «гостем»! – ред.) якої ти є». Друга мовила: «Надай можливість жителям країни, в якій ти гостюєш, видавати закони».

Але вже сьома вимагає: «Ти не можеш залишатися просто спостерігачем... Ти повинен стояти у першій шерензі борців...» Борців за що? Наступна заповідь відповідає: «Вербуй в наші ряди кожного чесного німця. Переконай його в необхідності нашої перемоги в ім'я того, щоб Німеччина могла жити».

Багато охочих попрацювати на «тотальну розвідку» було і серед тих, хто не був етнічним німцем. Такі повинні були прийняти підданство Німеччини. Обов'язково! Винятків не робили ні для кого. Але друге підданство зберігалося в таємниці, для держави перебування шпигун залишався законослухняним громадянином.

БЕЗСМЕРТНИЙ ПОЛК РОЗЕНБЕРГА

Альфред Розенберг почав з ветеранів. З Версальським миром в Європі запанувало повне умиротворення і братання вчорашніх ворогів. Німецькі ветерани пили шнапс з французькими та англійськими. І хто зі старих вояк за чаркою не поскаржиться на нероб генералів, не розповість про їхні підступи, не облаїть нові віяння у військовій справі? Німецькі ветерани ретельно все записували і здавали звіти у відомство Розенберга. І не тільки ветерани.

Поки Ріббентроп задурював лідерів європейських держав, Розенберг підгодовував і інструктував опозицію, яка рвалася скидати «антинародні режими». Громадські організації, земляцтва, благодійні фонди були по вінця набиті німецькими шпигунами. «Північне товариство» сіяло зрадофільство серед датських, шведських, норвезьких і фінських артистів, літераторів і промисловців; Арійсько-християнський союз боровся з євреями на Балканах, у Центральній Європі. Розенберг вдало підім'яв під себе інсургентів Центральної та Південної Америки, готуючи плацдарм для економічної війни з США і фінансував практично всі державні перевороти на континенті.

Платні й добровільні кур'єри Розенберга заповнювали світ пропагандистською літературою. Мета – множити ряди друзів Німеччини. Німецькі фірми за кордоном зобов'язані були вкладати буклети зі свастикою в ділову переписку. Всі члени гітлерівської партії, особливо студенти, вирушаючи за кордон, везли непідйомні валізи з листівками та розкладали їх на кораблях, у поїздах, літаках, ресторанах і готелях. Вже у 1935 році було поширено 5 млн листівок і 10 тис. фунтів книг. До 1938 року ця цифра зросла в 10 разів.

Обробка друкованим словом спрацьовувала. 8 жовтня 1938 року в Нью-Йорку на процесі над гітлерівськими шпигунами обвинувачений Гюнтер Румріх прямо заявив: «Я прочитав книгу, написану полковником Вальтером Ніколаї (ще один з ідеологів «тотального шпигунства»), після чого надіслав йому лист на адресу газети «Фелькішер беобахтер» з пропозицією своїх послуг. Він відповів мені, помістивши оголошення в одній з нью-йоркських газет».

Це було так просто – завербуватися в шпигуни через газету. І більшість американців в цю історію не повірили.

ОФІЦІАНТКИ ДЛЯ РЕФЕРЕНДУМУ

До Другої світової німецькі інженери славилися на весь світ. Їх охоче запрошували на роботу. У Німеччині навіть журнал видавався – «Інженер за кордоном». І мало хто знав, що все це лише піар, організований німецькою розвідкою. Їй важливо було прилаштувати німецьких шпигунів з інженерною освітою на стратегічні підприємства країн – потенційних жертв агресії. Відомі німецькі заводи Сіменс за вказівкою Розенберга продавали за кордон обладнання за сміховинно низькими цінами, але з умовою: обслуговуватимуть його німецькі фахівці. Дурнів, які попалися на прийом, виявилося неміряно. За кілька років на оборонних заводах Європи окопалося понад 2 500 німецьких шпигунів з дипломами інженерів.

Втім, не технікою єдиною жива розвідка. У Голландію, наприклад, було заслано 20 тисяч шпигунок для роботи гувернантками. У квітні 1938 року в одному з британських портів Скотланд Ярд «знешкодив» 15 тисяч офіціанток місцевих кафе і барів. Їх виказала партійна дисципліна: з Берліна прийшов наказ усім поголовно прийняти участь у референдумі за анексію Австрії. І агентеси слухняними рядами з'явилися на виборчу дільницю.

А ще були тисячі й тисячі німецьких туристів, яким у країнах Європи були просто раді: вони неймовірно смітили грошима.

«Ким були ці туристи? – запитує у книзі Курт Рісс. – Країни, де вони подорожували, завжди дізнавалися про це занадто пізно. Це були солдати, інженери, техніки, це були шпигуни. В їхніх рюкзаках або валізах знаходилися вдосконалені фотоапарати, потужні біноклі, радіопередавачі. Вони подорожували Австрією та Чехословаччиною, Польщею та Скандинавією. Вони заповнювали Балкани та Грецію. Навесні 1940 року через раптовий наплив туристів-німців кількість носіїв на залізничній станції в Афінах було подвоєно. Так ці «туристи» подорожували з однієї країни в іншу, всіляко готуючи у глибокій таємниці майбутнє вторгнення».

Починаючи з 1934 року, у Німеччині з'явилося безліч таборів туристичного типу. Цими таборами теж керував Розенберг. Сюди з'їжджалися іноземці, які хотіли записатися в шпигуни.

Тотального шпигунства у Німеччині навчали і в середніх школах, і в університетах. Для підвищення кваліфікації існував інститут «геополітики», очолюваний генералом Гаусгофером. Мільйони німецьких хлопців і дівчат вчилися дивитися на світ крізь шпигунську призму.

ЛАЙФ-НЬЮЗ ГЕББЕЛЬСА

«Важко, зрештою, встановити, де закінчується наша пропаганда і де починається шпигунство», – зітхав часом Геббельс (спогади про це полковника Ніколаї цитує Рісс). Міністр пропаганди рейху не шкодував грошей на підкуп іноземної пресі. Вже до 1937 році він контролював близько 330 газет за кордоном. Газетярі у нього були не просто пропагандистами, але й знаряддям прямого шпигунства. Підкуплені репортери охоче погоджувалися розкрити відомі їм секрети у будь-якій з найближчих пивних.

Але головною ударною силою були кореспонденти німецьких газет.

Геббельс не посилав агентів, які видавали себе за журналістів. Він посилав справжніх журналістів, які старанно виконували шпигунські завдання.

Редактор німецької «Ангріфф», наприклад, у 1938 році відправився до Австралії, організував там шпигунську штаб-квартиру і встановив контакт з японськими диверсантами. Скандальний журналіст Фернан де Брінон, перший француз, який взяв інтерв'ю у Гітлера, отримував мільйони франків від Геббельса і розподіляв їх між французькими колегами за статті для розгону теми «зради».

У Бразилії Геббельс контролював більше половини газет, що виходили німецькою мовою. В Аргентині – 12 великих щоденних газет. Щотижня в країні поширювалося понад 300 тис. фашистських брошур і журналів. Неспроста після поразки Німеччини нацисти всі як один подалися до Аргентини. Геббельс постарався.

Повно німецьких шпигунів було серед кінорежисерів і акторів, які роз'їжджали Європою у пошуках «натурних зйомок». У 1938 році німецька кінофірма УФА знімала в Польщі документальний кінорепортаж. Компанія розіслала знімальні групи, які протягом кількох місяців роз'їжджали країною. Цей фільм не вийшов на екрани. Але відзнятий матеріал прикрасив пропагандистський ролик «Кампанія в Польщі», яким Геббельс залякував населення та уряди в Скандинавії, Бельгії та Голландії.

(Ах, як знайомий нам цей поворот сюжету!)

Охоче шпигували на Геббельса режисери і актори берлінських музичних театрів. Щоб стати своїм у Парижі, достатньо було показати вирізку з есесівського органу «Дас Шварце Кор», який нападав на актора за недостатню «ідеологічну» витриманість. Потім виявлялося, що всю цю критику фальсифікували люди Геббельса. А до Польщі та Чехословаччини він страх як любив засилати шпигунів під виглядом циркачів. Кочове життя – зручна ширма для розвідника.

АНТИКОРУПЦІОНЕР КАНАРІС

Якщо Гіммлер з Розенбергом гналися за кількістю, Геббельсу потрібна була якість. Його об'ємному досьє на відомих іноземних діячів, готових, не замислюючись, продати батьківщину, міг би позаздрити будь-який сьогоднішній антикорупціонер.

А продавалися багато. Рудольф Гесс, заступник Гітлера по партії, якось помітив, що завжди можна знайти людей, «які за різних обставин за певну винагороду погодяться діяти проти інтересів власної країни».

Практикою підкупу займалося відомство Канаріса. І успішно. В Австрії гітлерівці спокусили грошима міністра закордонних справ Шмідта, який допоміг їм з аншлюсом. У Чехословаччині напередодні Судет купили з потрохами Аграрну партію та дали грошей генералу Сирови, який довгий час закликав патріотів померти за батьківщину, а в останній момент заявив про капітуляцію.

У Польщі фінансували німці не тільки сенатора Веснера, лідера німецької нацменшини, але й міністра закордонних справ полковника Бека, завербованого особисто Канарісом.

У Бельгії не встояв перед грошима колишній соціаліст Анрі де Ман, який мав вплив на короля Леопольда. А співробітник бельгійського генерального штабу Домбрі продав німцям усі секретні плани оборони задовго до початку війни.

У Болгарії прем'єр Цанков був куплений, причому, як стверджують, за непристойно низьку ціну. В Югославії Канаріс завербував генерала Косича, який у 1940 році став начальником югославського генерального штабу.

НІМЕЦЬКИЙ БІЗНЕС ЧЕМБЕРЛЕНА

Чи отримував від німців гроші сер Чемберлен, прем'єр-міністр Великобританії, за те, що здав німцям спочатку Австрію, а потім Чехословаччину? Курт Рісс пише, що це не встановлено. Зате «доведено, що у нього були певні інтереси в одній з галузей німецької промисловості».

Фабрики у стані ворога безумовно псують людей.

Але в якості подарунка від Німеччини лорд отримав цілу плеяду шпигунів і зрадників свого оточення. Якось само собою вийшло, що Чемберлен став завсідником уікендів у Клайвденському маєтку, де німецька агентеса леді Астор збирала світське суспільство. На одному з таких зібрань прем'єр-міністр «чисто випадково» зіткнувся з німецьким послом, і ця зустріч, як виявилося пізніше, вирішила долю Чехословаччини. У число членів «клайвденської кліки» входив і лорд Галіфакс, який таємно зустрічався з Гітлером в Берліні і пізніше як міністр закордонних справ особисто обговорював з фюрером деталі майбутніх анексій.

Далі – більше. Друзі леді Астор змогли посіяти у Чемберлена сумніви в надійності розвідки британського МЗС. І він створив свою власну розвідслужбу. Яку (звичайно ж, по чистій випадковості) неформально очолив німецький шпигун Вільсон...

МИШЕБРАТТЯ БОННЕ, ПЕТЕН І ВЕЙГАН

Можна сказати, що Франція капітулювала задовго до того, як німецькі війська перетнули французький кордон. Еліта, місцями підкуплена, місцями розпропагандована німецькими шпигунами, і не збиралася чинити опір Гітлеру. Підігравали, не ховаючись. Наприклад, про міністра закордонних справ Бонне в Парижі ходив злий жарт: «Чули, що наш міністр закордонних справ отримує гроші також і від Франції?»

Курт Рісс вважає Бонне головним винуватцем здачі Чехословаччини. «Це він змусив Прагу прийняти англо-французькі пропозиції та відмовитися від Судетської області, де знаходилися основні державні оборонні споруди Чехословаччини. У критичні години він приховував усі термінові телеграми з Праги і не консультував їх зі своїми колегами».

Як з'ясували пізніше французькі контррозвідники, Бонне отримав від німців чек на кругленьку суму. «А такого роду чеки мають неприємну особливість: несподівано випливати через багато років після того, як гроші вже були отримані. Чек на ім'я Бонне за значну суму був проданий Берліну і перебував у Геббельса, отже, Бонне був у руках Гітлера».

Так може не націонал-соціалізм поставив Європу на грань катастрофи, а елементарний хабар?

Цілком можливо, що таких людей, як маршал Петен і генерал Вейган, не можна було просто так взяти і підкупити. Їх улещували промовами про вічну дружбу французького та німецького народів, вихідців з однієї нації, нащадків німецьких племен. Які разом боролися проти спільного історичного ворога – англосаксів.

Коли у травні 1940 року прем'єр-міністр Рейно призначив Вейгана головнокомандувачем, а Петена - віце-прем'єром, він фактично передав владу Гітлеру.

«Усе це підготувало крах Франції, – пише Рісс. – Надто вже багато було людей на важливих постах, які свідомо чи несвідомо, за гроші або безкоштовно, прямо або побічно шпигували на користь Німеччині».

ПРАНКЕРИ ДЛЯ ДЕЛАДЬЄ

Париж. Начальник французької розвідки полковник Гоше терміново викликає прем'єра Деладьє прямо із засідання уряду. Є дуже важлива новина: у секретній телеграмі від Муссоліні в італійські посольства говориться, що він вирішив не підтримувати Німеччину в майбутній війні. Копію телеграми передав «друг Франції», що отримав її з рук особистого секретаря Муссоліні.

Зраділий Деладьє повертається на засідання уряду і громить по повній план оборонних заходів, підготовлений головнокомандувачем Гамеленом. Навіщо витрачати гроші на оборону, якщо війни не буде?

Тільки за два тижні Деладьє засумнівався. Розмова з італійським послом його шокувала. Стало зрозуміло: Гоше розвели як лоха. Чоловік, який назвався секретарем Муссоліні, був звичайним німецьким шпигуном Фріцем Відеманном.

Тому не говоріть, що пранкери – це просто жартівники...

ДЕ ГОЛЛЬ І ФОТОШОП

У вересні 1938 року, коли Гітлер зажадав для судетських німців «права на самовизначення», у Франції не вірили у війну. Не може, мовляв, Гітлер йти на загострення, коли у нього такі негодящі танки. Звідки у французькому генштабі взяли, що «негодящі»? Про це доповів один з надійних агентів – Саверн.

Донесенням Марселя Саверна вірили. По-перше, при вербуванні він пройшов солідну перевірку, і за нього поручилися два видних антифашиста. А по-друге, дуже вже заспокійливий характер носила його інформація.

У французьких офіцерських колах посміювалися над фотографіями німецьких танків, що застрягли десь у багнюці і не були здатні вибратися. Гидливо копилили губу на запевнення Герінга і Геббельса про непереможність німецької зброї. «Ми не повинні дозволити Гітлеру загіпнотизувати нас», – повторювали як мантру у французькому генштабі.

І все це тривало б довго, якби, як пише Рісс, фото не потрапило до рук де Голля. «На мою думку, це фальшивка», – сказав він. У глибині знімка не було ні будинку, ні дерева, ні каменю. «Дивуюся, – сказав де Голль, звідки тут стільки бруду? І бачите ось ці рисочки? Я знайомий з фотографією, по-моєму, цей бруд намалював ретушер за допомогою пульверизатора. І ще – фігури солдатів... Вони повинні напружувати всі сили, щоб витягнути танки, між тим вони виглядають розслабленими».

З майбутнього лідера Франції вийшов би хороший контррозвідник. Він виявився правим. Саверн гнав дезу. Антифашистів Пабста та Грунда Берлін розіграв втемну: співпрацюючи з французькою розвідкою, вони, самі того не підозрюючи, розкрили німцям методику перевірок агентури. Після чого ними і був впроваджений Саверн.

Згадайте недавнє минуле і наших військових експертів. Чи не ми разом з ними сміялися над «Арматою» – новим танком ворога, що заглох на параді? Отож.

СВІЖІ ОНОВЛЕННЯ ЗІ СТОКГОЛЬМА

У французької розвідки була гордість: криптографи для шифрування та розшифрування секретних донесень, виготовлені по особливому замовленню одним шведським інженером, який їх і винайшов.

У розпал війни криптографи ні з сього, ні з того почали ламатися один за одним, з шести залишився лише один. Наполегливі прохання в Стокгольм надіслати запчастини та наладчиків залишилася без відповіді. Лише таємний агент, відправлений до Швеції рознюхати обстановку, доповів: у заводу з'явився новий власник – незадовго до війни всі акції викупив німецький банк. На його гроші наладчики і «хакнули» машинки для французької розвідки.

* * *

Все вище написане – не аналітика. Це усього лише легкий променад історичними місцями. Але – з важкими аналогіями сьогоднішнього дня. Аналогіями, корисними для тих, хто не вірить у «тотальне шпигунство» тоталітарної Імперії (яка різниця, як вона називається).

Чи означає це, що кожен росіянин за межами Росії – шпигун? Ні. Але кожен другий – так. Чи означає це, що всі українські та європейські політики куплені? Ні. Але грошей, щоб купити всіх, у ворога вистачить. Чи означає це, що треба впадати в шпигуноманію? Ні. Але зайва пильність нам не завадить.

І останнє. Радянські, а потім російські перекладачі книги Курта Рісса дивувалися: він майже нічого не пише про Росію. Чи не тому, що радянська розвідка переграла німецьку?

Вона переграла, але пізніше. Рісс у жовтні 1941-го цього не міг знати. Однак знав інше, і незважаючи на те, що СРСР вже був союзником Антигітлерівської коаліції, не міг не висловити одну думку. Думку – цілком очевидну тоді, але таку, яку сьогодні заперечує російська пропаганда.

Про те, що Гітлер не вів «тотального шпигунства» проти СРСР. Він не збирався нападати на Сталіна. Він збирався дружити з ним і обмінюватися досвідом. Яким досвідом? Очевидно у сфері, де обидві імперії досягли успіху: в масових вбивствах людей...

Євген Якунов. Київ.