4 червня. Пам’ятні дати
Трійця, або як кажуть здавна в народі Зелені свята, після Великодня та Різдва вважається одним із найбільших свят. Святкується завжди у неділю сьомого тижня після Пасхи. В книзі Діянь апостолів ідеться, що через 50 днів після воскресіння Христа Богоматір, апостоли і учні Христа зібралися разом. Вони очікували обіцяного Вчителем хрещення Святим Духом. З шумом, схожим на вітер, Святий Дух зійшов на них у вигляді язиків полум’я (до речі, давньоєврейською «дух» і «вітер» - тотожні). Після цього апостоли заговорили різними мовами, чим дуже здивували оточуючих. Так збулася обіцянка Христа: Святий Дух став наставляти учнів, давав їм сили творити чудеса в ім’я Бога і проповідувати християнство по всьому світу. Хрещення учнів Христа Святим Духом вважається днем народження християнської Церкви. За православним ученням, саме Святий Дух освячує Церкву і об’єднує віруючих, даючи їм можливість долучитися до Бога. Дар Святого Духа, котрий отримали апостоли в день П’ятидесятниці, всі віруючі отримують через таїнства хрещення і миропомазання. Свято П’ятидесятниці зветься також Трійцею, бо цього дня Господь уперше проявився в усіх своїх іпостасях – як Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. П’ятидесятницю почали широко відзначати з IV століття, після прийняття церквою догмата про Трійцю – визнання існування єдиного Бога з одночасним визнанням трьох його проявів (ликів, іпостасей). Цього дня у православних храмах виконується одна з найурочистіших та найвеличніших служб у році: підлогу храму устеляють свіжоскошеною травою, ікони прикрашають гілками дерев. На всенощній уперше за 50 днів після Пасхи лунає дивовижна молитва, звернена до Святого Духа: «Царю Небесний, Утішителю, Душе істини…» Напередодні П’ятидесятниці, в суботу, християни вшановують пам’ять спочилих родичів – ця субота має назву Троїцької батьківської суботи. У понеділок святкують День Святого Духа. Так як богослужінню Церкви притаманна своя кольорова гама, яка допомагає передати смисл церковних подій, то колір Трійці – зелений. Він символізує вічне життя і є кольором третьої іпостасі Трійці – Святого Духа, що дає життя по волі Бога Отця за участю Бога Сина. Зеленню прикрашаються храми, зеленого кольору є вбрання священиків. Тиждень після Трійці називається седмицею першою після П’ятидесятниці і під час нього не постують. Закінчується він неділею всіх святих і заговинами на Петрів піст, який цього року буде тривати з 12 червня по 12 липня. В Україні церковна традиція святкування цього свята доволі міцно переплелася з дохристиянськими віруваннями. Для українців Зелені свята здавна були найпоетичнішим святом, тісно пов’язаним з природою, світом живих і померлих. Трійця надзвичайно багата на всілякі обрядодії, які в кожному регіоні свої. Можна згадати і «завивання вінків», і «русалії» («русальський тиждень»), і обряд «водіння Тополі» на Полтавщині, «водіння Верби» на Чернігівщині чи «Куста» на Поліссі, і обряд поминання покійників «діди» тощо. Трійця – це остаточне прощання з весною і зустріч літа. «Трійця, - казали з цього приводу, - трьома святами багата: квітами, травами й рум’яним літом».
Сьогодні День прапора в Естонії – символу національної гідності, єдності та незалежності естонців. День прапора відзначається з ініціативи естонських парламентарів з 2004 року. 4 червня 1884 року пастором Рудольфом Калласом був освячений перший синьо-чорно-білий прапор. Історія одного з державних символів Естонії чимось схожа на історію нашого українського прапора – той самий шлях затвердження, а потім заборон, жорстоких переслідувань тих, хто мав сміливість нагадувати співвітчизникам в темну добу чужинського панування про його існування, наче про існування іншої, непідневільної Естонії. На ньому так само незримо присутня кров борців за незалежність Естонії, як і на нашому синьо-жовтому – кров борців за незалежність України. Документована історія синьо-чорно-білого прапора Естонії починається 17 вересня 1881 року, коли на установчих зборах першої національної студентської корпорації «Віронія» в Тарту були визначені також і кольори створюваного об’єднання: синій – колір неба, озер і моря Естонії, символ вірності істині та національним ідеям; чорний – колір землі та національного сюртука; білий – прагнення народу до щастя і світла. Згодом був виготовлений прапор Естонського студентського товариства. Саме цей синьо-чорно-білий стяг, пронесений крізь воєнні та окупаційні лихоліття, став національною реліквією, своєрідним материнським прапором. Він був освячений 23 травня (4 червня) 1884 року пастором Рудольфом Калласом. 24 лютого 1918 року була проголошена Естонська Республіка, а за декілька місяців на башті Пікк Херман (Довгий Герман) на замку Тоомпеа вперше піднято синьо-чорно-білий прапор, який майорів там до 1940 року – часу окупації Естонії СРСР. Потім на зміну більшовикам прийшли нацисти. Німецька окупаційна влада визнавала в 1941-1944 роках синьо-чорно-білий прапор в якості національного прапора естонців, але не як державний прапор. Після того, як німці пішли, прапор знову підняли над Талліном, але ненадовго – у вересні 1944 року радянська влада встановила свій червоний серпасто-молоткастий стяг. Відкрито і масштабно національні кольори почали використовуватися лише з квітня 1988 року – на Тартуських днях охорони пам’ятників старовини. Щоправда, тоді кожен із кольорів майорів на окремому флагштоку, але час справжнього повернення естонського прапора був не за горами. У червні 1988 року з’явився Указ Президії Верховної Ради ЕРСР «Про державну і національну символіку в ЕРСР», згідно з яким синій, чорний і білий кольори визнавалися естонськими національними кольорами. 24 лютого 1989 року на башті Пікк Херманн знову замайорів національний прапор Естонії. 7 серпня 1989 року був ухвалений Закон про Державний прапор і Державний герб країни. Згідно з естонським законом, органи державної і муніципальної влади зобов’язані вивішувати державний прапор над своїми будівлями в усі святкові дні та знаменні дати (до 17 разів на рік). Днями прапора вважаються і дні виборів до парламенту, місцевих органів влади, день проведення референдуму і день виборів до Європейського Парламенту. У День незалежності, річниці Естонської Республіки, День перемоги (23 червня), День поновлення незалежності – вивішувати державний прапор Естонії над будівлями зобов’язані не тільки юридичні, але й фізичні особи. Останні мають право підіймати Державний прапор і під час родинних урочистостей.
Ювілеї дня:
150 років від дня народження Карла Густава Еміля Маннергейма (1867-1951), державного і військового діяча Фінляндії. Головнокомандувач фінською армією у війнах проти СРСР 1939–1940 і 1941–1944 рр. У 1944–1946 рр. – президент Фінляндії. 30 років свого життя Маннергейм присвятив службі Російській імперії. Отримав звання генерал-лейтенанта російської армії. Проте все змінилося, коли до влади прийшов Тимчасовий уряд. Знаючи про його неприязнь до соціалістів, Маннергейма знімають з командування корпусом і відправляють у резерв штабу Одеського військового округу. У наказі про його переведення відзначалося, що «Маннергейм недостатньо розуміє суть демократичних перетворень, що відбуваються у Росії, а його ставлення до військових комісарів Тимчасового уряду є неприпустимим». Осінні місяці 1917 р., бездіяльно проведені Маннергеймом у Одесі, стали, як він напише у спогадах, найважчими у житті. Він бачив, як руйнується армія, якій він вірою і правдою служив 30 років, як гине велика держава. І коли перед ним постала дилема – долучитися до російського білогвардійського руху (про службу більшовикам, мови бути не могло), чи повернутися до маленької країни, в якій він народився півстоліття тому, він обрав останнє – служіння батьківщині. Цікаво, що Раднарком РРФСР офіційно визнав повну державну незалежність України і Фінляндії в один і той самий день – 31 грудня 1917 р. Обом молодим державам довелося вести криваві війни за незалежність. Різниця полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну виграла, а Україна – програла. В українців не було «свого» Маннергейма. «Я хочу, щоб у свідомості майбутніх генерацій закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам. Народ Фінляндії показав у двох війнах, що єдина нація, навіть мала настільки, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля» (Карл-Густав-Еміль фон Маннергейм).
Цього дня у 1975 році народилася Анджеліна Джолі, американська кіноактриса, режисерка, сценаристка, фотомодель, посол доброї волі ООН. Володарка «Оскара», трьох «Золотих глобусів» і двох премій Гільдії кіноакторів США. Знімалась у фільмах: «Джордж Воллас», «Зображуючи бога», «Лара Крофт: розкрадачка гробниць», «Александр», «Містер і місіс Сміт», «Солт», «Особливо небезпечний», «Підробка» та ін. Народилася Анджеліна Джолі в акторській родині. Батьки рано розлучилися, дівчинка болісно пережила розпад сім’ї, до того ж додалася не досить вдала кар’єра моделі. Молодість Анджеліни були надзвичайно буремною, й мало б хто розпізнав тоді у худій, покритій татуюваннями й одягненій у чорне секонд-хендівське вбрання дівчині з червоним волоссям майбутній секс-символ Голлівуда. До 20 років Анджеліна перепробувала всі наркотики й вживала алкоголь. Одна депресія змінювалася іншою, ще чорнішою і тяжчою. У проміжках між кінозйомками вона збирала колекцію ножів і різала своє тіло. «Звісно, звучить це дивно, але коли я завдавала собі болю, то мені ставало трохи краще… То був час, коли я боролася сама з собою. І боротьба була не на життя, а на смерть. Я й досі дивуюся, що не загинула тоді», - щиросердно зізнається вона в одному з телеінтерв’ю. Лише ставши матір’ю, Джолі осягнула дорогоцінність людського життя: «Материнство надзвичайно вплинуло на мене. Я зрозуміла, що віднині не можу собі дозволити займатися самознищенням – напиватися до безтями, вживати наркотики чи впадати в депресію». На сьогодні актриса є матір’ю шістьох дітей, троє з яких її біологічні діти, а троє – усиновлені. Стосовно кар’єри, то всесвітньо відомою актрисою вона стала після виконання головної ролі у фільмі «Лара Крофт: розкрадачка гробниць» (2001), хоча й до того зіграла декілька помітних ролей, що викликали позитивні відгуки критиків. До слави «перша леді» Голлівуда ставиться стримано, за нею не помічено зіркових замашок і вередливості. Серед її пріоритетів – родина й активна волонтерська гуманітарна діяльність. У якості посла доброї волі ООН вона відвідала майже всі найгарячіші точки світу, за що була відзначена Гуманітарною премією ООН (2005). До своєї місії Джолі ставиться надзвичайно серйозно й відповідально, докладаючи максимум зусиль у питаннях допомоги біженцям, особливо дітям і жінкам.
