Юрій Козак, лікар-волонтер

Ворожим снайперам за вбитого медика платять, як за 20 життів

16.06.2017 08:08

Ворожим снайперам за вбитого медика платять, як за 20 життів

16.06.2017 08:08

Серед непоправних втрат, яких Україна зазнала в АТО, – життя вісімдесяти двох медиків. Левова частка загиблих лікарів, фельдшерів, санітарів – це втрати бойові. Їх, як і бійців, косили кулі, накривали «Гради», сікли осколки. Та по медичних «таблетках»-уазиках з червоним хрестом бойовики цілять навмисне: за відібране життя медика ворожим снайперам платять, як за двадцять «ліквідованих» солдатів.

Серед медичних працівників, які не повернулися з АТО, найбільше вінничан. Саме тому в земляків з’явилася ідея вшанувати їх пам’ять, а також медиків Майдану, встановивши у Вінниці меморіальний знак. Ініціатором став лікар-волонтер, член ГО «Всеукраїнський союз ветеранів АТО» Юрій Козак. Про медиків на війні і меморіальний проект він розповів кореспондентові Укрінформу.

- Юрію Дмитровичу, як сталося, що серед загиблих медиків найбільше вінничан?

- Тут нема якоїсь закономірності, просто так розпорядилося життя. Більшість втрат припали на 2014-2015 роки, коли бойові дії в зоні АТО були найактивнішими. Ми підрахували, що наразі вже 82 людей, які надавали медичну допомогу бійцям, загинули. Вони заслуговують на те, щоб про них пам’ятали. Тому й вирішили, що треба звести на честь цих людей пам’ятник. А оскільки наших земляків серед них найбільше, то саме у Вінниці. Вже є відповідне рішення облради про те, що пам’ятний знак буде споруджено на території Вінницького медичного коледжу, адже троє загиблих хлопців – його випускники.

- Про пам’ятник: з чого усе почалося? Як ви дізнались прізвища всіх загиблих, хто зібрав ці відомості?

- Мабуть, треба почати з Майдану. Я був там у страшні лютневі дні 2014-го. У мене на руках помирали хлопці з Небесної Сотні. Потім – з травня по серпень – на вулиці Трьохсвятительській у Києві був шпиталь Майдану. Свого часу туди звезли медикаменти з Михайлівського собору, з усіх майданівських шпиталів.

Згодом, ще коли Слов’янськ був окупований, я багато їздив звідти у зону бойових дій на Схід. Багато майданівських медиків – теж. Потім, коли пройшов час, я задумався, а десь же були списки усіх медиків Майдану, тих, хто рвонув в АТО? Була ж служба Національного спротиву? Де ці люди? Ми почали їх шукати, аби з’ясувати, що з ними сталося.

У мене були однодумці, і ми навіть зробили першу Всеукраїнську зустріч медиків у липні 2014 року. Потім життя розкидало всіх: хтось потрапив під Іловайськ, хтось опинився під Дебальцевим, хтось – у Донецькому аеропорті. У вересні 2015 року зробили ще одну зустріч і побачили, що вже тоді багато чого змінилося. Хтось у волонтерстві вже розчарувався. Потім було ще дві зустрічі, я шукав контакти, у мене їх зараз понад 800. Звичайно, це далеко не всі.

Коли почалися активні бойові дії, я задумався: люди ж гинуть! Почув, що Ольга Богомолець десь сказала скільки медиків загинуло, ще десь інформація промайнула. Але щоб хтось вів цей облік системно – такого мені не траплялося. Почав шукати, і мені вдалося знайти основну інформацію про десь із 30 людей. А потім доля мене звела з «Екстреною медичною службою «ASAP» дуже відомого в медичних волонтерських колах Іллі Лисенка (позивний «Хоттабич»). Коли розповів, що я шукаю, він мені порекомендував звернутися до хлопців з проекту «Український меморіал». Вони до збору інформації про загиблих на Майдані і в АТО підходять дуже скрупульозно, я б сказав, професійно. І ось за їх допомогою вже встановлено 82 прізвища медиків, які загинули в АТО. Давайте познайомлю? – пропонує.

Ми познайомилися. «Український меморіал» – один із двох Інтернет-проектів, що збирають відомості про героїв, які загинули, захищаючи Україну. Ним опікується команда з ГО «Дев’ятий полюс».

- Це стовідсотково некомерційний проект, розповідає один із творців «Українського меморіалу» Кирило Осовик. – Нас небагато, працює 4-5 чоловік, практично цілодобово. Ми вже назбирали і опублікували близько 900 біографій загиблих захисників України. На відміну від інших меморіальних проектів, публікуємо якомога повніші біографії, збираючи дані не стільки в Інтернеті, як під час спілкування з родичами, земляками, колегами загиблих. Відомості збираємо по крихті. Обов’язково в публікаціях даємо фотографії, не лише паспортно-портретні, а й особисті знімки героїв. Публікуємо й фото могили, якщо є – пам’ятника чи меморіальної дошки. До того ж, інформацію розміщуємо чотирма мовами.

Серед зібраних біографій – і відомості про загиблих медиків. Коли до нас звернувся Юрій і розповів про свій задум, шукали відомості про цих людей вже цілеспрямовано. Адже окрім пам’ятника йдеться і про випуск друкованого видання з розповідями про медиків Майдану і загиблих в АТО.

Коли збирали історії, багато моментів вражало і зворушувало. Чомусь особливо запам’яталася Наталя Хоружа, яка загинула в лютому цього року на Світлодарській дузі. Їхня «таблетка» виїхала за пораненими і дорогою потрапила під прицільний обстріл протитанковими ракетами. Вона загинула у санітарній машині. Найстрашніше, що абсолютна більшість втрат серед медиків – бойові.

Та ви краще з Юрієм поговоріть, він же теж в АТО волонтерив, – радить Кирило.

- Що розповісти про АТО? Був у житті такий період, у 2014-2015 роках, – розповідає вже далі Юрій Дмитрович. – Я не служив у армії чи Нацгвардії. Був у «Білих беретах» – це парамедичний волонтерський проект. Його заснували двоє медиків, які були безпосередньо на Інститутській, Андрій Салагорник з Тернополя та Андрій Кухар зі Львова. Спочатку це була тільки допомога пораненим, потім – навчання військових, як надавати меддопомогу. Але це вже був грудень 2014-го - лютий 2015. А спочатку з Трьохсвятительської, де були склади медикаментів, ми їздили в АТО і возили все, що потрібно. А потрібно було все.

Пригадую червень 2014-го, перші блокпости під окупованим Слов’янськом. Ти приїжджаєш, а там нічого немає. Хлопці обвітрені, бо степ, то ми везли дитячі креми. Взуті бозна у що – везли протигрибкові шкарпетки. Доправляли усе, від звичайних бинтів і зеленки до протизапальних і специфічних препаратів. Добре, що були великі запаси після Майдану. Аж поки ця медична служба існувала.

Тоді сказали, що треба допомогти, і я, стоматолог, деякий час був за фельдшера під Сєверодонецьком, – маю й таку освіту. Тоді в АТО були потрібні будь-які руки, бо там ішли бої і таке творилося! Суцільний хаос: поранені, убиті, а медична частина – це стара «вбита» машина з кузовом, намет, та й усе. Як і загалом в армії, з медициною було справжнє страхіття. У нас же до тих подій військова медицина була яка? Військові стаціонарні госпіталі, санаторії у великих містах.

Зараз усе набагато краще, що й казати. Тому вже навіть трошечки на нас, волонтерів, скоса дивляться, мовляв, не дуже ви вже нам і потрібні.

Мені не довелося бути в Донецькому аеропорту, зате потрапив під Дебальцеве. Забирали з «червоної лінії» поранених. Якось була ситуація: виїжджає машина, на ній кулемет здоровезний, а боєць стоїть за ним без ноги. Людина у стані стресу, тож навіть не помічає, що йому осколком кінцівку відірвало. Наклали швиденько джгут і повезли на Артемівськ.

Потім уже були три місяці в мобільній стоматології, аж поки все поступово налагодилося і потреба в медиках-волонтерах потроху відпала.

- Медики ж були особливими мішенями і на Майдані, і в АТО?

- Про це якось не думалося. На Майдані ходили у білих касках і футболках, червоним скотчем клеїли на них хрест. Тоді не було страшно, стрес почав «виходити» згодом. То вже потім, коли йдеш на війну, розумієш, як себе берегти. Пам’ятаю, коли приїжджали до нас іноземці навчати медиків і парамедиків, казали: забудьте про «живя для других, сгораю сам», «сам погибай – товарища выручай». Бо життя медика дуже дороге. Не секрет, що снайпери «з того боку» отримують гроші за вбитих. Кажуть, у них знищення офіцера, медика прирівнюється до життя 20 солдатів. На них у першу чергу й полюють.

- Ваші колеги, військові-медики, служили і служать досі. І, на жаль, гинуть.

- Так, ми нарахували, що професійних лікарів, фельдшерів поміж них 35. Але ж іще є санітари, які були разом із ними на передовій. Ось, наприклад, під Дебальцевим 9 лютого 2015 року загинуло четверо медиків Нацгвардії. Медичний бронетранспортер і медавтомобіль виїхали з тодішнього Артемівська назустріч медичному екіпажу, з яким зник зв’язок. Автомобіль, у якому були Дмитро Лагунов і Василь Задорожний, підірвався на міні, а потім їх обстріляла ворожа ДРГ. Капітан медслужби Тарас Кончевич вистрибнув із бронетранспортера, аби врятувати хлопців, і теж загинув. У тому бою загинув і водій бронемашини Максим Овчарук. Він вважався зниклим безвісти, тільки через півтора місяці після бою його тіло ідентифікували за ДНК.

Був ще й інший трагічний випадок – згоріла машина, а в ній – наш земляк, уродженець Козятина Сергій Кацабін, який у Нацгвардії служив, фельдшер за освітою. Я його дуже добре знав іще з Трьохсвятительської. Його екіпаж потрапив під обстріл – тіло настільки обгоріло, що впізнали його також тільки за аналізом ДНК. У нього в екіпажі теж були ще двоє хлопців-санітарів. Ризикували всі однаково. І загинули разом. Тому розділяти їх, вважаю, не можна.

До речі, серед загиблих медиків є й один Герой України – це Ігор Зінич з Київщини, який загинув у Донецькому аеропорту. Він був санінструктором аеромобільно-десантного батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади ВДВ, молодший сержант. Його позивний - «Псих». Він, переживши у січні 2015 року газову атаку в ДАП, евакуював п’ятьох хлопців з-під вогню. Коли здетонували боєприпаси зведеного підрозділу, до прибуття командирів узяв на себе командування обороною аеропорту. 19 січня під пекельним вогнем, попри важке поранення в голову, рятував життя інших поранених побратимів. А вже наступного дня загинув під завалами ДАПу – бетонна плита зламала йому хребет. Героя України йому присвоїли вже посмертно.

- Серед загиблих є і вінничани.

- Так, і це теж чудові люди. П’ятеро з них були фаховими медиками. Це Віталій Вашеняк, Сергій Кацабін, Стас Менюк. До речі, його мама створила громадську організацію солдатських матерів «Мальва», і за їх допомогою дуже багато хлопців, які воювали в добробатах, отримали статус учасника бойових дій і належні виплати.

З Вінниччини і Віктор Соколовський – він закінчив Могилів-Подільський медичний коледж, потім, лікар Микола Шевчук – він помер, був на передовій. І Щепанський Олег - санітар.

Ще кілька на Вінниччині навчалися. Олександр Кондратюк закінчив Вінницький медуніверситет. Віталій Вашеняк, Сергій Рокіцький і Дмитро Герасимчук - ці закінчили Вінницький медколедж ім. Д.К.Заболотного.

- Власне, на території якого й має бути пам’ятний знак медичним працівникам – учасникам Революції Гідності та АТО.

- Так, саме там. Відкрити його сподіваємося на Покрову, на День захисника України. Вже маємо розроблений проект: це буде хрест із червоного граніту, облямований білим мармуром, на землі. На ньому постає вертикальна гранітна колона, яка перехрещується смугою із «нержавійки», стилізованої під обривок кінострічки з барельєфом, де зображено роботу медиків. А в центрі – стилізація снайперського прицілу, який відібрав їхнє життя. Цей проект втілює група авторів - Борис Данилюк та Ольга Данилюк з Івано-Франківська, а також вінничани - голова облорганізації Національної спілки художників Віталій Каспрук і заслужений художник України Володимир Оврах.

Поруч встановимо монітор, на який транслюватимуться фотографії та короткі біографічні дані про медиків Майдану і АТО, - з його придбанням пообіцяла допомогти обласна рада.

А сам пам’ятник зводитиметься на благодійні пожертви. Загальна вартість проекту – 250 тисяч гривень, вже маємо третину. Переконаний, вчасно зберемо і решту. Хоча, виявляється, навіть на таку благородну справу людей треба спонукати, – мабуть, третій рік війни, яка йде десь, а не у них за вікном, зробив людей черствішими. – підсумовує Юрій Козак.

Оргкомітет проекту також планує видати альбом із фотографіями та біографіями медиків Майдану і АТО. А ще – запровадити свою недержавну нагороду – спеціально для медиків – на кшталт «Народного героя». Вона називатиметься «За мужність і милосердя». Таких мають виготовити 200, і насамперед їх вручать родинам загиблих медиків, – обіцяють, що їх обов’язково запросять на відкриття пам’ятника.

Антоніна Мніх, Вінниця

Фото: Олександр Лапін / Укрінформ, з архіву Юрія Козака