18 червня. Пам’ятні дати
Свято встановлене в Україні згідно з Указом Президента України № 281/94 і відзначається щорічно, в третю неділю червня. Ні для кого не секрет, що нині вітчизняна медицина переживає не найкращі часи. 70% українців відмовляються від лікування, надаючи перевагу самолікуванню через брак коштів, 40% не довіряють лікарям, звинувачуючи їх у некомпетентності та хабарництві. Україна вже зараз стикається з дефіцитом лікарських кадрів. Кількість лікарів за роки незалежності України зменшилась на чверть і становить на сьогодні приблизно 200 тисяч фахівців. Цілі медичні колективи виїздять за кордон: в Польщу, Чехію, Німеччину, Америку, країни Близького Сходу, не бачачи на батьківщині жодних перспектив. Приміром лише в Німеччині кількість українських лікарів щороку зростає майже на 5%. Кількість закладів первинної меддопомоги на 10 тис. населення в нас учетверо менша, ніж у країнах ЄС, а показники смертності – одні з найвищих у Європі. Втім, на тлі майже суцільного негативу, помітнішим стає позитив, зокрема, професіоналізм і самопожертва тих, хто залишається вірним професії, її гуманістичній складовій, адже з початком воєнних дій на Сході нашої держави, лікарі врятували (й продовжують рятувати) життя тисячам українських воїнів. Приміром, тільки в одному Харкові з початку антитерористичної операції пройшли курс лікування чи реабілітації понад 18 000 учасників бойових дій. Натомість війна забрала життя 82 українських медиків – вони загинули від ворожих куль і осколків, рятуючи життя інших. Нарешті зрушила з мертвої точки й медична реформа. Нещодавно стало відомо, що уряд виділить додаткові 25 мільярдів гривень на медичну реформу, яку Рада схвалила частково, у першому читанні. У перший рік реформи (2018 р.) фінансування зросте на 10 млрд, у 2019 р. – орієнтовно на 8,2 млрд грн, у 2020 р. – на 7,3 млрд грн. Перші 10 млрд передусім підуть на реформу первинної ланки. Хочеться вірити, що зміни в медичній сфері відбудуться, в результаті чого стане ліпше всім: і українським хворим, і українським медикам: терапевтам і педіатрам, хірургам і анестезіологам, неврологам і кардіологам, проктологам і гінекологам, медичним сестрам, фельдшерам і санітаркам. Як казали римляни, «Dum spiro, spero». «Поки дихаю, сподіваюсь».
Сьогодні в багатьох країнах світу відзначають День батька. Свято було засноване в США в 1910 році й відзначали його спочатку 19 червня. Ініціаторкою цього зворушливого родинного свята була жінка – місіс Додд з міста Спокан, штат Вашингтон. Таким чином вона хотіла висловити вдячність власному батьку Вільяму Смарту, який після смерті дружини, котра померла після шостих пологів, виховав самотужки шістьох дітей. Чоловік був ветераном громадянської війни, сім’я мешкала на фермі в Арканзасі. У 1972 році День батька став національним святом, а відзначати його стали в третю неділю червня. Цього дня прийнято дарувати батькам квіти, всілякі подарунки та влаштовувати родинні урочистості. Українці віднедавна теж долучаються до святкування Дня батька, щоправда, відзначають його аж двічі: в третю неділю вересня і сьогодні.
Події дня:
100 років тому (1917), незважаючи на заборону військового міністра Росії Олександра Керенського, у Києві розпочав роботу 2-й Всеукраїнський Військовий з’їзд, у роботі якого взяло участь близько 2500 делегатів з усіх фронтів, флотів і флотилій, а також запасних частин. З’їзд ухвалив важливі постанови про детальний план українізації війська. Головою Українського Генерального Військового Комітету було переобрано Симона Петлюру.
Ювілеї дня:
110 років від дня народження Варлама Тихоновича Шаламова (1907-1982), видатного російського прозаїка і поета, письменника надзвичайно трагічної долі. За фахом юрист. В поетичних рядках «Колимських зошитів» і жорсткій прозі «Колимських оповідань» відобразив побачене і пережите в таборах сталінського ГУЛАГу, в яких йому довелося перебувати в 1937-1953 роках. «Колимські оповідання» Шаламова і на сьогодні залишаються однією з найсильніших книжок про ГУЛАГ. Це гола, гостра, надзвичайно жорстка проза без жодного натяку на «художественную красивость». Солженіцин з його прозою, присвяченою цій темі, у порівнянні з Шаламовим виглядає мало не Тургенєвим пізнього періоду; можливо, причина криється у різному життєвому досвіді? Чи погляді? Адже «шарашка» у порівнянні з золотовидобувними рудниками Колими може видатись раєм. До речі, Шаламов намагався полемізувати з Солженіциним на цю тему (щоправда, безуспішно). Ці два російських письменники являють собою два разючих приклади долі. Солженіцин – з його Нобелівською премією, чималим літературним доробком, майже фанатичним поклонінням на Заході, а потім обласканістю (звісно що корисливою) офіційною владою на батьківщині – і Шаламов – самітник, зек, мученик. Удова Осипа Мандельштама Надія Мандельштам казала, що він нагадував їй якусь модерністську покручену скульптуру з заліза. Останні роки життя Варлама Шаламова пройшли у психдиспансері. Він поволі почав втрачати слух, зір, мову. Йому здавалося, що він знову у таборі. Поривався кудись іти, а його прив’язували до залізного казенного ліжка. На похоронах письменника кагебістів було більше, ніж тих, хто знав його і прийшов провести в останню путь. Система до останнього не хотіла його відпускати. Творчість Шаламова не вивчають в російських школах, а жаль – історія повторюється.
75 років від дня народження сера Джеймса Пола Маккартні (1942), англійського співака і композитора, одного з засновників легендарного квартету «Бітлз». На сьогодні з «бітлів» живі лише двоє: Рінго Старр і сер Пол Маккартні. Останній – вічний старий юнак, продовжує тримати впійману ранньої молодості хвилю, вправно граючи роль дорослого пай-хлопчика. Леннон якось дуже влучно сказав про нього: «Пол… Він талановитий… Він геніальний піарщик. Можливо, найкращий у світі…»
75 років від дня народження Роджера Еберта (1942-2013), одного з найвідоміших американських кінокритиків. Роджер Еберт – єдиний кінокритик в історії, удостоєний престижної Пулітцерівської премії. Ще за життя його називали «великим». На його знаменитих рецензіях, так само як і на інтерв’ю, які він брав у відомих кінорежисерів – навчаються всі ті, хто дотичний до світу кіно, ці тексти давно стали «священною біблією». У 1975 році Еберт став автором і ведучим Sneak Previews – першого телевізійного шоу, цілком присвяченого новим фільмам. Саме робота на телебаченні й зробила його однією з найупізнаваніших і популярних постатей. А улюблений жест Еберта, яким він супроводжував свої оцінки фільмів – палець вгору, чи палець вниз – став його візитною карткою. Пулітцерівської премії він удостоївся в 1975 році за серію статей, опублікованих у Chicago Sun-Times у 1974 році. У 2005, вже важко хворий, він отримав свою зірку на алеї слави в Голлівуді. В останні роки життя кінокритик активно був присутній у соціальних мережах, у його Твіттера – понад мільйон підписників. У 2011 році Роджер Еберт видав мемуари, вони стали 15 за рахунком книгою критика. Свою власну оцінку фільма він ніколи не вважав істиною в останній інстанції, але його палець, піднятий чи то вгору, чи то вниз – міг суттєво вплинути на прокатну долю фільму.
65 років від дня народження Ізабелли Росселіні (1952), італійської кіноактриси і моделі. Донька Інгрід Бергман та Роберто Росселіні. Знялась у фільмах «Дикі серцем», «Смерть їй личить», «Синій оксамит» (фільм Девіда Лінча, найвідоміша її кінороль), «Великий Мерлін», «Похорони» (фільм Абеля Феррари; актриса зіграла хоч і невелику, але найкращу свою роль), «Останній лицар». Протягом 14 років Ізабелла Росселіні була «обличчям» французького косметичного гіганта «Ланком». Варто зауважити, що креми від зморшок не належали до світу цінностей дитинства Ізабелли Росселіні. В очах її батька – великого Роберто Росселіні, це виглядало як щось нікчемно-буржуазне. Навіть тепер, через багато років після його смерті, актриса відчуває необхідність виправдовуватися (що вона й робить у книзі «Трохи про себе»), приводячи аргументи на користь професії, що принесла їй славу («Справжня актриса повинна знати, як робити makeup»). Прикметно, що в книзі Росселіні практично нічого не пише про свою кінороботу. Вона начебто сама визнає свої ролі не гідними згадки: «Я завжди хотіла бути актрисою, але ніколи не забувала, що моя мати – Інгрід Бергман». Акторська робота вперше дала їй незнайоме раніше відчужене відчуття масштабу стосовно батьків. І мабуть саме з відчуття самозбереження вона дуже обережно всупає на територію, де сяяла її мати. Ізабелла Росселіні – зіркова дочка зіркових батьків є напрочуд скромною, навіть, як це й не парадоксально звучить, сором’язливою людиною, позбавленою таких «статусних» рис характеру як пиха та гонор. У фільмі Роберто Росселіні «Подорож до Італії» йдеться про одного актора, котрий стоїть на велелюдній вулиці. Незнайомі перехожі вітають його, він потішений відповідає, гадаючи, що його впізнають, але, раптом озирнувшись, баче позад себе маленький вівтар з Богородицею, котрій, звісно, й призначалися ті поштиві поклони. Ізабелла, як слухняна дочка, засвоїла цей батьківський урок моралі на все життя.
