Грамота Діонісія: документальне свідчення анексії Української православної церкви

Укрінформ продовжує серію матеріалів про нинішню ситуацію з можливим і дуже бажаним наданням автокефалії для української православної церкви (з попередніми можна ознайомитися тут і тут). Цього разу ми досліджуємо історичне коріння: грамоту Константинопольського патріарха Діонісія IV 1686 року, за якою Київська метрополія нібито “довічно” перейшла під владу московських церковників. А приводом для нашого матеріалу стала свіжа (але не нова) заява російського “православного експерта” Кирила Фролова (“жириновського” від РПЦ): “Згідно з грамотою Константинопольського патріарха Діонісія 1686 року, Київська православна митрополія передається Московському патріархату навічно. І цей документ не має зворотної сили”.

Відтак маємо два питання: Перше - що це за грамота Вселенського патріарха Діонісія 1686 року, за якою Українська Церква перейшла «під Москву навічно»? Друге - чи насправді це рішення остаточне і «оскарженню» не підлягає та, власне, про що узагалі йдеться в документі?

Грамота Діонісія, або Як Москва “купила” Церкву за 200 золотих

Релігієзнавець, співробітник Інституту релігії та суспільства УКУ Анатолій Бабинський, до якого Укрінформ звернувся по коментар, каже: “Підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархові є доволі заплутаною історією. Там є все: і підкупи, і протистояння місцевого українського кліру, і маніпуляції з обранням чергового Київського митрополита”.

Якщо коротко, то все було так: 1686 року Київську митрополію Константинопольського патріархату приєднали до Московського патріархату, коли Вселенський патріарх Діонісій IV та Священний Синод Константинопольської Церкви видали суперечливий Томос (указ) про передачу Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріархату. Відзначимо, що спочатку Діонісій Константинопольський у категоричній формі відмовився допомагати московським посланцям. Але в той час була напружена ситуація між Московією і турками - Османською імперією, і московські дипломати це використали (бо турки на той момент не хотіли воювати з Росією) та вмовили султана зберегти мир в обмін на згоду з передачею Київської митрополії. Султан викликав до себе православного патріарха (той дуже сильно залежав від мусульманської влади) і дав йому вказівку віддати Москві Київську митрополію.

Бабинський: “За допомогою тиску з боку турецької влади, щедрих подарунків — 200 золотих і 120 соболиних шкурок — царські дипломати домоглася від патріарха Діонісія згоди на передачу Київської митрополії під зверхність патріарха Московського”.

Попри те, вже наступного року війна між Росією та Туреччиною таки розпочалася. Патріарха Діонісія IV скинули з престолу члени синоду та інші архієреї, які не визнали нового підпорядкування митрополії (він, Діонісій, звернувся по допомогу до Москви, де йому відповіли, що за “таку дрібницю”, як Київська митрополія, він отримав достатню плату).

Грецький оригінал грамоти: про що насправді йшлося в документі?

Відповідь на це питання ми знаходимо у доповіді російського богослова та історика Костянтина Вєтошнікова - “Передача” Київської митрополії Московському патріархату у 1686 році: канонічний аналіз” та у книзі єпископа Петроградського і Гдовського Російської православної автономної церкви (РПАЦ) Григорія, відомого в наукових колах під іменем Вадима Лур'є - “Російське православ'я між Києвом і Москвою. Нариси історії російської православної традиції між XV і XX століттями”.

Проаналізувавши десятки офіційних документів того часу - Константинополя і дипломатичне листування Москви та східних патріархів, яке опубліковане в “Актах Південно-Західної Русі” у 1872 році (нині зберігаються в архіві російського МЗС), науковці роблять висновок, що ніякого факту перепідпорядкування Київської митрополії з Константинопольського патріархату Москві не було, а був лише факт так званої концесії.

Лур’є: “Перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріарху є історичним міфом. Константинопольський собор 1686 року і патріарх Єрусалимський Досифей відмовилися визнати законним вторгнення Московського патріарха в українські справи й погодилися лише передати йому права намісника, або екзарха Вселенського престолу (“И да будет епархия убо Константинополскаго, наместствующая же от святейшаго патриарха Московскаго”)... Захоплення Київської митрополії Московським патріархом в Константинопольському патріархаті завжди вважали беззаконням, здійсненим всупереч канонічному праву. Оскільки для Константинопольського патріархату зберегли канонічне значення лише ті межі Московського патріархату, які були визначені соборним актом 1593 року, коли останнім “подарували” патріарший статус”.

Вєтошніков: “У єдиному збереженому в грецькому оригіналі тексті йдеться, що патріарху Московському не було надано жодного підпорядкування або зміни юрисдикції митрополії (що заборонено канонами), а тільки дозвіл здійснювати хіротонію (висвячення, рукоположення. - ред.) митрополита. Цей дозвіл надано як довіреність, як екзарха (представнику), і тільки для адміністрування”.

Водночас автор торкається не менш важливого питання, яким у Кремлі люблять часто апелювати, заявляючи про нібито “канонічні” права на Київську митрополію: якщо протягом 30 років якийсь тимчасовий канонічний порядок ніким не оскаржений, то він закріплюється на віки вічні.

Вєтошніков: “Такий канон — 17 правило Четвертого Вселенського Халкідонського Собору — справді існує, але говориться там навіть не про єпархії, і тим більше не про митрополії, а про села, які знаходяться на кордонах між єпархіями”.

Раніше не було сталих адміністративних кордонів навіть у світських областях, переконує російський історик, оскільки картографія була погано розвинена. Але якщо раптом з'являлося якесь село, і один єпископ говорив: “це моє село”, а той говорив: “ні, це моє село”, тоді починалися розслідування.

Вєтошніков: “Навіть в історії Київської митрополії була суперечка між Суздальським єпископом і Київським митрополитом, який уже жив в Москві, і там довго розбиралися, скільки років під ким раніше був цей суперечливий населений пункт... Але це правило стосується містечок або сіл, які не були конкретно введені в чиюсь юрисдикцію, тобто, в кращому випадку, йдеться про парафії. Що стосується єпархій, а тим більше митрополій, то цей канон застосовуватися не може”.

Своєю чергою, можемо зробити висновок: у документах 1686 року йдеться про збереження Києва в підпорядкуванні Константинополю, патріарх Московський призначався лише “намісником” патріарха Константинопольського в Києві і тільки від його імені мав там певну (обмежену) владу, за богослужінням в Київській митрополії першим мало завжди підноситися ім'я патріарха Константинопольського, і тільки за ним - патріарха Московського, а також обговорюються важливі права автономії Київського митрополита від Москви.

Повернути вкрадену митрополію: яка позиція Вселенського патріарха?

В Константинополі ніколи не визнавали захоплення Москвою Київської митрополії. Утім, активнішу позицію зайняли там лише на початку XX століття. 13 листопада 1924 року Константинопольський патріархат видав Патріарший і Соборний Томос, яким була заснована автокефалія (самостійність) Польської православної церкви - на території нової держави, Польської Республіки. Крім слів про практичну необхідність дати Польській церкви самостійність, Томос містив таке канонічне обґрунтування цього кроку, яке - як відразу ж було задумано - відкривало шлях і до появи нових автокефалій. Ось цей ключовий абзац Томосу: “Бо написано, що початкове відділення від нашого престолу Київської митрополії й залежних від неї православних церков Литви та Польщі і їх приєднання до святої Московської Церкви не було здійснене в злагоді з узаконеними канонічними постановами, і не були дотримані угоди про повну церковну самостійність Київського митрополита, що носить титул екзарха Вселенського престолу”.

Великий резонанс мала заява, зроблена в березні 2005 року архієпископом Скопельским Всеволодом (Майданським). На зустрічі з тодішнім президентом Віктором Ющенком він заявив, що Константинопольський патріархат ніколи не визнавав законності переходу Київської митрополії до складу Московського патріархату, і тому Константинополь і донині продовжує вважати Україну своєю канонічною територією. А 26 липня 2008 року у своєму програмному зверненні до українського народу, сказаному на Софійській площі в Києві, Патріарх Варфоломій прямо назвав приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату анексією. При цьому він підкреслив, що його Церква погодилася “обмежити себе” заради того, щоб сприяти повнішому застосуванню “духовної спадщини Візантії”, а також задля захисту православної ідентичності українського народу.

Ба більше. У коментарі Укрінформу один з найвпливовіших українських релігієзнавців, народний депутат України Віктор Єленський заявив: “Коли черговий Московський патріарх вступає на престол, то патріарх Константинопольський йому каже: “Я тебе люблю, цілую та ціную, але тільки в тих межах, в яких ти був станом на 1593 рік”. Тобто на час, коли Москва отримала патріарший статус”.

Чому ж тоді Константинополь так довго тягне з наданням Українській православній церкви автокефалії? Ще в 2010 році єпископ Григорій (Лур’є) в інтерв’ю інтернет-виданню “Релігія в Україні” заявив, що на практиці очікувати від Константинополя кроків щодо перегляду статусу Київської митрополії можна в будь-який момент: “Якщо вдасться домовитися з Константинополем, то можна абсолютно нехтувати думкою Московського патріарха, адже вся влада Московського патріарха на території України існує остільки, оскільки Константинополь це допускає. Отже, якщо Константинополь захоче взяти під свій омофор будь-яку тутешню юрисдикцію, то він завжди має право це зробити. Це буде подібно відновленню Грузинської автокефалії”.

На думку релігієзнавця Анатолія Бабинського, в Україні Константинополь повинен виступити в ролі арбітра в міжправославних стосунках: “Коли є якась проблема, як наприклад в Україні, і ситуація не може вирішитись на місці (а вона не може вирішитись тут об'єктивно), то мала б бути апеляційна інстанція, яка б запропонувала якесь конструктивне вирішення. Так було нещодавно в Болгарії, в Єрусалимському Патріархаті, і Константинополь відіграв там важливу роль у залагодженні проблеми. Так от Константинополь міг би виступити й в Україні не лише як Церква-матір, що, звісно важливо, але також як арбітр у міжправославних стосунках”.

Мирослав Ліскович, Київ